Здалося, що він хоче сказати щось мені, але всі слова оцей погляд, якого я не можу витримати. Бо той чоловік, ніби щось просив у мене тим поглядом, щось у мене вимагав. "Що буде далі?" – подумав я.
Але він стояв і стояв. Дивився на наш дім, навіть руки не простягав до хвіртки. Я навіть чув його зачаєне дихання, а сам майже не дихав. "Сміливіше, – сказав подумки, поїдаючи його поглядом. – Зайди в дім, і завтра я накажу матері тебе прогнати! Сміливіше, я майже вирішив, як повестися в цій історії!"
Та він у хвіртку не ввійшов. Тільки стояв і дивився. І вперше й мені стало його жаль. Треба було щось сильне відчувати, аби отак вийти вночі і стовбичити біля чужої хати марою. Тільки велика туга може штовхнути людину на таке, коли між ним і матір’ю й справді немає таємної домовленості. Я тремтів од збудження. Все тіло в мене затерпло – боявся рухнутися й виявити себе.
Зальотник зворухнувся. Перемнувся з ноги на ногу і повільно рушив у той бік. звідкіля прийшов. Кілька разів зупинявся й обертався, зиркаючи на наш дім. За мить розчинивсь у темряві, зникнувши так само безшумно, як і з'явився.
Я ще довго стояв, сподіваючись, що він повернеться. Потім ліг, але майже не спав, наслухаючи, чи не рипнуть таємно двері, адже двері в нас не змазані і вищать, як несамовиті. В кімнату через розчинене вікно влетіла зграйка комарів і, бридко виючи, заходили на мене в піке. Загорнувсь у простирадло з головою і мені здавалося: очі маю розпалені, а язик у роті стає сухий і колючий.
Лише вранці я висунув голову з–під простирадла. Комарі вгомонилися, а у вікно лилося світло. Те світло заповнювало моє помешкання, і я вперше побачив, яке воно сіре, як убого обставлене – в ньому лише шафа і стелаж із книжками, – щось по–справжньому мені миле. Слухав, як ревуть моторами біля мосту авта, і раптом заснув. Отак без сновидінь і марищ, ніби провалившись у чорну прірву, ніби вмерши.
Вигулькнув із тієї прірви десь о десятій – сонце густо заливало кімнату, химерно освітлюючи збите і зіжмакане в ногах простирадло. В домі стояла мертва тиша – мати побігла на роботу і з годину приймала від людей телеграми. Я встав і відчув, що мені зовсім легко дихається, а після сну навіть голова не йде обертом. Вийшов у вітальню, була залита сонцем також. На столі стояла лискуча порцелянова тарілка, біля неї сяяла виделка з нержавіючої сталі. Посеред столу, загорнута в газети й рушники, вивищувалася каструля. Розгорнув її з того кожушка – каструля була ще тепла. Насипав картоплі, присмаченої шкварками, і випив чашку прохолодного молока, це молоко приносила нам жінка із Псищ. Роздивився по хаті: сонце було тут скрізь, а що могло блищати – блищало. Навіть курява, яка крутилась у сонячних стягах. Я замуркав якусь мелодію і раптом помітив, що відтворюю її правильно. То була мелодія милої пасторалі, і я почав слухати її подумки, адже міг запам'ятовувати цілі шматки симфоній. Увімкнув радіо, бо мені здалося, що й воно заграє ту ж таки пастораль. Але радіо співало. І я раптом здригнувся: дівчата під дзвін бандур співали улюблені мої "Проліски". Стояв серед хати, як блазень, помережаний сонячними смугами й латками, які на мені грали й мінилися, стояв остовпілий і печальний; мені раптом здалося, що це я маю комусь принести пролісків, хоч весь час сподівався, що принесуть їх мені. Маю вийти в цей налитий сонцем ранок і нарвати квітів, які перші впадуть мені в очі. І хай це не будуть проліски, понесу я їх тій, котра сидить і веде рахунок словам, написаним на телеграфних бланках. А може, й мені послати їй телеграму, подумав я. Ще не знав, як учиню, був повний збентеги та зворушення: щось таки зі мною спричинилося в отому сні без сновидінь, коли я ніби вмер на кілька годин, бо де б він узявся у мене, оцей безхмарний сонячний настрій?
Йшов дорогою й ледь чутно помугикував мелодію тієї ж таки пасторалі. Над головою цвіло бездонне небо і варилось у тому небі золоте яблуко. Повз мене мчали машини, а обличчя людей, котрі зустрічалися, були яскраво освітлені. Були яскраво освітлені горби й дерева й кожна зморшка на асфальті, по якому ступали мої ноги; навіть у затінку тремтіла ніжна світляна сітка. Я побачив дівчину в жовтому платті, яке розходилося біля її колін дзвоном – засмагла, чорноока й білозуба. Повз мене прошмигнула зграйка велосипедистів у чорних штанцях, що обтягували стегна, і в червоних майках. їхні м'язисті литки моторно поблискували – четверо хлопців і одна дівчина. Задзеленчав трамвай, і я зупинився, пропускаючи його: трамвай був набитий людськими обличчями, ніби розмальованими м'ячами.
Зайшов до книгарні й побачив книжку в зеленій палітурці, яка звалася "Люборацькі". Про неї говорив мені Андрій Андрійович, і я ту книгу незагайно купив. Потім вийшов на вулицю і помітив, що вся вона запруджена легковими автами. Круглі дахи авт лискотіли й похитувалися, і серед того металевого моря, як смішний анахронізм, витиналася платформа, запряжена парою гнідих коней.
Ось і пошта. Біля материного віконечка стояла маленька черга. Я взяв бланк телеграми і сів до столика. Сонячна пляма грала в мене під руками, а чорнило на пері вкрилося темною позолотою.
Написав кілька слів на телеграфному бланкові і став у чергу. Моя мати рахувала слова, брала гроші, відлічувала здачу, але мене не помічала. Я ж дивився на неї і думав, що на роботі вона зовсім не схожа на ту, яку знаю вдома. На роботі вона енергійна і впевнена, а слова, які промовляє, короткі й ділові На її обличчі заклопотаний і діловий вираз, і я раптом подумав, що цей вираз мені подобається.
Черга довела мене до віконечка, і я подав телеграму. Мати здивовано на мене подивилася, волосся її срібно грало в сонячній стезі, а на обличчі з'явилася усмішка. І я раптом вразився з тієї усмішки: сумна й гарна; я вперше помітив, що мати моя чимось невловним схожа на покійного батька…
Старий Ювпак перейшов до нас наступного дня увечері. Приніс із собою дві валізи: маленьку з одежею (костюм, черевики, краватка, вихідна сорочка й капелюх були на ньому), а другу – з інструментом. Поставив валізи у дворі, де сиділи ми з матір'ю, і повернувся ще раз на місце колишнього прожиття. За якийсь час ми побачили, що він тягне перед собою, обхопивши руками, трильяж. Бічні половинки дзеркала було складено, але посередині воно не покривалося. Саме туди било сонце, що заходило вже за овидом, і нам з матір'ю здалося, що її чудний обранець сяє. Він і справді сяяв, бо я вперше побачив його обличчя з усмішкою. Очі стали м'які й добрі і променилися сіточками зморщок, що розбігалися до скронь. Старий поставив трильяж на садовий столик, біля якого ми сиділи, і дбайливо розправив загорнуті половинки.
– Оце я йшов і подумав, знаєте, – сказав він. – Цю штуку я, сказати, недарма й гримаю. Бо це воно, знаєте, так: оце ваш син, Раїсо Олексіївно, – він тицьнув у бічну половинку, а оце ви, бо ви маєте нам світить, як сонечко, він тицьнув у середнє дзеркало, велике, а це, понімать тра, ніби я, – він показав на друге бічне дзеркало.
Витяг з кишені велику картату хустинку, скинув капелюха і втер піт, який дзюркотів з його голови, ніби струмки із гори.
Ми засміялися, а його обличчя ніби померкло, легкий острах пройшов по ньому, а очі круглі стали.
– Я не сказав нічого дурного? – спитав він.
II. ДЗЕРКАЛО ВЕЛИКЕ. ЮЛІАНА
Про Юліану я вже писав. Вона – мій давній біль і давня пристрасть. Пристрасті ж свої ми бережемо інколи, як закопаний скарб. У кожного є свої закопані скарби, а деякі сховані аж так. що людина боїться навіть пересвідчитися, чи справді ним володіє. Тримає відчуття того скарбу в куточку серця чи в глибині мозку, де він ніби затамована, пригорнена жаринка, яка за всіма законами фізики давно мала б згаснути, але не гасне. Не гасне, бо мас колись запалити вогонь. Не все, що чинимо в житті, розумне, але й нерозумне часто буває потрібне й пожиточне, коли від того хоч якось освітлюється душа, а це один із найважливіших людських чинників. Той, хто не освітлює собі вряди–годи душі, дозволяє їй павутинням та курявою вкритися, а від того жарина, яка тліє в нашому серці чи мозку, може загаснути. Наша ж душа ніби сонячна батарея: пролити на неї світло – це значить, наділити джерелом енергії. Тоді рветься павутина й вимітається порох – сонячним вітром людина наповнюється, щоб потім знову озвнчайніти. Отож я за пристрасті, що допомагають нам жити, хоч вони для нас часом ніби бич на спину: біль од того і кров. Але с один неперехідний закон: за кожне задоволення людина мусить розплачуватися. Отож біль наш і є така розплата – не нарікаймо і не дорікаймо: і зло. й добро наше – від нас самих.
Викладаю ці сентенції й думаю, що про Юліану мені писати важко, адже це ще один мін світильник, котрий для мене погас. 1 в тій історії був я упосліджений та принижений, але за вкоєне не шкодую – це був один із моїх житейських уроків.
Отже, з'явімо коротко експозицію і цієї вистави. Дійові особи: Юліана, її подружки, батьки, гурт залицяльників, а серед них і я, той, у кого найменше шансів на успіх. Отже, вистава моя нагадує чимось давнє, колишнє: дівчина, її батьки та залицяльники. Дівчина, певна річ, закохується в найкращого залицяльника і щасливо виходить заміж. Найбридкіший залицяльник осмішусться, публіка з нього регоче, і єдиний засіб у нього для морального порятунку – вдати з себе, як і в інших подібних ситуаціях, блазня. "Ну що ж, шановна публіко, – кажу я подумки і кривлю при тому смішні мордочки, – смійтеся!" Смійтеся, бо я впевнений: ніхто не зазирне мені в душу. Й не уздрить, який я насправді самотній та печальний. А я й справді самотній та печальний, і серце в мене щемить. Корчу смішні мордочки і незграбно скачу на кону, і відгороджуюся від вас, шановна публіко, вашим‑таки сміхом, бо що вам до того, коли біль мене їсть? Але перед вами я не зганьблюся і не впаду, це станеться тільки тоді, коли спуститься завіса. Отоді видибаю за лаштунки і вже там звалюся. І єдиною помстою вам за те, що ви мене осміяли, шановна публіко, буде те, що на ваші крики "браво!" й шалені оплески я не вийду. Ваші шалені оплески згаснуть у залі, і ви здивовано підете геть, подумавши: чи не захворів часом отой комік? А комік не захворів, він умер.