Правда?
Воєвода мовчав.
— Але це,— продовжував палко молодець,— це свідчить, що не вірите в перемогу великого князя і в успішність оборони. Може, ні?
Воєвода похилив голову.
— Так, сину! — відповів він.— Я вірю в хоробрість Свидригайла та його ратників, але не вірю в перемогу. Правда, у польської шляхти є західна зброя, ручні метавки, є виправлені до пішого бою чеські наемники, та все те пусте. Цього я не боюся. У нас є сила, відвага і хоробрість, якої у них нема, є любов до землі та православної віри, а нема лакомства на гріш-наживу... Я не боїв лякаюся, а хитрощів. Поляки не переможуть Свидригайла, але вони перехитрують його. Ось що! Вони вдарять підступно і сильно, а тоді вмить розбіжиться легкодушне боярство, залишаться самі князі з дружинами. Дружини малі, а князі постійно в незгоді. Побитий Свидригайло не дасть допомоги Луцьку, то напевно! А тоді на звалищах замку загину і я, і загину радо, якщо знатиму, що ти далеко у безпеці та щасті. їдь до Носів...
— Ні, дядечку, не піду я з Луцька нікуди, хіба з наказу. А ти ж не схочеш проганяти мене проти моєї волі, проти присяги, яку склав я у моєму серці справі народу.
Андрійко замовк і мовчки вслухувався у нічні голоси, які долітали сюди з-над ріки. Ніч западала темна, без зір та місяця, тільки у південній стороні горів на небі відблиск табору. Чий це був табір? Польський чи руський? Може, один і другий, а може... Поїхали справді туди стежі ще з полудня, але не вернули...
— Справа народу! — зітхнув важко воєвода.— Гей, коби-то великий князь розумів її хоч у невеликій частині! Коби вибрав із народу хоч що десятого мужика, наділив його свободою, землею і перевів не на замкову, а на боярську службу, відразу мав би стіну, об яку розбилися б хитрощі всього світу, не то Польщі. Такі ж гусити! Без вишколу, без новітньої зброї вели війну з цілою Німеччиною і з римським цісарем і перемогли його не раз і не два... Гей! Дайте нам двадцять тисяч таких Грицькових парубків, не боявся б я про себе, про тебе, про Луцьк, про народ та віру батьків. А так...
Голосний тупіт коня по дорозі, яка вела з города до замку, змусив воєводу перервати розмову. Біля брами почали перекликуватися варти з приїжджим, заблимали смолоскипи, загуркотів міст на ланцюгах, а там на майдан в'їхав високий, стрункий вершник, зіскочив з коня і при світлі смолоскипів почав у супроводі вартових східцями спинатися до воріт вежі.
— Мені здається, що це Горностай! — втішився Андрійко і вибіг назустріч гостеві.
Справді, по хвилині на терасу вежі вийшов Андрійко, ведучи за руку приятеля.
XX
Горностай заявив воєводі, що відпровадив валку втікачів у Дубно, та сам вертається, щоб тут при боці Андрійка перебути облогу.
— Облогу! — скрикнули в один голос дядько і братанич.— То значить, що Свидригайла побили!
— Перехитрили!—поправив Горностай.
— Я так і знав! — відповів воєвода.— Ходи ж із нами, розкажеш.
Східцями зійшли у простору світлицю, яка лежала безпосередньо під терасою. Отут сиділи вартівники, які напереміну сторожили на вежі. На наказ воєводи вони зійшли вниз, а воєвода і товариші засіли на лежанках, покритих ведмежими та кінськими шкірами. Отут розказав Горностай про погром над Стиром. Не був він у ньому сам, але чув усе від молодого Загоронського, який їхав з погрому у Степань і по дорозі зустрівся з ним.
З оповідання виходило, що литовсько-руське військо стало над Стиром біля броду, на виду польських полків, але поки що й не гадало вступати в бій. Раз у раз бігали биричі та королівські посланці сюди й туди, листування йшло безперервно, і здавалося, що, нарешті, володарі погодяться. Після кількох днів переписки та переговорів звелів великий князь сідати на коні князям, вельможам та усій придвірній службі. З цікавості поїхало за ними й усе боярство, хоч старий Монтовт вмовляв їх залишитись у таборі. Тільки німецькі наемники, боярські ратники й челядь залишились у таборі. По тому боці ріки ждали приходу Свидригайла король, канцлер, князь Земовіт мазовецький та кілька панів із прибічної ради, а за ними розставилися малопольські та великопольські рицарі з дружинами, зовсім як до бою. Жигимонт Кейстутович, Монтовт та князь Олелько Володимирович остерігали Свидригайла, але даремно. Так-то їхав великий князь до броду у нарядному одязі, п'яний уже зранку, та не лишивши на випадок битви ніяких наказів. Юрба бояр їхала за ним, співаючи та вигукуючи, бо й між ними чимало було нетверезих.
Ледве, однак, Свидригайлів кінь вступив у воду, як зірвалися з місця польські полки і, витягнувши перед себе списи, вдарили на беззбройну дружину великого князя. Зчинився крик, гамір, метушня, все кинулося врозтіч, трохи-трохи сам великий князь не дістався в неволю чи не згинув. Насилу вскочив між бояр, які їхали позаду, і ті врятували його. Але що й вони не мали панцирів, ні списів, ні шоломів, тож і вони не видержали вдару й розбіглися, устилаючи землю порубаними та поколеними товаришами. Аж тоді князь Олелько випровадив з табору німців та панцирних ратників, і ті тріпнули поляків як слід, так що мусили тікати на той бік. За цей час, однак, боярство розбіглося, а боярські ратники зразу по битві покинули табір. Одні повезли додому тіла своїх панів, другі поїхали за втікачами. Залишилось тільки біля п'ятисот волинців, яким старий Монтовт передав наказ великого князя йти обороняти Луцьк під командою Юрші. Сам великий князь подався у Степань над Горинню, бо княжі дружини зменшились наполовину, бояр не було зовсім, а з великокняжого прибічного полку не залишилось і третини. Тим-то й не було у нього сил вести боротьбу далі.
Горностай скінчив, а враження його опису на обох слухачів було різне. Андрійка, який до останньої хвилини не вірив у перемогу поляків, пригнобила ця вістка страшенно. Неприхильність великого князя до хлопського руху та його заборона видерли в народу зброю з рук, а безладдя, безголів'я та зарозумілість скабзували останнє.
— Погане діло розповів ти, брате,— сказав він — і, на жаль, воно залишиться таким і надалі, якщо не повернеться великий князь у другий бік... А мені здається, що Грицько правду каже...
— Що саме? — зацікавився Горностай.
— Що великий князь боїться хлопської свободи...
Зате воєвода спокійно вислухав усе й махнув рукою.
— Я так і знав! — повторив він.— І ти правду кажеш, Андрійку. Та все-таки непотрібно зневірюєшся в майбутньому. Швидше чи пізніше посягне хтось на силу народу і верне йому волю і незалежність. А тоді й ми станемо на чолі його. Поки що боронімо Луцьк. Не понюхати його польським ратникам, поки ми живі!
— Заждіть, достойний воєводо, на бояр! — втрутився Горностай.— Вони найпізніше завтра ранком наспіють у город.
Воєвода зареготався так голосно і щиро, що молодці мимохіть усміхнулися й собі.
— Дивуєтеся, хлопці, що я сміюся? — спитав воєвода.— Не дивуйтеся! Доки меч при боці, а відвага в серці, то хто нас зможе? Князя можна повалити, народу ніколи! Побили німці литовських князів, та Литви не вбили. Розбили литовці, ми й поляки мальборський орден, та німців не вбили. Побили поляки наше боярство за Казимира, а ось чи нема в нас у Луцьку ватаги ратників з Перемишльської землі? Чи не набрали б ми їх удесятеро більше, якби тільки послали по селах людей з іменем князя та покликом? Не журися, хлопче, а плюй у жменю, жди, а як хочеш, то смійся разом зі мною з бояр, які мають захищати Луцьк.
— Чому? — спитав Андрійко.— Чому? Невже ж ви, дядьку, не бажаєте їх собі?
— Хай мене бог боронить і криє перед боярськими помічниками! Вони хоробрі й відважні, то правда. Але ти знаєш: що боярин, то воєвода. Нікого не слухає, рветься до подвигів, марнує силу, щоб відзначитися перед усіма іншими, обиджується на воєводу, не слухає... Пек, цур та пек! А тепер ідіть собі, хлопці, вечеряти, а я піду ще оглянути ворота!
Над задньою хвірткою замку засіли обидва товариші до вечері. Проти звичаю, Андрійко пив мед та невдовзі розрухав і себе, і стомленого товариша. Аж тепер звірився він Андрійкові в усьому.
— Ти дивуєшся, що я вернувся,— почав він,— тоді як Олександр Ніс пропав? Ось послухай, то зрозумієш. Годі було верзякати старому про Грету, але тобі розкажу все. Перш усього не рівняй мене до князя Олександра. Він князь, у нього дружина, служба, він має бути прикладом для інших, а я або ти? Ми тільки вівці у череді. Після нас діри в небі не буде...
— Ба, але сором...
Горностай спалахнув.
— Воно правда, що сором,— визнав він,— але бачиш, ми молоді, звичайні собі бояри. Нам вільно деколи бути людьми, не то що князеві, на якого дивляться тисячі. Інакше, який чорт і кланявся б князям. Нема в нас дружини та почестей, зате є дещо свободи, а ти не знаєш, Андрійку, як солодкими є обійми жінки!
Андрійко здригнувся і мимохіть потер чоло рукою. Слово товариша зачепило в його душі струнку, яка й обізвалася дзвінко спомином Офки... А Горностай розказував тимчасом про Грету.
— Доки я жив у замку, а Грета в городі, доти не питав я себе, чи я її люблю, чи ні. Я бігав за нею, наче олень на риковиці, а вона... віддавалася розкоші з цілим захопленням здорової, палкої жінки. Та, бачиш, любка не жінка, жінка не дівчина, а сходитися з нею в тихій алькові, це не любов. Вона надить, тягне, виповнює час, але не виповнює життя. Коли ми в хаті нашіптували собі слова любові, голосок її був мені наче музика, але як вона на вигідному просторому возі та в час самітних, безпечних нічлігів почала присікуватися до мене, швидко обридло мені її тарахкотіння. Все-таки було вигідно і тепло, а я люблю одно і друге!
Горностай потягнувся ліниво, позіхнув і напився меду, Андрійко засміявся сухим нервовим сміхом.
— Знаю,— відповів він,— але не розумію, як можна любуватися в цьому. Може бути тому, що я не закуштував ще солодких любощів і тому вважаю їх чимось святим, що призначене тільки для одної вибранниці мого серця. І здається мені, що в обійми розпусти вкинула б мене тільки розпука!..
Горностай засміявся.
— Думав і я таке! — сказав він і недбало махнув рукою,— але опісля зрозумів, що любов і любощі, це не одно. Тому не кохаються з любовницею, і не скачуть у гречку з любою дівчиною.
— Може бути! — відповів Андрійко, який чув у словах товариша, мимо малої різниці віку, всю вищість зрілої людини над молодиком.
— Я люблю вигоду і тепло! — повторив Горностай.— У нас дома тяжко було щодо жінок, бач, наші українки кочергою гонять із хати влізливця, а ляшки, німкені вже легші на підмову, то я й не жалую ні собі, ні їм.