В її погляді, в стиснутих долонях, у несміливому усміху відчувалося лагідне страждання. Жона терзалася сумнівами: випрошувати їй у господа бога прощення і студеного дощу на її земні пориви а чи хай зостанеться по-старому?
Ігнат пояснив, що це подоба святої Магдалини, яку різьбить для жіночої обителі в городі Чернь, що над Прутом при старій Берладницькій дорозі. Майстер міг би й промовчати. Русин сам упізнав у скульптурі Магда-линські пристрасті... Магдалинські й разом з тим притаманні всім жінкам. Не одна, мабуть, молода жона, що томить і висушує плоть у монастирі при Берладницькій дорозі, уздрить у скульптурі саму себе і свої муки.
Іван Русин дух затаїв, принишк, вражений жіночим болем; його радувала Гнатова майстерність, знання анатомії людського тіла, увага до пропорції та уміння виповнити кам'яну подобу думкою. Він не вважав себе великим поцінувачем таїнства оживлення скульптором мертвого каменю, але в Константинополі мав нагоду надивитися на статуї, створені майстрами давньої Еллади. Пізніше, мандруючи чужоземлями, бачив витвори скульпторів моравських, фразьких і німецьких. Отже, міг порівнювати та співставляти. Якусь мить Русин потерпав, що Ігнат наслідує, йде торованою стежкою майстрів західних, побоювання це виникло одразу, як тільки згадав, що Соколян, отроком будучи, разом з ним, Іваном, теж їздив у західні землі. Годинами вони простоювали в майстернях різьбярів латинянських храмів. Небіжчик Добромир, слухаючи оповіді сина про бачене, кивав на Йвана пальцем, мовляв, зіпсуєш чужоземщиною отрока. Русин відповідав: псується,.піддається чужим впливам той, хто розірвав пуповину, що єднає його з отчим краєм. Ігнат пройшов, Добромире, твою школу, руське зерно в ньому скільчилося, тепер не гріх перейняти все краще у майстрів західних.
Потому, дедалі проймаючись лагідністю Ігнатової Магдалини, Русин занехав мисль про позичені впливи, бо, якщо конечно шукати наслідування, то в Магдалині швидше чується подих митців Еллади. Майстри західні творили своїх святих ницими тілом, змученими, від них віяло духом самозречення, нелюдським устремлінням до неба, натомість майстри Еллади славилися любов'ю до земного, їх кам'яні боги і герої чарують тілесною красою. Котрий би, приміром, із фразьких або німецьких різьбярів наважився, як оце Ігнат Соколян, так звабливо вирізьбити жіночі перса, які будять мисль про любовні утіхи, а не настроюють на молитовний лад. Отже, Ігнат — спадкоємець майстрів Еллади? Але не був він ніколи в Константинополі, не оглядав скульптури давньогрецькі...
Пощо, зрештою, шукаю у його Магдалині чужих зразків, хоч би й грецьких, мовби не вірю у самобутність руського таланту. Дивне надто і високе його уміння? Так. Одначе батько Ігнатів, словутний хитрець Добромир, теж колись дерзав виліпити з глини подобу жінки. Дерзання це мало не коштувало йому життя: ченці галицькі, юрба богомільна ворохобу підняла, що Соколян ліпить святу, подібну до своєї жони-іберійки. Добромир опісля, пам'ятаючи про камені, жбурнуті в нього, не ризикував повертатися до юнацької мрії, але хто сумнівається, що йому забракло б таланту зобразити в камені задумане?
Задумане й недовершене вітцем — довершить син його. Споконвіку так велося, іцо сини ідуть далі.
— Великого ти батька гідний син,— повернувся до Ігната Русин. І поклав йому на плечі обидві руки.
Іван Русин прямував через сад, замережаний сонячними плямами й темними тінями, борзо і легко, мовби струсив з плечей дозрілу ваготу літ. Дивно, що не натикався на дерева, бо, замислившись, не видів їх, і не бачив унотів, котрі розімліло лежали під кущами, відпочиваючи після обіду.
Русин поспішав до своєї світлиці, до свого "Хронографа", до свого "Саду", поспішав і радів щедрістю Руської землі, яка рясно родить таланти.
Писав Іван в "Саду" своєму:
"Говорю зчаста я: "Служу Русі". А що є службою моєю? Який високий чин творив на протязі життя, хронографе Іване? Закладав школи, боровсь за правду? Шукав талантів на землі? Товмачив Слово чужоземне на Слово руське? Беріг світильник отчий, оливу підливав? Князів я совістив? Збирав легенди давні про славу предків? Усе було це, так, було. Та чи назвеш його великим чином? Мабуть, що ні, усе це рядове, незначне. А що велике суть? Умерти? Вмерти за отчину найлегше, важче для неї жити каждодневно; важче часом видобуть з оков співця, що правду глаголив..."
III
— Хай буде так і нині,— повторив молитовно Василько, син Нагрів, онук Микулин. Повторив, хоч і добре пам'ятав, що того далекого святвечора сокира на порозі не вберегла миру в Чагровій родині, злагода сяка-така трималася до третього пугаря, пиво ж розв'язало язики і розпалювало пристрасті... сокира стерегла на порозі олжу.
"Проте вона повинна берегти добро і відганяти зло,— міркував уперто Василько.— Предки наші недаремно призначали її сторожем на порозі... пригадаю сокирі стару службу і я, мушу пригадати, бо хоч сьогодні не святвечір, бо хоч в моїй колибі нема порога, зате є в колибі Анна... хай ніяка нечиста сила не проникне на її ложе... хай обминає її смерть і слабість..."
Розумів, що хапається бадилини, розумів, а проте підняв на дровітні смерековий обрізок, припасував, замість порога, в колибі й устромив у нього сокиру.
Перехрестився, чекаючи полегші.
Полегша не приходила, Василько сновидою блукав по дворищі, прислухаючись до колиби... Анна, видно, дрімала... Василько без сокири не міг знайти роботи... робота ж неперероблена підморгувала до нього з кожного кута: треба сіно, що в острівках під частоколом дозрівало, скидати в пластянку... пора до соляного жерела податися й наварити на зиму солі... потрібно каміння дикого налупати на хатнє вогнище... здалось би вполювати звіра, бо м'ясо кінчається...
А ще треба покрити хижу, бо ось-ось вперіщать дощі, треба змайструвати вікна й двері, стіл і лавиці.
Руки ж, мов на зло, не бралися ні за студену воду, черево не просило їжі, ноги не повертали на стежку, що біжить до пралісу, очі не запримічали лук та рогатину; одна-єдина гризота полонила Василька: Анна.
На Анні світ зійшовся клином.
Поза тим Анниним світом гойдалися в мареві гори... гори дибилися, лізли круто одна поперед одної до неба.
Були гори схожі на розпалених битвою биків: тут і там вони впиралися лобами, боки біліли розпореними кам'яними ребрами, скрізь висіло фалаття обвалів. Бики глухо постогнували, диміли змучено парою, сиза мряка холодила їх зачучмелілі голови. Ще вчора Василько, син Нагрів, викроював поміж роботою віконце, щоб надивитися на дике боріння мертвого каменю і зеленого розмаю лісів; непорочна первозданність природи не пригнічувала дереводіла, не применшувала його до макового зеренця, а навпаки, робила його дужчим, манила у свої гущавини і стремітні вершини, і дереводіл стримував себе, щоб не піддатися гірській ворожбитності. Небачене ним раніше ристалище вливало у нього молоду силу, він приборкував її і переливав у сокиру, що літала в його руках, то рівно тешучи колоди, то мережачи одвірки трилисниками, хрестиками, смерічками, які спліталися у єдиний вінок.
Ще вчора...
А нині стрімкий лет каменю і живих соків до високості існує поза Васильком, не зачіпає його ані краєчком, світ, великий і необнятий, вмістився у закуреній колибі, де на білій постелі спить Анна.
Ще вчора Василько, син Нагрів, припадав душею до гірської диво-краси: смереки дзвонили йому густим басовитим гулом, буки, що подекуди побагряніли від перших морозців, калатали на схилах малиново й поважно, рідкі у цих краях берези сполохано били тривогу тисячами пожовклих листочків. Лісова музика всотувалась у Василькове серце, мучила його і тішила, викрешувала то усміх, то сльозу, інколи спалювала його на попіл, а інколи воскрешала, підносила до хмар, й тоді дереводіл гріховно відчував себе богом. У такі хмільні часини Василько жбурляв сокиру, бо вона була недосконалою, щоб виразити його душу, вихоплювався на колоду і, склавши дудкою долоні, гукав!
— Гей-гей!!!
Відгомін котився пралісом вільно, не страшні йому були ані урвища, ані буреломи, і Василькові здавалось, що він теж котиться пралісом могутньо, аж поки ХТОСЬ повторював:
— Гей-гей!!!
В якусь ТАКУ хвилю Анна прикипіла до бородатого бога душею, не помічала ні його сивини, ні зморщок, забувала про його літа, бачила лише молоді, повні вогню очі і аж задихалася від кохання, лепечучи: "Васильку мій, Васи..."
Незбагненного лада послала їй доля.
Нині навіть воля не радувала; дибаючи дворищем, він не розрізняв у шумі пралісному різноголосся дзвонів; умілий дзвонар, який дотепер чарував слух злагодженою музикою, раптово умер, краса потемніла, праліс обернувся у гурмище дерев, гори — в каміння, пізні косиці — в підстилку для коня; Василько тепер не міг назвати себе ані богом, ані навіть людиною; мурахою повзав по землі; в ньому причаївся жах перед тим ментом, коли прокинеться Анна і почнуться її родові муки.
Васильку, сину Чагрів, скажи: боїшся втратити своє останнє кохання? А чи в тобі гніздиться звичайний ляк мужа, якому жона має народити первістка? А може, це розуміння важливості хвилини, яка вирішить: бути на землі, плодитися далі колінові Чагровому а чи знидіти, пропасти, розвіятися без сліду в пустці?
Передторішньої осені він скуштував гіркоту цієї пустки, гіркішого дотепер не переживав, бо навколо товпилися люди, птахи, звірина, текли води, росли дерева і трави, світило сонце, вмирали святі і виплоджувалися дияволи, а Василька, сина Чагрового, це не обходило, світ існував сам по собі, дереводіл же — сам у собі, всі кольори вбралися в чорний колір, всі почуття переткалися байдужістю, вдень і вночі без супочинку він шкутильгав біблейською пустелею і не знав, коли впаде. Але чекав того падіння конечного, та й, зрештою, навіщо кудись іти, чому б не впасти відразу, однаково пустелі немає кінця-краю і не вруниться на ній бодай кволого пагінця надії.
Бодай пагінця...
Вперше здибавши Анну, йому й не снилося, що вона і є той паросток, з якого має вибуяти ліс.
Діялося це на шляху з Галича в Угри неподалік від городка гірського воєводи Микули. День тоді догоряв, призахідне сонце підпалило молоді зарості бучини, що росла обабіч старовинного шляху, і все навколо потопало в полуміні.