Всі навмисні й ненавмисні ситуації, зустрічі. І отак усе життя доведеться вибивати з себе одне захоплення другим?
Ні, здається, вона таки закохана.
Без кохання — нема життя. Якби його тінь завжди маяла над людиною, — вона раділа б завжди, творила б.
Чому ж люди сплощують, вульгаризують кохання, не тримають його на тій висоті, що на ній його місце? Цю краплину божеськости нашої душі обмурали циніки й аморальні, в їх руках вона стає не святістю, а запльованою плиткістю. Але вони ж і найбільш носять її в собі й тому так притягають.
Смішно звучить це Стендалеве: "Кохання — центральна царина людських переживань" у дні, як газети пишуть про напад Гітлера на Францію й Польщу, у дні паніки половини людства,в часи імперіалістичних воєн, горя й безнадії. Люди зайняті винищуванням себе й своїх цінностей, і політика (а не кохання) стоїть у центрі зору всіх. Справді, яке відношення має кохання до імперіялістичних воєн? Ніякого!
Гм… А хто ж воюватиме, як не буде кохання?
Мар’яна бавиться, але чому неслухяні думки, замість про стенограму обласної наради, хочуть пливти по цих знаних і неопізнаних ще морських шляхах? Може і є де в книжках про це, — доля судила Мар’яні самій додумувати. Недоучка, вона береться помирити закони й дійсність. Чому, справді?
Чому, справді, воно існує — незаконне, але реальне? Кохання до багатьох.
Хай яка наймоногамніша людина буде, а в своєму житті хоч поглядом, та вподобає собі не одного, — і це також відбитка стародавнього групового шлюбу. Більшість живе в груповому шлюбі, хоч би уявнім, у бажанні. І питання: чи це "зіпсутість" людської природи, чи її закон? Але наша двадцятого століття мораль твердо вимагає одного чоловіка, одної жінки. Тут істотний додаток: турбота їх обох про дітей.
Але ж це розколення! Воно скрізь, воно добралося навіть і до цього слова: кохання. Тут як не два, то три вже окремих поняття. Вранці Мар’яна зв’язала з коханням війну, а тепер на Хрещатику, повертаючи за ріг Лютеранської, прихоплюється до найцікавішого їй відтинку. Нехай собі соціяльні лади розв’язують проблему турботи за покоління, хто то має виховувати, — родина чи держава… Мар’яну обходить усе ж та царина, що круг неї групується все світовідчування людини: особисте, що веде на ті чи інші вчинки, творить біографію. Виховання якось унормується, але що складніша людська психіка, то більше трагедій, неможливостей. Трагедія покинутого, невизнаного, ревнощів, негарних, диваків, — вона росте, збільшується. Тут ростуть безодні й прірви, безліч тем для майбутніх романів. Тут і фантастичні квіти, іскристі перли…
Бо здається, кращої казки не мала вона, як те півріччя Звабливого. Ні, казка зовсім неповне, загальне слово. Ним Мар’яна називала й юнацькі екстази, й найрізноманітніші відтінки кохання (бо й кохання — жадне не подібне до другого), і емоцію пісні, жадну не подібну на іншу, і безмежність книги, і… і все, що повертає хоч на час втрачену вічність.
Як назвати це? Чудо? Пречудо?
І хтозна, чи не добрала б Мар’яна сьогодні терміну, якби не перебила їй та зустріч. Зустріч на пошті, біля ґратованого віконечка.
— Чому ж ви досі не зайшли? — питається Віктор.
— Я вже заручився в дирекції, ваша тема вас чекає. Я хотів писати до вас листівку!
Поговорили п’ять хвилин, а Мар’яні, — наче всю ніч бродила в дурмані білої акації й цілувалася. Що за диво?
Звідки це? Після того беззмістовного флірту про "руки-ноги", після Кадик-Ой, коли вертаючись, по-людському, по-товариському без жадного флірту, але з повною повагою й щирістю поговорили. Після того, як Віктор її уникав. Чого боявся? Себе? Мар’яниних уявлень? Він хотів утікти від Мар’яни, а тоді в поїзді ними обома заволоділа повінь великого довір’я. І адже — ніякого флірту, ніякого залицяння. Чому ж тепер?
Мар’яна свідомо навіть викинула з голови побіжне запрошення тоді в вагоні — взяти завдання у кінофабриці. І от так виглядає, що треба піти. Приобіцяла ж допіру! Не можна було не приобіцяти, знехтувати. Віктор це робить так, наче хоче їй небо прихилити.
XXIX
Одначе, ні сьогодні, ні взавтра Мар’яна ще не йде до кінофабрики. Сьогодні в неї робота, вона так пізно закінчилася, що Галина пропонує їй не йти вже додому, а підночувати в неї, це ближче…
— Чи ви пам’ятаєте, Мар’янко, як ми мали здавати іспит на сто десять слів у хвилину? Ми засиділися й ви тоді також у мене ночували.
— А потім до світанку проговорили.
Тоді, власне, й закріпилося їх давнє знайомство. Особливо врізалася в пам’ять Галинина невесела історія. Ще одна ілюстрація до Мар’яниних думок. Незрозумілий відхід нареченого, всі почали називати "старою дівою", навіть мама. Переляк, Господи, за аби-кого, аби заміж, за першого, хто попадеться… І…
— І?..
— І довго витримати я не змогла. Грубий скотина! Краще вже самій, ніж бути наложницею.
Тепер, як і тоді, народжувалась інтимність, бо Мар’яна не знає, як це бути з передніми й задніми думками. Вона тільки, під впливом тих болючих опіків, щирість свою розбила на грані. Ставала такою, як її уявляли, якою її бачили, якими були вони. От із Галиною від початку й досі — лише поверхові приятельки, і в цій поверховості розташувалась найбільш можлива щирість та інтимність. Це цікаво, що площини її й грані були різні із Славою, з Ребе, з Віктором… Часткова щирість не заповнювала всіх Мар’яниних потреб, тому так високо цінила вона рідке в житті свято щирости повної. Сьогодні — часткова.
Згадати про молодечі мрії. "Відкрити", що поняття "стара діва" — забобон. Побіжно про чарівного горбаня спитати. Про Максима —-чи Галина вже з ним одружиться? Побазікати про знайомих стенографісток, про велику Галинину приятельку Діну, що через Галину кличе часто на роботу й Мар’яну. Галина починає розказувати, що навіз із "Западної" Дінин родич, Копелев. А Мар’яна думає: що ж це за держава, де кожен гребе, як може, ще й гнучкі формули виправдування вигадує?
— Чи це той Копелев, що в нього працювала Васанта, той черевань-добродушник?
— Це та… Валя Ступина? Вона ж тепер працює в Наркоматі Заготівель. Я дуже багато вже чула про неї.. — недоговорено замовкає Галина.
— Щось гарне? Я її знаю з найкращого боку. Дуже порядна, тонка людина. Тільки сама з себе дивуюся. Я їй нічого не можу закинути, можу тільки хвалити, а кожен раз стає тяжко, коли зустрінусь. Чи ви не знаєте, що це може бути?
Проте ж, Мар’яні цікаво, що говорять про Васанту. Вона, здається, незгірша стенографістка, не можуть же про неї казати, що зіпсувала стенограму або щось таке…
— Я не знаю, яка вона стенографістка, але… Навіть не хочеться переказувати…
— Що вона в минулому — доцент мовознавства? Викинута з наукової праці?
Мар’яна допитується. Галина й хоче сказати, й не зважується.
— Ні, не це…
Повагавшись:
— Я не хотіла вам цього казати, бо бачила вашу давню дружбу. Кажуть, нарком до неї прихильний…
Мар’яна чує в пітьмі трохи грайливу Галинину інтонацію.
— Її відкрито називають його фавориткою…
— Я цьому не вірю! — запротестувала Мар’яна. — Просто, добре справляється з роботою. Я знаю, то завжди приплетуть!
— Я також не вірю. Але її в наркоматі ненавидять. Називають гадюкою, змією… Вона ж вертить усім наркоматом, тероризує всі відділи. Хто їй не сподобається, буде мати неприємність. А як вона несеться, а яка зарозуміла, яка їдка!..
І як таке слухати Мар’яні про Васанту? Але… Боже, які прозорі раптом стали натяки Ребе! Вона не звертала уваги, не надавала значення, тепер же… Аж тепер прорізало блискавкою суть слів: "Я влаштовуюсь"…
— Вона якось оце казала мені, що нарком її цінить дуже, недавно познайомив із своєю дружиною, і та запрошувала її до себе, — згадала вголос Мар’яна.
Але хіба Васанта не заходить і до Клави, додому до Ребе? Як тільки може вона говорити із Клавою, наче ніде нічого?..
І коли ще хвилину тому Мар’яна йшла б на страту, що то — неправда, то в цю хвилину вже вірить. Фаворитка наркома! До чого ж ти докотилася!
— Не знаю… — вже Мар’яна непевна в інтонації.
— Мені її чогось тільки безмежно шкода. Її заїв холод, їй стало не дороге життя і через "цей холод з горя почала вона скубати усе, що попадеться під руку… То е таке закляття над людською душею, і вона або зламається, або ходить невиразною тінню по землі. Васанта збагнула всю бездомність цього життя й рятується по-своєму…
Мар'яна все лишає якийсь резерв, щоб Васанту обілити. Васанта занадто складна. Мар’яна може з нею вже не здибатися, але не хоче остаточно її втрачати.
— Чому вона заміж не виходить? — питає Галина, бо й на неї війнула Васантина трагічність.
— Ви виходили… — почала Мар’яна й не докінчила.
Галина не має чого вже казати. Краще, справді, не прийняти, ніж тягти пута. Інші мучаться все життя, не сміють їх розірвати і тільки мріють про волю.
— Але ще гірше попадаються ті, що одружуються з любови. Кохання минається, а вони гризуться.
— Як на мене… — Мар’яна вносить проект. — Мені здається, кохання треба оберегти від такої профанації й закоханим заборонити одружуватися, щоб врятувати кохання. Я знаю от дві родини. Одна склалася наперекір всьому: велике кохання, заборона батьків, різні національності. Троє чудових дітей. І в хаті вічна гризня. Чому? Недостатки, різні світогляди. Друга — двоє чудових дітей. Є десь кохана, але з нею ніколи не зустрінеться, бо він має обов’язок — діти. Ну, і як? Першій парі розійтися, щоб зберегти кохання. А діти? Другій парі зійтися. А діти? Це я тільки так для прикладу, бо скільки тих чудернацько вибуялих випадків нашого часу…
Мар’янина думка значно складніша, але то вже про себе додумується. Ця ще суперечність: готуючи вищу породу людини, природа загострює інстинкт притягання між молоддю різних націй. Створюються родини. Покоління талановите, але родина не має ніякої підпори, міці, ніякої в домі традиції. І добре, що різні нації, — і зле, зле, зле…
— … найкраще зробила Льоля…
Мар’яна вже засинає. Яка Льоля? Вона теж знає одну Льолю.
— Ні, ви, Мар’яночко, її не знаєте, це моя своячка. Вона…
— Я знаю одну Льолю, познайомилася на курорті…
— Так? — здивувалася й Галина. — Вона, справді, приїхала оце з Коктебелю.
— Я її знаю! — Мар’яна прокинулася. — Що вона там виробляла!
— Це вона. Льоля вийшла заміж в шістнадцять років, за старшого. А потім з’явився Мирон, чоловіка її заарештували, і Льоля втікла з Мироном…
Відгомін колишніх буреломів примусив Мар’яну здригнутися.