Вони добре військо! Хоробре, слухняне, спокійне. Це правда, та тільки чи будуть із них ще коли мужики, хлібороби?.. А шкода їх, як шкода самого хліба, що пропаде, коли не буде двох тисяч пар рук зібрати посіяне в слушний час...
Якраз під час однієї з таких розмов пізнім вечором четвертого дня після виїзду бояр прибігли з-за города вісники з вісткою, що поляки вже близько. Вмить позривалися всі і побігли на стіни.
Справді! З боку міста долітав якийсь незвичайний гамір, звук рогів, металевих труб та гучні оклики.
— Радіють псявіри! — пробурмотів воєвода до Монтовта та обох молодців, які стояли біля нього.
— Шкода, що ваша достойність не звеліли виїхати за жінками і чоловікам! — замітив Горностай злобно. Він думав про Грету та її ароматарія.
— Я чув від німців у городі,— пояснював Андрійко,— що вони сподіваються від Ягайла магдебурзького права. Тому, певно, і радіють.
— Ха-ха! — засміявся воєвода.— Чи діждуться магдебурзького права, не знаю, але що шляхти вже діждалися — то правда!
Крики в городі не вгавали, а через звідний міст раз у раз прибувала решта ратників воєводи, яких збирали з міських варт. Вони принесли вістку, що війська прийшло видимо-невидимо, з великої і малої Польщі, з Мазовії та Куяв, а навіть чехи прислали королеві полк піших топірників. Король, Земовіт мазовецький, Збігнев з Олесниці, Заремба та кілька інших радять з городською старшиною у городському домі та чомусь дуже викрикують.
Залога замку повечеряла, але ніхто не лягав спати. Всі з напруженням стежили за подіями у городі. А над городом стояло сяйво від численних вогнищ, на яких варили вечерю польські ратники. До гомону, криків та труб долучився незабаром ще гуркіт возів, видко, над'їхали обози. Після півночі почали вогні погасати, але крик міцнішав ще більше. Старий Монтовт прислухався уважно, потім звернувся до воєводи:
— Вони вже п'яні! Шкода, що боярство від'їхало. Можна б було ніччю таки добре їх тріпнути.
— Не бійтеся, достойний боярине! — обізвався на те якийсь ратник, що чув ці слова.— Накладемо і ми їм гарячих буханців не гірше від бояр!
— Еге ж! — підхопив інший.— їм належиться і за боярина Миколу і за Перемишль.
У голосах мужиків звучало незборне завзяття та жадоба помсти. Вони вслухувалися в гомони, які йшли з города, наче добре вивчена ловецька собака, яка, найшовши дичину, не кидається зразу на неї, тільки, приготувавшись, жде знаку від ловця. Злість, кровожадність, жорстокість розпирають їй груди, та вона не лає, не вертиться. У мужицьких душах не було піднесення, жадоби відзначитися, показати себе, затьмити інших, але була злість. Ця тупа, глуха, страшна злість простолюдина, який не відмовиться від помсти нізащо в світі і відречеться швидше життя, ніж її, бо вона для нього є святою, ідеалом, богом!
Товпилися ратники на стінах кріїїості. Юрша поділив їх на відділи, які мали нести чергову службу під час облоги, щоб не стомлювати всієї залоги без необхідної потреби, але всю першу ніч не бракувало нікого. Службові ратники готували каміння та стріли, відбивали бочки з порохом, наповняли водою кадки та відра на випадок пожежі, а інші виглядали та прислуховувались. І надарма! Над ранок заяснів город червоним сяйвом, а поки здогадалися, що це таке, бухнув у небо стовп полум'я.
— Горить! Горить! — закричали ратники.— Поляки підпалили город!
Скоро дим пожежі огорнув сірим туманом стіни замку. Всуміш із тріском вогню доходили від міста крики, але уже не п'яні покрики, а нелюдський рев мордованих мужів.
Юрша, який поклався вже був спати, вийшов знову на стіну. Тут ждали його вісники, які бачили і чули, як поляки посварилися з лучанами за поживу для війська та пашу для коней і тому, як тільки король пішов після наради спочивати у кімнату, підпалили місто і кинулися грабувати усе, що попало під руки.
— Діждалися права, тільки не німецького, а польського! — засміявся воєвода, дивлячись на пожежу.— Ну, хлопці,— звернувся до ратників,— махайте спати! Завтра, а швидше нині ранком, будуть гості і в нас!
XXI
І знову звук труб збудив Андрійка наступної днини. Мов ошпарений, зірвався молодець з постелі й побіг до вузького віконця, яке виходило на задню хвіртку замку. Дими пожежі затемнювали ввесь виднокруг, видно, Луцьк горів далі. Одначе мимо цього помітив зразу, що по тому боці ріки стояли на конях ратники, гуртками по два-три.
"Пильнують!" — подумав він і побіг на майдан.
Тут було людно і весело. Чергові вартівники ходили по стінах і перегукувалися з товаришами, які снідали на майдані. Юрша у шоломі та півпанцирі з мечем ішов до брами, з-поза якої гуділи труби. Він був веселий і моторний, а старий Сава шкандибав за ним з довгим ремінним зашморгом у руці. За ними слідував на віддалі велетень Коструба з розчіхраною чуприною голіруч. Східцями виліз Андрійко на стіну і аж плеснув у долоні від здивування. Усе Підзамче та найближчі поля по обох боках ріки рябіли від палаток та полотняних буд обозів. Над ними маяли в повітрі різнобарвні прапори з гербами, а поміж прапорами та возами роїлося безліч коней та людей. Яскраві одяги лицарства, підсідельники, покривала, китиці, тороки — все те блищало, рябіло, аж за очі хапало грайливими відтінками барв та блиску. Поза табором, наче тло, стояла небосяжна чорна, мов пекло, стіна димів пожарища Луцька.
Стиснулося серце молодця, коли його око не спочило на гострих причілках та шпилях міщанських будинків. Тільки на Підзамчі вціліло кілька хат, у яких, видко, мешкав король або вельможі, бо біля них червоніли одяги королівських лучників. Усе інше вкривала чорна хмара диму. Вітрець звівав його, щоправда, на боки, але не міг розсіяти до решти.
"Що сталося з мешканцями?" — питав себе Андрійко.
Що сталося з їх надіями на свободу, волю, на привілеї, магдебурзьке право? Гірка насмішка долі. їх соплемінники принесли їм вогонь та меч, яких вони надіялися від ворожого руського племені... А тут саме завдяки цьому ворогові врятувалися жінки, діти та майно міщан. Уперше в житті бачив Андрійко ворожий табір, бачив ворогів, які дружно, ведені жадобою наживи, нахлинули на його рідний край. Глуха лють огортала його, напівсвідомо молив він бога про грім, який розтрощив би це скопище поганців, та одночасно стискалося серце неспокоєм: "Подужаю я цього ворога, чи ні?" Як дроворуб, що сокирою береться рубати діброву, обчислював він, скільки ударів треба буде, щоб прорубати собі крізь цю гущавину дорогу до світу. А мимо цього десь із кутика душі обзивалася радість, та радість молодої людини, яка вступає вперше в бій. Кров Юршів, які завжди любили бійку, обзивалася у ньому, а справа, за яку йшла боротьба, обдала яскраві картини бою в уяві серпанком святості.
Гомін труб замовк тим часом, а з-за рову почувся знайомий голос, який зично, самовпевнено домагався відкриття воріт замку перед королем, володарем країни.
— Заремба! — засичав чийсь голос біля Андрійка.
Оглянувся. Біля нього стояв Грицько в лосевому каптані з рогатиною в руці та самострілом на плечах.
Андрійко поклав йому руку на плече.
— Якби він так драбиною, а не конем, правда?
— Еге ж! Трясця матері його! Та й так не втече вражий син. Я вскочив у бояри, то правда. Але душа в мене щира, мов та скам'яніла дубова колода у поліському мочарі...
Тим часом Юрша відповідав Зарембі з стіни замку. Він покликувався на суворий наказ великого князя, який завжди був самостійним володарем, та ніякий король не смів йому наказувати або заказувати. Ягайло — очевидно чужий чоловік, і його у замок не ялося пускати.
— Та проте,— кінчив воєвода,— я сам, на власну руку, міг би впустити вашу достойність до замку, бо в нас є до вас діло, і гадаю, що, при добрій волі з боку вашої достойності, ми швидко порозумілися б у всіх справах, які нас стосуються.
Хвилинку дивився Заремба у спокійне, поважне лице воєводи, але не зрозумів нічого. Можливо, що воєвода глумився над ним, але може бути, що він лукавив тільки перед своїми ратниками. Каштелян оцінював воєводу, порівнюючи з собою, тому спитав:
— Вєре*, що і я бажав би і волів би зокрема поговорити з мужем княжої крові, але не перед натовпом мужиків...
— Я не княжого роду...
— Ви предок князів, а швидше — перший князь свого імені, як тільки захочете...
(* Справді)
Здавалося, що воєвода на місці впаде трупом. Його лице посиніло раптом, і не знати, що сталося б було з Зарембою, якби не ділила його від воєводи стіна та рів. З трудом оволодів собою Юрша і відповів силоміць:
— Бачу справді, що й ви схильні поговорити зі мною на самоті. Тож я дозволю собі вказати вам дорогу до мене. Вона веде просто через стіну і то за допомогою ось чого! Цією дорогою мандрують до нас усі, що беруться зводити з світу інших зрадою, тортурами чи отрутою.
При слові "ось чого" через стіну перелетів ремінний пояс із ключкою. До другого кінця був прив'язаний камінь так, що упав до стіп коня, а аркан ударив коня й вершника, наче батогом. Кінь піднявся на диби, каштелян подався назад, трубачі розскочилися, а ввесь двохтисячний натовп оборонців замку заревів реготом. Серед реготу чувся, мов грім, голос Коструби:
— Бери петлю на шию, а камінь кинь нам, то витягнемо!
На наругу, заподіяну королівському посланцеві, дивився увесь польський табір, і злість охопила військо. Все-таки, видко, оборонці не дуже-то й боялися облоги, коли дозволяли собі на таке. Замок — не село, шляхтич — не мужик, тому не один з напасників, мимо всієї злості, почував ще й певне роздратування. А до біскупа канцлера звернувся Кердеєвич, який саме недавно приєднався до королівського війська, як дружинник поставленого королем володимирського князя Федюшка Любартовича:
— Дивно мені, що ви на кожному кроці дратуєте тих, кого потребуєте, і посилаєте до Юрші його няйтяжчого ворога.
Ксьондз біскуп усміхнувся гордо.
— На кожному кроці. Це забагато сказано,— відповів він.
Кердеєвич зморщив брови.
— Знаю, що говорю! — сказав різко.— Бажали ви згоди з Свидригайлом, а жалували йому голословного титулу великого князя. Бажали ви покори у подільській землі, і кам'янецьким старостою став я! Хіба досить цього!
— Це байдуже! — заявив на це Ясько з Коритниці.— Хай привикають до панської волі!
— Недовге те панування, що тільки на насиллі опирається, а кривавим буває його кінець! — відповів Кердеєвич.
Поляки замовкли, а Ягайло, який чув слова старости, кивнув лисою головою у його бік.
— Правду кажете, старосто.