Крім того, у ньому друкуються наукові праці, — оригінальні і перекладні, — праці з сучасної історії, естетики, студії з суспільних питань і про сучасних письменників, вітчизняних і зарубіжних, критичні дослідження найновішої белетристики, хроніка сучасного життя в Галичині і на Україні, бібліографія тощо. Повністю було опубліковано в першому випуску "Вісника" 50 оповідань, понад 70 віршів, три драматичних твори (серед них переклад славних Гауптманових "Ткачів"), було подано 11 студій про значення українських і зарубіжних письменників, 16 критичних досліджень різних новинок української літератури тощо. З "Літературно-науковим вісником" співпрацював 41 письменник – український і зарубіжний. Те, що не були тут занедбані і слов'янські літератури, видно з того, що в журналі публікувалися переклади російських письменників – Чехова, Маміна-Сибіряка, Надсона; польських – Ожешко і Домбровського; чеських – Махара; сербських – Йововича".
Важливим було і створення видавничого товариства (Видавничої спілки). Це "мало підняти випуск книжок українською мовою".
Іван Франко зазначає, що в Галичині збільшується попит не лише на белетристичні книжки, а й на наукові: "… таку книгу, як "Історія боротьби між релігією і наукою" Дрепера, видану 1898 р. у бездоганному перекладі М. Павлика, кілька сотень примірників розкупили лише селяни протягом кількох місяців, хоч книжка ця дорога і проти неї агітували клерикали".
Іван Франко називає найважливіші, на його думку, книги, видані 1898 року, при цьому з подивом можемо зауважити, що скромність йому не притаманна: "З книжкової продукції 1898 р. мало заслужили того, щоб бути названими. На кошти "Академічної громади" була видана збірка моїх віршів "Мій Ізмарагд", альманах на честь 25-річного існування товариства "Січ" і альманах "Привіт д-ру Франку" – це найважливіші книги, видані в Галичині. У Чернівцях вийшла гарна книга, опис подорожі навколо світу військового лікаря д-ра Ярослава Окуневського (брата відомого депутата), і збірка оповідань Богдана Лепкого. На Україні вийшла драма Старицького "Богдан Хмельницький", збірка оповідань Григоренка "Наші люде на селі". Це все, що вийшло найважливішого 1898 р., крім публікацій у журналах".
У своїй статті Іван Франко також зазначає, що написали у 1898 році відомі українські письменники, а хто з них нічого не видав: "З провідних українських письменників у 1898 р. помер один – Щоголів. Панас Мирний, автор кількох дуже гарних оповідань, замовк. Кониський працював дуже мало в белетристиці, зате видав українською і великоруською мовами великий життєпис Шевченка. Д. Мордовець опублікував у "Віснику" історичне оповідання "Дві долі", героєм якої є Юрась Хмельницький, син Богдана Хмельницького. Нічого не видав у цьому році також талановитий романіст Іван Левицький (Нечуй); його великий історичний роман "Іван Виговський" уже завершений і готується до друку. Крім зазначеної п'єси, М.Старицький у 1898 р. написав ще одну історичну драму "Оборона Буші" і, крім того, велике історичне оповідання "Перед бурею", що було видане також по-російськи. Із молодих українських письменників Грінченко (Чайченко) надрукував у 1898 р. в "Літературно-науковому віснику" історичну драму з часів Хмельниччини "За батька", Карпенко-Карий опублікував там же комедію "Чумаки". Нічого не видав у тому році ще один талановитий український оповідач М. Коцюбинський. М. Школиченко дав велику повість "На селі" і талановита поетеса Леся Українка кілька прекрасних віршів. Серед західноукраїнських письменників зайняла помітне місце Ольга Кобилянська, яка надрукувала в минулому році в "Літературно-науковому віснику" гарне оповідання "Valce melancolique" і нарис "На полях". Друга заслужена письменниця Наталія Кобринська подала ескіз "Душа". Історик проф. М. Грушевський опублікував два історичних оповідання "Ясновельможний сват" (з часів Хмельницького) і "Неробочий Грицько Кривий". Увагу до себе привернули чудові новели В. Стефаника і оповідання "Мужицька смерть" Л. Мартовича".
Іван Франко не оминає своєю увагою й українські видання в Америці: "… у Сполучених Штатах Америки і Канаді живе тепер близько 300 тисяч українців. Еміграція почалася вже давно, більше ніж 20 років тому. Минає майже з 10 років, як за емігрантами почали перебиратися на чужину також духовні особи, і при церкві в Америці були відкриті українські школи, засновано друкарню, виходить газета. Волянський раніше видавав "Америку", тепер декілька років уже виходить один раз на тиждень "Свобода". Крім інформаційних матеріалів, ця газета вміщує також белетристичні твори, передруковує все, що є визначного в українській пресі. З американського українського середовища досі ще ніхто не став настільки відомим, щоб міг бути включеним до літератури: лише Нестор Дмитрів виявився добрим спостерігачем життя".
Стаття Івана Франка "Українська література за 1898 р." може слугувати класичним зразком огляду літературних творів за певний час.
ІВАН ФРАНКО І БРУНО ШУЛЬЦ: НАЦІОНАЛЬНЕ І КОСМОПОЛІТИЧНЕ
Письменник може бути національним або космополітичним. Проблема полягає в тому, що якщо він втрачає національне коріння й стає космополітичним, то вже ніколи не зможе уповні повернутися до своїх витоків. І космополітичний від самого початку письменник не має жодних шансів теж повернутися до національних начал. Космополітичне однозначно з'їдає національне.
Коли письменника вважають національним, це не означає, що він занурений у творчість свого народу і лише те й робить, що оспівує його у своїх творах. Якраз вузьконаціональні письменники зазвичай стають графоманами, а їхні твори лише дискредитують народ, який вони представляють. Натомість справді національний письменник, пишучи про свій народ, думає про те, як це сприймуть інші. Він зацікавлений у тому, щоби якомога далі по світу поширилась інформація про його народ. Звісно, це все досягається художніми засобами і залежить від ступеню талановитості чи геніальності того чи іншого письменника.
Космополітичний письменник, який відчуває себе громадянином світу, не може уповні в художній формі висловити інтереси свого народу, нації. В нього можуть бути національні мотиви, але на ґрунті космополітичного, інтернаціонального вони розчиняються, перетворюються на щось віртуальне, яке ніби існує, але насправді його нема.
Яскравий приклад національного і космополітичного письменника – це Іван Франко і Бруно Шульц.
Іван Франко не лише яскраво зобразив сутність українства у всіх його позитивних і негативних виявах, а й показав себе блискучим знавцем світової літератури та культури. Саме статус національного письменника дозволив йому глибше проникнути у сутність шедеврів світової літератури, використати найкращі надбання у своїй творчості, а, головне, пропагувати українство у всьому світі.
Натомість космополітичний Бруно Шульц у своїй хворобливій уяві зациклився, власне, на віртуальному світі. Той ніби існує, але насправді його нема. Проблема єврейства лише штрих-пунктиром проходить крізь його творчість, хоча могла стати визначальною, як це є у класиків єврейської літератури.
Парадокс ситуації полягає в тому, що нині в Європі Бруно Шульц виявився більш затребуваним, ніж Іван Франко. Насправді в цьому нема нічого дивного. Період національних революцій там давно минув, і зараз гору взяв гнилий ліберальний космополітизм. Тому Європі й близькі письменники типу Бруно Шульца, а не Івана Франка.
Коли нам кажуть, що ми йдемо до Європи, а тому нам слід пропагувати, власне, Бруно Шульца, — то це космополітичний підхід, який веде у тупик. Разом з тим, це не відповідає європейським реаліям і практиці. В Європі й у світі вже давно видали повні зібрання творів своїх класиків літератури. Натомість за радянських часів спромоглися лише на 55-томне зібрання творів Івана Франка. За чверть століття незалежності вийшли лише окремі його твори, які не ввійшли до цього зібрання. А насправді мова повинна йти якщо не про 150-томне, то принаймні про 100-томне зібрання творів Івана Франка як класика світової літератури і свого часу претендента на Нобелівську премію. Це одна з визначальних умов, щоби Івана Франка по-справжньому сприйняли у світі, а космополітичний погляд на письменника був знівельований поглядом національним.
ІВАН ФРАНКО: ВІД СОЦІАЛІСТА ДО НАЦІОНАЛІСТА
Святкування ювілеїв Івана Франка зводиться до банального вибивання коштів на ремонтні роботи, на проведення заходів, які мають лише дотичність до імені Каменяра. І зовсім мало робиться для того, аби осягнути, ким же насправді був Іван Якович Франко для Української Нації загалом і якими були його політичні погляди зокрема.
ПОЛІТИЧНІ ПОГЛЯДИ ІВАНА ФРАНКА
Спочатку Іван Франко, як відомо, захопився, власне, соціалістичними ідеями. У жовтні 1890 року у Львові за ініціативою Івана Франка та Михайла Павлика було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП), яка, за порадою Михайла Драгоманова, стала на позиції "наукового соціалізму".
Через п'ять років після створення до програми партії було включене положення про те, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної Української держави, а в найближчій перспективі – у межах автономної провінції Австрійської імперії.
Однак соціалістичні ідеї, як стверджують сучасні історики, не мали підтримки не через нечисельність українського пролетаріату, а у зв'язку з тим, що духовенство фактично заблокувало партії доступ до селянства. РУРП наприкінці ХІХ століття переживала серйозну кризу.
Після смерті Драгоманова Франко звільнився від його ідейних впливів. Якщо раніше він навіть деякий час противився гаслу політичної самостійності України, стверджуючи, що це вигідно панівним верствам, а не трудівникам, то тепер усвідомлював, що соціалізм не може призвести до національного визволення України, а під соціалістичними гаслами більш могутні нації можуть поглинути інші.
Свій відлік, власне, українські соціал-демократи можуть вести з 1899 року, коли з'явилась Українська соціал-демократична партія (УСДП). Її заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва, а в національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.
Сам же Іван Франко разом з Михайлом Грушевським того ж 1899 року став чільним діячем Української національно-демократичної партії (УНДП).