— і собі розсміявся подорожній, озирнувшись, і раптом, зігнавши посмішку, запитав: — А як, цікаво знати, ви збираєтеся розшукувати його?
— Як завжди. Почну з того, що розпитаю своїх колег, журналістів районної газети. Зайду в райком, райвиконком...
— Наївна душа! Якщо ви вважаєте, що він ветеран, то існує тільки одна організація, яка справді здатна допомогти вам — військкомат. Й ось тут вам, журналісте, здорово пощастило: капітан Корбач, працівник райвійськкомату. Відрекомендуйтеся, покажіть посвідчення і поясніть, чому цей чоловік зацікавив вас.
— Мій дід зустрівся з Караджі десь тут, неподалік, навесні 1944-го. Дід був десантником і взяв його в полон, — сказав Оснач по тому, як капітан уважно вивчив його новеньке посвідчення.
— Ну то це ж ціла історія! — підбадьорив його Корбач. — Ще якісь подробиці?..
Оснач коротко переповів йому все, що знав про Караджі та його зустріч з дідом, і в машині на якийсь час запанувало мовчання. Праворуч шосе відкривалися плавні, але вже якісь напівосушені, напівосвоєні і, водночас, занедбані: то в одному, то в другому місці виднілися рештки розтрощених напівзатоплених човнів, руїни рибальських хатин та куренів, засохлі змертвілі дерева. І все ж таки
Радомир оглядав їх з цікавістю. До поїздки в Рибань для нього існували тільки чотири стихії, які здавалися йому знайомими: степ, ліс, гори і море. Рибань відкрила йому п'яту — плавні. Притягальна сила їх грунтувалася не тільки на враженнях самого Радомира, але й на спогадах діда, на тому світі, в якому він жив, працюючи над повістю. (Радомир остаточно вирішив, що обов'язково повернеться до неї, допрацює. Зустрічі в Рибані, розмови з людьми, що були свідками тих давніх подій, особисті враження примусили його по-новому поглянути і на те, що відбувалося в цих краях 1944-го року, і на власний твір).
— Ну що, журналісте, — озвався Корбач після тривалого мовчання. — Спробуємо допомогти. Чесно кажучи, в нашомурайоні я такого не пригадую. Але сьогодні ж зателефоную в сусідні військкомати, поговорю з кількома місцевими гагаузами... Хтось щось повинен знати про нього. Може, вдасться розшукати родичів. Якщо тільки ви вірно називаєте його прізвище. До речі, чимало гагаузів у ті часи офіційно були записані як молдавани, болгари або румуни. Зі страху перед румунськими властями, від яких зазнавали всіляких утисків. На користь цієї версії свідчить і той факт, що його мобілізували до румунської армії. Гагаузів туди, як правило, не призивали. Хоча... бували й винятки. Тут можливі варіанти. Побачивши вас на вокзалі, я чомусь подумав, що ви теж офіцер, тільки, як і я, в цивільному.
— Майже вгадали. Нещодавно демобілізувався. Лейтенант. Морська піхота. Після вузу. Напевне, щось лишилося в мені від полкового плацу, якщо ви...
— Морська піхота... — кивнув Корбач. А ти помітив — перейшов він на "ти" — нема в неї колишньої слави, нема! Після війни, пригадую, ставлення до моряків, морської піхоти було, як нині — до повітряних десантників. Щоправда, свою славу морська піхота описувала кров'ю на всіх фронтах, од Кавказа до Мурманська. Ну а цим, десантникам-літунам, славу створив уже ваш брат: газетярі та кіносценаристи. А це одне й те ж.
— Не скажіть, в Афганістані...
— Хіба що в Афганістані. Але що ми знаємо про це? Та й, здається, згодом війна в Афганістані буде такою ж непопулярною, як нині війна з Фінляндією. Нібито її ніколи й не було. А я на ній, на фінській, втратив батька і двох рідних дядьків. Ну та час покаже. Чому не лишився в армії? Батько теж воєнний?
— Теж. Полковник. Командир бригади морської піхоти.
— Родинні традиції — діло святе. Був би третім військовим у роду.
— Щонайменше п'ятим.
— Що, були офіцерами ще царської армії? — враз ожив водій. — З золотопогонників-білогвардійців? Тепер вони теж у славі: що не фільм — то "Господин поручик, честь имею кланяться..."
— Не в царській вони служили. В російській. І воювали не за царя, а за Росію.
— Один дідько, — сплюнув у вітрове віконце водій. — Знаю, тепер почалося: якісь там "Пам'яті" з'явилися, монархісти. Історію переглядають. І виходить, що вже й ніби й не було ні царизму, ні класових ворогів, самі тобі патріоти Росії. А я за те, щоб ми свою історію і культуру, свій родовід вели від революції. Навіть літосчислення — і те пропонував би почати з листопада 17-го. Не знаю, може мільйонам людей це й не сподобається, мене так учили, так виховували, і я від свого не відступлюся.
— Воно й зрозуміло: хапатися за старі догми значно легшее, ніж мислити, — зауважив Корбач. — А дідового полонення ми з тобою, лейтенанте, обов'язково розшукаємо. Якщо тільки він живий. І моя тобі порада: повертайся в армію. Якщо вже я побачив у тобі військового, значить, є в тобі щось від справжнього офіцера.
— Авони, бач, уже й касту собі сотворили! — похитав головою водій. І тільки тепер Оснач з подивом відзначив, що цей рудуватий, з широкими, коротенько стриженими вусами чолов'яга, не просто підключається до розмови, а одверто провокує їх. — Аякже, офіцери, біла кістка, золоті погони!.. Нема на вас Берії, він би вас трішки пошерстив...
— Кого-кого?! — потягнувся до нього через спинку сидіння Оснач. — Слухайте, ви!
— Нічого-нічого. Ми пробачаємо вас, чоловіче, — м'яко мовив Корбач, заспокійливо торкаючись руки Радомира, що майже навис над плечем водія.
— А ми вам, якщо часи зміняться, цього не пробачимо — одверто кажу.
— Хто це ми, цікаво знати? — опустився на своє місце Оснач.
— Як хто? Ми. Такі як я. Ті, хто не зрадив пам'яті Сталіна. Бійтеся цього часу, кажу, як на сповіді.
— Он воно що. А я дивуюся, чого це у вас на вітровому вождь усіх часів і народів красується.
— Тепер знатимете. До речі, соромно вам, офіцерам, виступати протии людини, яка вам же, армійцям, здобула найбільшої слави за всю історію країни.
— То це виявляється, він здобув? — насмішкувато перепитав Оснач. — Я наївний чоловік вважав, що її здобували мільйони солдатів, які, як мій дід з трьохлінійками контратакували танкові батальйони Гудеріана.
— Нічого, — озирнувся водій. — Потерпіть трохи. Закінчиться ваша, вибачайте на слові, перебудова, і ми вам усе пояснимо.
— Чого це він так? — запитав Оснач, вийшовши в Кагулі, на автобусній станції, з машини. Він запитав це, придивившись до обличчя водія, до його вусиків і стрижки "під Сталіна"
— Не дивуйся, лейтенанте, зараз у нас багато людей, які мислять саме так. І можеш не сумніватися: якщо, не доведи гоподь, справді настане "їх час", вони нам не пробачать ні гласності, ні демократизаії, ні винесення з мавзолею їхнього кумира. Одначе давай не будемо повертатися до цієї теми.
— Та ні, повертатись доведеться. Вже хоча б для того, щоб "їх час" ніколи не настав. — Говорячи це, він думав не так про водія, як про Вандевуру, з яким завтра чи післязавтра йому доведеться зустрітись ще раз.
Караджі вони розшукали під вечір. Допомогли працівники військкомату сусіднього району. Виявилося, що Григорій Кирилович Караджі жив за десять кілометрів від Рені, в невеличкому гагаузькому селі, де ще до недавнього часу працював ветеринарним фельдшером. Почувши про ветеринарного фельдшера, Оснач засумнівався: чи не однофамілець? Не може бути, щоб Григорій Караджі, про якого розповідав йому дід, став ветеринаром. Адже мріяв він зовсім про інше.
Сумнів тлумив Радомира весь час, поки Корбач, тепер уже в формі офіцера і власного машиною, підвозив його до цього села. І зароджувався він із самого невір'я в те, що Григорій міг уціліти в вирі війни. Він-бо, власне, і їхав до Кагула тільки для того, щоб переконатися: сліди Григорія Караджі відшукати не вдасться.
Старого вони застали за роботою: він стесував лопатою грунт, що заважав відчиняти ворота.
— Допомогти? — першим підійшов до нього Корбач.
— Ні, ворота я ще маю впорядкувати сам. Щоб потім, виносячи мене, люди не казали: "Ото догосподарювався: по року ворота не відчиняв!" — Дивлячись на цього кремезного чолов'ягу з пишною ледь підсивленою чуприною, отой його крижаний натяк можна було сприйняти хіба що за жарт. Одначе говорив це старий цілком серйозно. — Ви ж хто такі?
— Та випадкові перехожі. Оце навідалися в гості до знайомих... — пояснив капітан. — А ви, пробачте, що турбуємо, Караджі Григорій Кирилович?
— Хто цього не знає на селі? — спокійно стенув плечима старий, і тільки тепер зупинив свій погляд на Радомирові.
— Ми хотіли б поговорити з вами. Всього кілька запитань. Навіть до хати запрошувати не треба, ось тут присядемо на лавку..
— Поговорити? Бувало, що й зі мною говорили. Правда, по— різному і про різне, — меланхолійно відповідав Караджі, непомітно якось підступаючи все ближче й ближче до Оснача. Він "упізнавав" його! Радомир одразу помітив це. Старий уже не міг відвести від нього погляду, дивився, наче заворожений. І пальці його, коли він раптом почав масажувати під серцем, дрібно-дрібно тремтіли.
— Сядьмо, сядьмо, — вловив його хвилювання Корбач, підводячи старого до широкої лавки, спинка якої впиралася в стрункі стовбури трьох молодих акацій. — Вам погано? Води? Ну то гаразд, гаразд, я відійду, покурю. А ви поговоріть.
— Невже це ти, матросе? — ледве вимовив Караджі, облизуючи язиком пересохлі губи. — Е, ні... — намагався всміхнутися він, вибачаючись за своє фантазуванні. — Та ні, звичайно... Але ж... Звідки ти взявся, чоловіче?
— Значить, ви впізнали мене? — лагідно торкнувся Радомир плеча старого. Він розгубився і не знав, як триматися в розмові з цією людиною з дідової оповіді-легенди.
— Впізнав? Тебе? Та ніби... ти, хлопче?
— Той, кого ви так довго впізнавали в мені, був моїм дідом. Мо— ряк-десантник. Святослав Оснач. Ви йшли з ним до Дністра. Від озера до Дністра.
— Ти? — чомусь не повірив старий. — Внук? Внук його, кажеш? А він... сам?
— Нема вже його, нема.
— Нема, кажеш? А коли?.. Чому ж він ніколи?.. Я все сподівався, що розшукає мене. Я так чекав, що десь віднайдеться. Не вірив, що залишиться живим, занадто вже він був одчайдушним, цей десантник. Таких війна живими не відпускала. А все ж таки чекав.
— Йому теж дуже хотілося зустрітись із вами, але... Пробачте, виправдатись за нього я не зможу.
Низько, понад самим дахом хати, прострекотав літачок сільгосп— авіації. Він з'явився над ними якось несподівано, і Радомирові зда-
лося, що, побачивши над собою його тінь, Григорій Караджі увібрав голову в плечі, знітився і мало не кинувся у піджухлу траву, що буйно проростала обіч лавки.