Місцева людність тікала в ліси і, позбиравшись у ватаги, допомагала Андрійкові. Вона-то доносила, де ховалися "лицарські загоньчикі", тому ватага Андрійка появлялася, де її ніхто не надіявся, спадала на противників блискавкою і трощила їх, як обвал, жорстоко та безпощадно. Аж страх упав на шляхетських лицарів, і останки їх завернули назад або пристали до королівських відділів.
Король Ягайло ждав тим часом на прихід великопольських полків у Володимирі, де виступав як ласкавий володар, схильний до пошанування руської влади та православної віри. Він віддав княжения у Володимирі Федюшкові Любартовичу, а сам вирушив на Луцьк. З ним був мазовецький князь Земовіт та чимало польських панів. Ще раз мали вони з'їхатися з Свидригайлом над Стиром біля Луцька та попробувати безпосередньо порозумітися, але вже ніхто не вірив у можливість злагоди. Андрійко вернувся, окривши славою своє ім'я, і відпочивав, ждучи дальших подій.
І тоді прибув одної днини у Луцьк із Степані князь Танас Ніс. Він приїздив по вино на стіл великого князя, а, давши відповідні доручення, прийшов до Андрійка. Був вельми ласкавий та веселий, хвалив Юршів за хоробрість та вірність, а Андрійка — за його подвиги і сказав, що у нього є малий дарунок від когось. Сказавши це, передав молодцеві маленький згорток, поцілував його, засміявся і вийшов. Андрійко розвернув платину і найшов у ній голубу стяжку з золотом вишивками. Приглянувся ближче:
"Бережись Змія!" — горів напис на шовку.
— Це від Мартусі!..— крикнув хлопець, і сльози виступили на очах.
Від Мартусі!.. Гей! Ще й року нема від того часу, як вони розсталися, а скільки змін, скільки подій, скільки переживань! Наче не з цього світу квітка, лежала перед ним стяжка. Вона промовляла до нього всім, що залишилось за ним там, далеко, у мирних, тихих селах київського Полісся. Мир, затишшя, вигода, свобода, усе те складалося в картину, від якої давно уже відвик його дух серед огню, крові, вогких стін, воєнного гамору та небезпек. І ця картина притягла його несподівано до себе. Отоді затужило його серце: "їхати чи не їхати?" — озвалося питання... Засвітилися очі бажанням, лице спалахнуло рум'янцем, у душі вагалося рішення. Але ось погас блиск, померк рум'янець, мов осіння днина; Андрійко понурив голову і задумався.
Йому не можна бажати хатніх гараздів. Він лицар! Йому личить боротьба за пригноблених та переслідуваних, у нього висока ціль визволення від шляхетських загарбників рідної землі. Вперед іде його стремління, у ньому надія його життя... Які ж вигляди ждуть його у затишші села? Мартуся?.. Ах! Його серце всміхалося до неї, мов сміється до синіх незабудок, до жовтих козельців, до багрових маків. Уже раз дала йому жіноча рука стяжку. Але ця стяжка була червона, а серце здригалося, дивлячись на неї, як від крові. Та тепер ось якраз не квіти, а кров вкривала кругозір молодця... Мов хмарина
у небі, мов пташка на гілці, леліла дівчина-дитина у його спомині. Сонячний усміх-іграшка! Зате ця друга... вогнем охопила була його всього, вогнем і кров'ю. Вона потрясла ним, мов подув гарячкового степового вітру, який сушить уста спрагою, затемнює очі пилом і пориває з собою стрічну билину... Так що ж! Ці дикі, нагальні пориви життєвих сил тягли до себе непереможно душу молодця. Вони відповідали найкраще його молодості і поривали його у круговорот боїв, пристрастей. Наче змій пташку, чарували вони душу, а чар їх був набагато сильніший від ніжної принади хутірного безділля.
— "Бережись Змія!" — написала Мартуся йому на стяжці, а її брат, гордий князь Ніс, цілував його, як брата. Він славив можний, мало не княжий рід Юршів... Невже ж вони задумують щось?.. Андрійко усміхнувся, і гадки урвалися. Подружжя — це світ йому незнаний, це тільки на хвилину предмет мрії для хлопця, у якого справді є бажання, та бажаного ще нема, бо воно йому недоступне, недосяжне, незрозуміле. Вдоволений з себе, своїх подвигів та виглядів на майбутнє, Андрійко з повагою зрілої людини припоясав довгий простий лицарський меч і вийшов на стіни.
На стінах зустрів його зажурений Горностай.
— Ти чого надувся? — спитав Андрійко товариша.
— Погано та й годі! Грета виїздить із Луцька.
— Значить, буде облога?
— Здається! Ось у цю мить прибув посланець від великого князя з вісткою...
Бирич Юрші перервав розмову молодців і покликав Андрійка до палати. Він бігом поспішив туди.
— Вели, Андрійку, оповістити у городі, що місто буде спалене, якщо великий князь не надоспіє з військом,— сказав, насупившись, воєвода.— Тому нехай виїдуть усі мешканці до Дубна, Кременця або Олеська. Якщо не вистачить возів та тягла, то мій тивун у городі постарається...
Наказ воєводи виконав Андрійко тієї самої днини. У городі почався рух, але не було заколоту, ні крику. Уже перші вістки про спалення Володимира та Збаража зворохобили були людність. Усі знали вже, з яким ворогом доведеться зустрітись, і тому заздалегідь приготовили своє майно до перевозу. Руські та московські купці покинули вже були город, а вірмени, греки й татари повивозили весь цінніший товар. Поляки та німці раділи за те, що приходять ось їх браття по віроісповіданні, і непокоїлися тільки тому, що знали краще за інших лицарську їх поведінку. В зв'язку з цим поспішно лаштували вози і вивозили жінок, дітей і все майно, навіть домашню утвар, одяг, поживу та домашніх тварин, але самі залишались на місці, щоб опісля не втратити права замешкати на пожарищі. Задобре, бач, жилося їм на медом та молоком текучій руській землі.
Увесь день та ніч вантажили вози лучани, а другої днини почався виїзд поодиноких валок. Тивун воєводи кермував усім, а Грицькові ратники підтримували лад по переулках, улицях та при воротах. Увесь день доглядав Андрійко разом з Горностаєм виконання наказів воєводи, однак, коли вечером прийшлося вертатися до замку, Горностая не було. Андрійко зразу догадався, що його товариш, побачивши, що німецькі міщани тільки жінок відправляють з возами, а самі залишаються у Луцьку, вирішив заступити Треті неприсутнього чоловіка та ділити з нею горе вигнання. Але цього разу не озлобила його зрада приятеля. Бач, він збагнув уже на інших, а може, й на собі непереможну силу пристрасті. Крім того, знав Андрійко дуже добре, що пухкенька Грета не взяла з собою Горностаєвої душі.
Два дні опісля цього чогось довго, дуже довго стояла на заході сонця червона заграва. Уже й північ минула, а заграва не гасла, навпаки, поширювалася чимраз більше і більше.
— Місяць! — говорили на стінах ратники.— Шляхта йде!
І шляхта йшла справді. Уже ранком прибігло кілька ватаг мужиків з возами, кіньми, постіллю та всіляким припасом. Вони розказували, що після шляхтичів ні хвоста у хатах не залишилося. Усе обносять ратники, а крім того, ще й б'ють або убивають мужиків та гвалтують жінок, дівчат, а навіть дітей. З церков роблять стайні, у святі ризи одягають всіляких паплюжників, які швендяються за польськими та чеськими ратниками. Як світ-світом, не бачили люди на Волині такої погані.
— Це не люди, а чорти, не грабіжники, а якісь песиголовці з злобою людей і дикістю звірів! — казали сідоглаві мужики, хрестячи коней перед возом та бурі плями диму на краєвиді поза собою.
— Це вершники Апокаліпси! — кричав якийсь аскет-пустинник, що, живучи в лісах, зачитався у книгах святого писання.— Молітеся, браття, ібо грядеть страшний суд за беззаконія ваші і ваших предків. Кінець приходить вашому плюгавому світові, стає царствіє Антихристово, останнє царство на землі перед судом божим. Білий орел веде агарян на загибель світу православного. Горе нам!
Андрійко не втерпів і гукнув з стін замку:
— Гей, чоловіче! Чи не береш ти за орла облізлої ворони?
Грицькові ратники засміялися, бо знали краще інших вдачу та хоробрість цього ворога. Однак втікачі не чули через віддаль слів Андрійка і з поспіхом їхали далі.
Після втікачів з'явилися дружини вельмож та бояр з Волині, які збиралися на рать. Вони розпитували про великокняже військо. їм казали, що Свидригайло наступає від Степані і зустрінеться з поляками над Стиром. Там мали відбутися ще останні переговори обох братів. Потім переїхало і боярство, і лучани ждали приходу обох військ. Перешкоди не могло бути ніякої, бо за липень не впала ні крапля дощу, дороги були сухі, вода у ріці мілка, а лісовим холодком чудово їхалося верхи.
Луцька залога була доброї гадки, міщани-католики уважно прислухались до вісток, які привозили втікачі, а лиця їх видовжувалися при описах грабежів та мордувань. Всякий дрижав за майно та за життя, і загальне піднесення через прихід католицького війська слабло з кожною дниною. І очікування лягло на уми всіх лучан, неначе змора-кошмар.
Аж прийшло ждане через одну ніч, наче перший сніг після сонячної днини. Пізнім вечором сидів воєвода з братаничем на вичілку начальної вежі. Воєвода підпер чоло рукою і сумно дивився перед собою на ліси, які темніли по обох берегах Стиру. За цими лісами, за дві милі від Луцька, лежали села, поля, луки. Там лісу не було, і там мала розігратися або й уже розігралася головна подія польсько-руського спору.
Довго приглядався Андрійко до дядька, потім підійшов до нього і спитав з належною пошаною:
— Вибачайте, достойний дядьку, за запитання. Ви вивели мене на вежу, та не скажете для чого?
Наче із сну збудився Юрша.
— Для чого? — спитав протяжно.— Я бажав бути сам із тобою, дитино. У гурті ратників чи служби годі найти хвильку самоти для себе та своїх. Я бажав спитати себе, чи бажаєш залишитись тут, чи, може, їхати на схід. Князь Ніс виїздить завтра. Ти міг би поїхати з ним.
— Я?.. На схід?.. Для чого? — здивувався молодець.
— Звісно, для чого! У тебе надання від великого князя. І ти, і Грицько можете їхати, коли тільки забажаєте. Тут буде облога!
Андрійко спалахнув.
— Невже ж ви, дядьку, гадаєте, що я її боюся? — спитав поривисто.— Чи я вам у ній не придамся?
— Не спалахуй, Андрійку, не кидайся! Знаю я добре, що ти облоги не боїшся та що твоя допомога стала б нам у пригоді. Але знаю і те, що бути замкненим у стінах кріпості на довгі тижні, а може, і місяці, не дуже всміхається молодикові. На татарському пограниччі також не рай. І там є робота для всіх, є поле для лицарської людини.
Андрійко допитливо глянув у очі дядька і заперечив рухом голови.
— Не я боюся облоги, а ви, дядьку,— відповів по хвилині.
Воєвода спалахнув.
— Що?
— Не я, а ви,— повторив Андрійко,— і то не за себе лякаєтеся, а за мене, за надію роду Юршів.