Я наловив сьогодні чимало риби і впевнено можу сказати, що де-де, а на озері навчився це робити. Я ловив не так, як зазвичай ловлять усі, як намагався ловити той дядько-"ведмедик". На пісочку я ловив із самого дна, неначе на Десні, хоча на озері ловити так не прийнято; ловив у скаламученій гусьми воді і це теж моя придумка; нарешті ловив тут, під деревами, на маленьку легеньку вудку, ховаючись у засідці, і ось, маєш: півторби риби. А тут ще й почуте від жінки: " Він рибалка..." – це про мене! Вона з першого погляду це зрозуміла. Як тут не запишатися. Такого про себе, тим більше, позаочі, мені ще не доводилось чути.
Без угаву сюрчать у траві коники, ось один з них виліз на верхівку стебла тонконога прямо поряд із моїм обличчям, пряде по крильцях своїми складеними ніжками, видобуваючи тонкі пронизливі звуки, неначе мене тут і немає зовсім; щось прошелестіло зліва в траві біля самої моєї ноги, мабуть, метка ящірка помандрувала кудись у своїх справах; раптом прямо над головою пролетів смішний одуд, пролетів, немов відштовхуючись від невидимої тверді та потім підстрибуючи у повітрі, кумедно махаючи своїми куцими широкими та строкатими крильцями і вже за якусь хвилину розійшлось над водою його "уду-ду, уду-ду!"; високо в небі, розпростерши великі крила і зовсім ними не махаючи, планує на повітряних потоках чорно-білий лелека, – що він видивляється з такої височіні? А, можливо, це не він, а я завис у небі: піді мною пливуть хмарки на тлі неозорої та бездонної блакиті, а той лелека – то моє відображення, немов у воді і вже не розібрати, де верх, де низ...
Легко на душі. Я лежу, розм'яклий, зовсім нерухомо, можливо хвилин десять, а, можливо, і півгодини, без жодного бажання поворухнути хоча б пальцем і дивні відчуття переповнюють моє єство. Як і всі люди, я звик відділяти себе від оточуючої природи невидимою межею, перейти яку мені ніколи й на думку не спадало. А оце саме зараз мені починає здаватися, що я дивлюсь на білий світ очима лелеки, чи хоча б коника, чи ось оцього сонечка, що завзято повзе вгору по високій травинці.
Мені видається, що я тут свій, ну, майже свій... Принаймні, зараз мені хотілось би таким бути: такою ж часточкою природи, як одуд, чи лелека в небі, чи оця вільха, а не таким винищувачем, як браконьєр, котрий вночі тягає сіткою по деснянських плесах рибу, приходячи в чарівний світ Лугу лише з лихими намірами, бо куди ж йому стільки риби? Сам, із своєю сім'єю, він її зроду не поїсть, – продає з-під поли на базарі, обкрадаючи нас, звичайних рибалок, вважаючи себе розумнішим та спритнішим за інших...
Але думки про осоружних баконьєрів, котрих так не люблять справжні рибалки, все ж таки відступають, даючи місце задоволенню від нового почуття. Це неначе якась гра – відчувати себе "своїм". Ти бачиш та розумієш те, що для багатьох закрите, є навіть не таємницею, а просто незвіданою білою плямою, про існування якої вони, швидше за все, і не підозрюють.
Тебе не бояться навколишні, часом вони навіть довіряють тобі свої таємниці, діляться з тобою своїми статками: озеро – рибою, ліс – грибами, птахи – співом, дерева – своїми плодами. Ти не приносиш їм шкоди більше, ніж вони можуть її витримати. У природі всі живуть за рахунок інших, от тільки в одному біда: лише ми, люди, такі розумні та всемогутні, часто-густо ні в чому не знаємо міри.
"Ти ба, яку теорію розвів..." – ліниво, з насмішкою звертаюсь сам до себе. А все ж таки приємно, нехай і подумки, можливо, лише в своїй уяві, але зливатись, хоча б і на деякий час, із природою.
Чи ж є десь на білому світі ще одна отака Десна, з такими луками, озерами? Бідні-бідні ті люди, що ніколи в житті не бачили і навіть не уявляють, що може існує ця краса! Живуть у своїх селах та містах, де немає поряд ані ріки, ані соснового лісу, хіба що якийсь замулений ставок, чи схожа на канал річка в бетонних берегах...
Менше року залишилось мені навчатися в технікумі, а куди потім закине доля – невідомо. В юності так кортить побачити світ, пізнати незвідане. Кращої, ніж у нас природи все одно не знайду, тому поїду у велике місто, але якщо вже в місто, то нехай це буде столиця, – не більше і не менше!
"Та все одно, я щоліта приїздитиму додому, – обіцяю сам собі: – Хіба ж можна прожити без Десни, без Виті, без лугу та лісу? Обов'язково приїздитиму, хай би що там не було!"
...Сюрчали коники, ширяв у небі лелека, подала голос вивільга, від пляжу доносились плескіт, хлюпання, сміх; вітерець, що дужчав, гнав лугом зелені хвилі – на повну силу на Придесенні господарювало літо.
Коло за колом, виток за витком – саме з цього складається наше життя. Ситуація повторюється для нас раз за разом лише з однією метою – щоб ми угледіли певне правило, дотрималися його і таким чином перейшли на більш високий рівень свого розвитку.
Ти навчився робити власними руками необхідні тобі знаряддя; навчився спостерігати, бачити взаємопов'язані речі, терпляче чекати і мати витримку; ти зробив вибір своєї мети і тепер націлений на її досягнення; ти вмієш робити висновки зі своїх спостережень; хтозна звідки – інтуїтивно, підсвідомо чи з досвідом, але до тебе приходить розуміння того, що відбувається там, під водою, у недосяжній тобі стихії; нарешті, ти навчився бачити красу Природи і завдяки цьому вона стала для тебе розрадою, джерелом задоволення та навіть натхнення – одним словом – щастям.
В результаті відбулося твоє самоствердження. Здавалося б, мета досягнута, рухатися далі, начебто, і потреби вже немає...
Переглянемо ще раз...
Ти живеш у власному, окресленому умовними межами, світі. Ти звик до нього, тобі в ньому зручно. Але потрапивши одного разу, не важливо, у п'ять чи в п'ятдесят років, у світ, раніше тобі невідомий, створений не людськими руками, а Провидінням, ти завмираєш здивований, зачарований безмежжям простору та форм життя і починаєш розуміти, що до цього моменту ти, власне кажучи, жити ще й не починав; твоє буття починається лише зараз, і ти, немов та губка, починаєш всотувати у себе нечувані і небачені тобою раніше враження.
Таке розмаїття в Природі: ліси, луки, степи, пустелі, гори та моря – і наскільки все це різне! Ти в захопленні; ти все намагаєшся, але безуспішно, осягнути суть побаченого. Де там; тобі б навчитися бачити, бо навіть спостерігати – не так просто, як може здатися на перший погляд. І ось саме це – навчитися вміти бачити – виявляється першим завданням уроку, що його дала тобі Природа.
Весь під владою перших вражень, ти починаєш досліджувати цей, ще невідомий тобі, світ. Твоїх п'яти органів відчуттів тобі не досить, навички далеких-далеких пращурів безповоротно втрачені. У таких випадках на допомогу людині приходять винайдені нею знаряддя.
Кажуть: хочеш допомогти непристосованій до життя людині – не давай їй спійману рибу, дай їй краще вудку, аби вона ту рибу могла спіймати сама. Дурниці... Правильним буде навчити її самостійно робити вудку, бо якщо отримана за просто так вудка зламається – чи зможе ця людина зробити нову?
Спілкування з Природою неможливе без уміння людини працювати власними руками: лише самостійно змайструвавши вудку, ти робиш хиткий, невпевнений, хай і маленький, але свій перший крок у пізнанні світу.
Дев'яносто п'ять відсотків інформації про світ Людина отримує через зір. Ти на все життя запам'ятаєш свої перші, дитячі ще, враження від побаченого. Перед твоїми очима розгортається неосяжна картина земного буття; буття, в котрому, виявляється, так тісно сплелися між собою світи лугового коника і вранішньої роси, смугастого окунчика і зеленого латаття, красуні-вивільги і крислатої верби, і всі вони, до того ж, переплітаються із твоїм власним світом. Побачити усе це і пов'язати одне з другим означає зробити не просто черговий крок, а швидше навіть підйом на одну сходинку вгору.
До всього, раптом з'ясовується: як багато, часом, значать у нашому житті символи, ці стовпи, на котрі надійно спирається наш духовний світ! І озираючись назад, ти розумієш, що чи не найпершим символом деснянського світу стала для тебе батьківська пасіка. Лише вісім літ поталанило тобі бувати на ній, але в пам'яті вона назавжди залишилась уособленням спокою, миру та злагоди, ідеалом земного буття, а Бджола – прямо-таки зразком для наслідування. Саме на пасіці тобі несподівано, нехай і з чужої підказки, далося перше розуміння сили усих отих земних зв'язків на прикладі такої маленької Бджоли і такої неосяжної Планети: хіба просто знайти ще один, подібний до цього, величний приклад взаємозалежності?
Символи... А що може бути символом Десни? Що у твоїй уяві вирізняє її з-поміж інших річок, озер, ставків, – інших водойм взагалі? Для тебе особисто ця відмінність полягає у деснянській гатці. Уявна простота цієї, здавалося б, примітивної споруди такою є лише для людини необізнаної. Бо у гатці – її конструкції, виборі місця і способу лову знайшло своє втіленя глибинне розуміння ріки рибалкою – першим винахідником цієї споруди. Варто лише навчитися тобі ловити в гатці – і ти вже маєш усі підстави вважати, що в своєму пізнанні деснянського світу піднявся на другу, чи й третю сходинку. А скільки ж іще їх там, попереду!
Минають перші враження, засвоюються перші уроки. Настає черга вивчення правил. Так, виявляється, свої правила існують і тут. Пізніше, значно пізніше, ти зрозумієш, що Природа не любить надмірностей: насправді, нам для життя потрібно зовсім небагато. Вміти задовольнятися малим – то є ціла філософія. Якою б тонкою та благенькою не виглядала звичайна вудка, але при умілому з нею поводженні її запасу пружності та міцності цілком достатньо аби витягнути навіть велику рибу і, в той же час, один необережний поспішний рух призведе до втрати здобичі, а то й вудки. І ось уже можна говорити про перше правило: май терпіння та витримку – і навіть з обмеженими можливостями ти отримаєш від Природи усе необхідне тобі для життя та щастя.
Виявляється, не так вже й просто з першого разу засвоїти правила, по котрим живе Природа. Часом ти навіть не здогадуєшся, що ось саме оцей випадок і є правилом.