Про Бурі й казати нічого – аж тремтів од страху. Угедей вказав рукою на захід:
– Щоб завтра і духу вашого тут не було: до повного місяця маєте повернутись у стан Бату, хоч дупи свої поодбивайте в сідлі! Хай тільки почую ще хоч натяк на невдоволення Бату вами – будете в останнього арата улусу кобилиць доїти! Геть звідси!
Винуватці рачкуючи і кланяючись, на колінах позадкували з тронної зали.
Ще за місяць виморені, ледь живі, дістались Дешт-і-Кипчаку за Ітилем, де Бату-хан придушував спалахнуле щойно повстання впокорених раніше кипчаків. Обидва винуватці чекали незавидної для себе долі, та Бату не став лишати їх права стояти на чолі своїх тисяч, тільки відправив обох під крило Мунке – аби й очі не бачили поряд із собою.
Відтоді минуло півтора роки. Серед посланих до Чернігова двох туменів Мунке були й тисячі опального Ґуюка. Коли взяли Чернігів, Мунке, що вмів дружити з усіма одразу, покликав до себе занепалого духом Угедеєвого сина.
– Даю тобі тумен. Хочу, аби ви з Бурі пройшли вгору по цій річці і спалили всі міста орусутів, котрі стрінуться вам над Десною та Сем'ю. Мої алханчи кажуть, що за сім днів шляху звідси є ще одна столиця[398] орусутів і вона багата. Хай Великий Дух Неба[399] завжди буде на вашому боці! Я ж з іншим туменом піду звідси до Киюва[400].
Нарешті Ґуюк відчув себе хоч трохи лашкаркаші – навіть попри звичне своє невдоволення тим становищем, в якому перебував. Він мав тепер цілий тумен, хоча воїнів улусів Угедея та Чаґатая налічувалось не більше половини – решту складало підлегле мокшанське військо оцязора[401] Пуреша і його сина Атямаса, котрі ще три літа назад упокорились хану Бату. Це давало неабияку користь: чужі йшли попереду і гинучи, зберігали життя монголів. Відтак ті чотири десятки, що з наказу Очира Пуреш послав тепер на лівий берег, були саме мокшанськими.
... Насади вже пристали під тим берегом, коні дозорців, що пливли слідом за своїми господарями, теж благополучно дістались мілини, тож переправа пройшла успішно і скоро вже останній вершник розчинився серед голого осіннього верболозу, потім вершники ще майнули на сосновому узліссі, а далі вже й тупоту півтора сотень кінських копит не стало чути.
Очир свого таки добився: Ґуюк-хан провів рукою по двох своїх коротких, туго заплетених косах, що сягали правого плеча і розвернув коня.
– Сайн байн[402]! Перед тим, як піти вперед, озирнись назад, казав мій дід. Почекаємо до полудня: коли там усе тихо, сьогодні ж рушимо далі, – коротко повідомив своєму юному племінникові Бурі, що також був у його свиті, – нема чого нам дні втрачати.
Бурі дядька свого мав для себе за взірець, а тому, погоджуючись, вдоволено кивнув головою.
З соснового узлісся корінного[403] берега Любодарові було добре видно купку барвисто вдягнених чужинців на протилежному, правому березі Десни. Нижче по течії там ще димилося згарище оболонського городища. Воронячий грай у небі і велетенський чорний натовп комонних татар, що снували берегом у різні боки, гнітили навіть звикле до війни сотникове око.
Коли татари почали готуватись до переправи, він зрозумів: це лише дозорці. Саме на це сподівався він від самого ранку. А ще як і полічив їх, то злорадно скривив губи: "Ну що ж, погостюєте ви в мене..." Два десятки переяславців, що при ньому, зрадіють не менше від свого сотника. Головне, щоб жоден не вирвався. Піднявся в сідло і двом, що були разом із ним, наказав:
– Лишайтесь тут. На роздоріжжі покажіться, подражніть: щоб звернули куди треба. Головне, аби до повороту вас не наздогнали. А там ми цим козам роги поправим!
Мурза[404] Сиресень Куляс[405] був мужнім воїном: половину життя провів у війнах з сусідами свого племені: ерзя[406] та буртасами[407] і не один раз після перемоги над супротивником перед ним на знак його уславлення несли голови вбитих ворогів. Коли оцязор велів Кулясу виділити з підлеглої йому сотні чотири десятки воїнів у дозор, мурза взявся сам його очолити. За рікою був ліс, а в будь-якому лісі він почувався, як вдома. Якщо степ для монгола, то ліс для мокші. І хай вершники з мокшан супроти монголів так собі, зате в стрільбі з лука вони не поступляться нікому і в пішому строї б'ються, як слід. Монгол якщо з коня і злізе, то тільки коли обставини змушують хана посилати на приступ обложеного міста весь тумен, всих до єдиного. А мокші на коні рубатись не вміють і стріляти на скаку за цілих три літа так до ладу й не навчились. Тому Сиресень Куляс і вирішив піти зі своїми людьми за орусутську ріку: як-не-як всі вони були з його роду, а чекати в невідомості – ще та мука.
Тут була орусутська переправа, тому від берега через прибережну смугу верболозу вглиб чужої землі лежала виїжджена підводами дорога. За кущами на невеличкому узвишші починався сосновий бір і дозорці на чолі з Кулясом верхи рушили назустріч невідомості. Йшли легкою риссю, вдивляючись та вслухаючись, наскільки це можна було на ходу, аж доки десь через півверсти не виїхали на роздоріжжя: і прямо дорога, і наліво шлях, і направо... Мурза ще міркував, як бути: ділити дозорців натроє, чи роздивлятись усі три шляхи по черзі, але разом, коли ж раптом справа показались два вершники, що мчали навскач прямо на чужий дозор.
Люди Куляса насторожено чекали, але чужі певно здогадались, що перед ними ворог, осадили коней і пустивши в дозор по кілька стріл, тут же розвернулись та помчали назад. Одна стріла таки знайшла свою ціль: арбанбек[408] Півцаєнь Кавтась отримав її в стегно вище коліна. Лісова дорога проглядалась далеко вперед, була безлюдною, а головне – саме там, десь на заході, за свідченнями алханчів мав бути орусутський город. Тож мурза гукнув, аби Кавтась зі своїм десятком лишався на перехресті, а сам гейкнув, зриваючи свого коня з місця, і решта дозору помчала за ним.
Куляс розумів, що в нього надто мало часу для справжньої розвідки, а тому лише хотів якнайшвидше переконатись, що на лівому березі поблизу ніде немає готового до битви війська орусутів. За три літа, проведені в походах з монголами, він привчився до звички будь що переслідувати ворога, котрий втікає. Стріли, що їх на скаку випускали переслідувачі, шкоди орусутам не завдали, проте мокшани їх таки наздоганяли – відстань до втікачів вже скоротилась наполовину.
Лісова дорога раптом зробила крутий поворот, втікачі щезли за ним і загін Куляса, ні на трохи не збавляючи швидкості, повернув також. Якась неясна підозра й мелькнула була в голові мурзи перед тим поворотом, але кінь у скаженій скачці вже виніс його прямо на засіку[409], до котрої лишалось хіба що з півсотні ліктів[410]. Куляс лайнувся, спробував спинити розгарячілого коня і коли це йому вдалося, до засіки було вже рукою подати, а задні тим часом ще напирали, утворився натовп і тут з обох боків з придорожньої гущавини на них сипонули стріли, ззаду раптом заскрипіло і з шумом впало на дорогу велике дерево, перекривши їм шлях до втечі.
Лісовикам, котрими були мокші, попастися в таку засідку, яку вдома вони самі не раз влаштовували іншим, було справжньою ганьбою. Іржали поранені коні, падали поцілені стрілами вершники, хтось зіскочив з коня і сам, аби дати хоч якусь відсіч з мечем або луком: мурза не бачив іншого виходу, як померти в бою. Та коли спішився, чужа стріла тут же вп'ялась у плече, хтось сильно його штовхнув і Куляс упав лицем прямісінько в колюче соснове гілля засіки. Зламаний сучок мало не вибив йому око, розпанахавши щоку, проте, опинившись в купі гілля, мурза миттєво второпав у чому його порятунок, вирвав з рани древко стріли і наскільки міг хутко, поліз при самій землі вглиб тієї засіки.
Побоїще тривало недовго і скоро будь-який опір скінчився: Куляс зачув чийсь гучний голос, до нього додались іще, з лісу, вочевидь, повискакували орусути і взялися добивати мечами тих, що лишались живими. Мурза мову орусутів знав добре, бо чимало з них жили неподалік в мокшанській землі та й данину доводилось платити тивунам владимирського князя Юрія[411], тож дарма, що тутешні орусути говорили якось по-іншому, сяк-так второпав з почутого, що це проста засідка. Дійсно, скоро нападники, забравши з собою зброю та не поранених коней, подалися геть.
Мурза прагнув якнайшвидше дістатись переправи, щоб розповісти ханові про побачене. До неї було ніяк не менше десяти монгольських газарів[412], котрими і він уже звик міряти відстані. З накінечником стріли, що лишився в плечі, без коня і лука, Куляс зумисно пробирався лісовою гущавиною, щоб його бува, не помітили орусути: часом ішов, часом навіть біг і вже майже непритомніючи від болю та втрати крові таки вийшов на роздоріжжя, звідки все почалося, де мурзу й підібрали свої. Півцаєнь Кавтась попри свою рану часу даремно не гаяв і його десяток розвідав решту шляхів – поблизу ніщо не вказувало на присутність ворога. Тож залишки дозору повернулись на правий берег.
Хан Ґуюк очам своїм не вірив: скільки тут часу пройшло, а з дозору назад повернулась тільки чверть! Таки правий був юртчі: щось там не те...
– Підійди ближче, мокшанська свиня! – залізом дзвенів голос хана, коли Сиресень Куляс постав перед його конем. – Чому ти живий, сучий викидень, коли твої люди вбиті?
– Лише тому, великий хане, – похитнувся блідий Куляс, – щоб доповісти тобі: униз по течії шлях перекритий засіками, там орусути готують нам засідки...
Хльосткий навскісний удар ханської камчі[413] прийшовся прямо по обличчю мурзи – той як стояв, так і повалився на землю.
– Овече лайно! – кинув Ґуюк через плече, вже розвертаючи коня.