Не відомо також, чи матиме перстень силу, Володимирка, може, давно нема на галицькому столі, недаремно ж тієї ночі прибігли задихані гінці з вісткою, що сів у Галичі Іван Рос-тиславич.
— Князі, отроче, міняються, як пори року. Ось почекай... згине сніг у пущі, тоді й рушиш.
Боян Зелейник, може, таємно сподівався, що приросте Русин до пущі... приросте серцем до Любани, як приростають жолуді до теплої землі? Коли б це сталося, то лишив би Боян гідного охоронця старих богів.
Сніги в пущі танули поволі, неохоче. Посірілі, злежані замети ховалися у густих заростях, у вибалках і яругах, ночами вони кликали на поміч морозенків, котрі додавали їм зимової кріпості...
Дві сили боролися у пущі: зима і ярова пора.
Весна брала зиму облогою: густо сіяла поміж снігами на проталинах верети брандушів, розпукувала березові та вербові бруньки, з-під торішнього опалого листя вистрілювала молодим зелом.
— Тепер би дощу щедрого,— просив у Даждьбога батько Боян.— Після нього настане торжество ярове.
Русин підсвідомо ждав торжества, тепер не було такої днини, коли він один або з Любаною не блукав би пралісом: мешканець города, звиклий до бруду й галасу константинопольських вулиць й майданів, він дотепер не видів весняного скресіння землі, тому все. у пралісі було для нього новим і дивним у своєму омолодженні. Він міг годинами стежити за метушливим птахом, що заходився лагодити зруйноване зимовими вітрами гніздо, і міг присісти біля дзвіночків-бриндушів, милуючись тонким різьбленням вінчиків, і міг, заплющивши очі, пестити долонями сині свічі пролісків.
Очі Любанині між бруньками, між пагіллям, між молодим зелом, очі Любанині скрізь і всюди. Находило на нього неясне жадания і він губами припадав до синіх пелюсток, зціловуючи з них росу. І коли зціловував, то чув, як у ньому займається, розтікаючись по жилах, густий і темний вогонь; незнана досі полумінь лякала отрока і насторожувала, був певний, що вогонь перекинувся на нього з вербових бруньок, з синіх пролісків, з солодкого березового соку і з Любаниних очей.
Було це велике і всесильне чародійство яр-пори, і тепер Іван не насмілювався цілувати Любанині очі: могло-бо статися, що якоїсь днини цілунки затьмарять світ... світ вміститься у Любаниних очах. І так, якщо по-правді сказати, нема в нього великої охоти вирушати в Тисменицю до тіуна Боринича. Бо нащо взагалі кудись йти... пощо чогось шукати... в пралісі тихо, спокійно... в пралісі — Любана.
Якогось ранку Русин прокинувся від дзвону, що залетів до хижі крізь відчинені двері. Хижа Боянова до самої стелі повнилася мелодійним золотим дзвоном і теплою пахучою свіжістю. Сонний ще, вихопився він на поріг... за порогом Любана зливала батькові на руки, старий умивався. Ранок теж постав перед Іваном умитим і свіжим. Недавно пролопотів дощ, бо десь іще котилися, віддаляючись, громові кола, а з дерев рясно цяпотіла краплінь.
— Перший грім — камінь голова, Йванку,— заклинала по-давньому Любана. За її спиною сходило сонце.
Сонце манило. Сонце кликало. Русин незчувся, як рушив з порога, минув ворота, пірнув під склепіння дерев.
Йшов навстріч Колові благодатному.
Дерева розступалися перед ним, гілля струшувало за обшивку важкі краплини, стовбури аж тремтіли весняними струмами соків. За одну ніч берези, верби та липи розпустили листочки, а дуби закосичилися червонястими пуп'янками. І за одну ніч лісове зело, котре вчора трудно пробивалося крізь пласти опалого листя, вкрило землю. І за одну ніч помолоділи і мовби посвітліли насуплені смереки. Повітря пахло густим і хмільним трунком... трунок можна було різати ножем, як медові соти.
"Певно, настало торжество яр-пори",— згадав слова Боянові. Потому почув Любанине волання. Не зупинився й не відкликнувся. Хміль першого дощу дурманив голову, коло небесне сипало під ноги проміння, праліс вабив незвіданими глибинами, і отрок підкорився, здався на його ласку. Йшов ступою, часом зривався на біг, не відчуваючи ні втоми, ні страху перед Блудом, ні болю від колючих ударів гілок. Русин взагалі не відчував себе, був тепер водночас птахом, деревом, був сонячним променем, бадилиною і навіть краплиною дощу. Реальний світ перестав існувати, мандрівка його не була звичайною, бо чим далі він віддалявся від Боянової хижі, тим глибше поринав у минуле, його обступали дуби-велети, що, певно, були велетами й сто-двісті років тому; тут серед цих велетів, Іван зорив у вічі старій поганській Русі. Цього здибання отрок підсвідомо шукав і, знайшовши, зупинився.
Сів на пагорбку під дуплавим дубом і віддихувався. Дерева росли навколо тісним колом. Скупані дощем й осяяні вранішнім сонцем, вони скидалися на витязів із Боянових билиць. Русин направду ждав, що ось-ось із-за грубезного стовбура появиться сам волостелин Лісовий. Він десь тут... десь тут. Он, здається, бачу розчепірені його чорні покручені пальці. Ні, стримить це викорчуване бурвієм корневище. А там... там і тут стелиться борода Лісового; борода — не борода — мохи поруділі. А мо таки борода? А пень отой, як голова в шоломі. А на дереві — Див. Ні, не Див, крук, мабуть, старий. Ха-ха, звідки у лісі круки? На ораницях вони походжають. А он із-за кущів крадуться мавки: чую ваше дихання, сміх.
Бр-р! Мороз побіг за плечима.
Хотів протверезіти і, мабуть, тверезів, бо враз запропастилися, щезли мавки, Див, волостелин Лісовий. Казка це була ним створена і ним же розвіяна, а все ж вона існувала незалежно від нього. Здавалось йому, що сидить на майдані всім видимий, для всіх відкритий, сам же ні-
чого не бачить. На нього споглядала пильно, з недовір'ям стара лісова Русь, ще не охрещена князями, ще не обдер та боярськими данями, тут, у пралісі, все зосталося так, як було сто і тисячу років тому.
Іван проймався повагою до старої Русі, до її густої тиші, могутньої статечності. Він збагнув, врешті, звідки предки його викопували лихих богів: викопували з таких ось кореневищ розчепірених, з повзучих мохів, з таємних шелестів, викопували і творили їх з власного страху перед загадковістю і безконечністю пущі. Так, мабуть, народився Лісовий. Перун народився з-поміж зблисків мечів на бранних полях. Велеса сотворили з степового пошуму й блеяння овець, не випадково бог цей мав людське обличчя, довгі вуха і баранячі роги. Чорнобога зіткали з вечорової темряви, Ладу — з власних почувань і жадань, Хорса викували з сонячних променів, Стри-бога — з вітру, Морену ж зобачили в клубах диму погребального кострища...
Донька Бояна Зелейника з собакою Убийвовком знайшла Івана на пагорбі біля дуплавого дуба. І зважилась...
Убила перед тим стрілою дикого голуба Перунові у жертву.
"Прости, боже, за мале приношення,— шептала,— бо ж я не сподівалася знайти свого лада якраз на тре-бищі твоєму".
До Івана мовила суворо:
— Дивись і тремти.
Знову казка: голуб, дупло, біля якого дотепер сидів, нічого не підозріваючи. Дупло було високе й просторе, дно його вистелене мохом і висушеними квітами. Пощерблений іржавий меч стримів вістрям догори, ніби перегороджуючи шлях кожному, хто наважився 6 потривожити спокій Перуна.
Зречуся казки, сну-навіювання, хочу все наяву.
Бог раті та грому стояв біля задньої стінки дупла. Власне, тяжко було впізнати в ньому бога, Русин навіть спершу розчарувався, приглядаючись до обвугленого бервена. Лише потім помітив грубо витесану голову воїна в шоломі. Насмішкувато зиркнув у квадратне суворе лице, зиркнув і... глузування мовби застигло, криваві очниці бога, як два списи, прошили отрока.
Іванко потупив очі.
Отак, Іванку-сонечко, не дивись йому у вічі,— перестерігала Любана,— бо осліпнеш, або серце в тебе закаменіє. Спершу задобрю 'го жертвою. Перун любить свіжу кров.— І ударом ножа перерізала голубові шийку. Кілька крапель густої крові впали на лезо меча. Дивна дивина...
Русин, книгочей великий, прихильник муз і наук, відчував: незбагненну силу мають над людиною поганські боги. Розумів, що й меч іржавий, і дерев'яний ідол з його кривавими глибокими очницями — омана, пустовірство, однак проймав його трепет; казав собі: отямся, візьми себе в руки, стримай дурне тремтіння, поглузуй з себе. І не міг глузувати. Бо здалося йому: досить було впасти краплинам голубиної крові на іржавий меч, як порожні очниці Любаниного бога потепліли.
Дівчина святошно й трепетливо обагрювала кров'ю вістря меча, обагрювала й проказувала:
— О Перуне, грізний боже моїх предків, прийми жертву від мене, доньки Боянової, і від лада мого Йвана. Прийми і нагостри мечі наші на ворогів наших, і напувай землю кров'ю ворогів наших, і дай нам, боже, силу, даруй мужність, і дай смерть зустріти безбоязно...
— Дай смерть зустріти безбоязно,— заворожено повторив за нею Іван Русин.
Ух, сонця повно! Світла — як моря розлив. Праліс розступився і постелив під ноги розлогий килим зеленої мурави.
— Красно як! — скрикнув зачудовано Русин.
, Застиг на березі Ворон-ріки і не міг намилуватися ні її повноводій течії, ні срібній росі дощовій, що всіяла мураву, ні теплому сонцю. Дай руки, Любано.
кружляли в танку. І дерева кружляли. І коло небесне. І небо. І травинка кожна. Ух-х-х-х!
Іван забував про криваву Любанину жертву. Моторошне це видовище зосталося позаду, тепер владарює ясний день, тепер сонце, як золота ладья, пливе по небу, очі Любанині зблискують синім вогнем.
Господи, як люблю її сині вогні.
Господи, дивні діла твої і замисли твої незбагненні. Чи мало в Константинополі зустрічав я дівчат, були вони в
дорогих шатах, були вродливі собою, а я оминав їх, як сліпий, бо серце моє мовчало. А тут...
Русин купався в синіх Любаниних очах, синій вогонь дзвенів у серці золотими струнами.
Любана, з обіймів вирвавшись, сіла просто на землю, що парувала. Перехилила, як птиця, голівку.
— Звідки-бо знаєш, Іванку-сонечко, що по першому громовому дощі люди черпають од землі силу, красу й плодючість?
Здвигнув плечима. Про що це вона?
— Є такий звичай. Хочеш подивитися? Хочу дивитися.
Хочу звичай сповняти.
Хочу набратися од землі сили і краси.
— То роздягайся...
Не дала й опам'ятатися, першою скинула сорочку. Спаленіла вся, певно, рада б згоріти від сорому, але звичай є звичаєм... Іван дурів від стрункої її наготи. Іншого разу вагався б, чи варто йому, християнину, сповняти поганські звичаї, іншого разу осудив би Любану за поганську розпусту.