Тому коли Вікторія сказала: "Може, ти хотів би ще щось додати до історії цього знайомства: хто вона така, чому такі страждання?", він тільки мовчки похитав головою. А вже крізь сон відчув, що дівчина обняла його за плечі і підставила під щоку своє плече. Воно було на диво широке, м'яке і пахло якимись квітами, от тільки Радомир не міг визначити якими саме.
— Пробач, — остаточно прокинувся він ще через кілька хвилин і вдячно тернувся щокою о її плече.
— І так довго протримався. Думала, заснешпрямо там, у "Глечику".
— Ти проїхала свою зупинку, — трамвай саме минав висотну будівлю газетного видавництва, бокова стіна якої нагадувала розгорнуту газету.
— Теж задрімала, — стиха відповіла дівчина, дивлячись у вікно. А вийшовши з трамваю, мовчки пішла за ним і вже біля під'їзду несміливо запитала:
— А мені можна? На хвилинку, тільки гляну. Цікаво...
— Це тобі зараз здається, що цікаво. А глянеш — злякаєшся.
— Я до цього готова. Дитя далеких гарнізонів. Невлаштованістю мене не здивуєш.
Жінка, що трапилася їм у коридорі, оцінююче оглянула їх обох і криво посміхнулася. їх вигляд, напевне, підказував, що ці двоє прийшли, щоб продовжити безсонну ніч, яку провели бозна-де. На щастя, Вікторія не звернула на неї уваги. Радомирові й досі пригадувалося обличчя офіціантки по тому, як "гарнізонне дитя" виплеснуло на нього воду.
У кімнаті дівчина зупинилася біляпорогаіпройти далі відмовилася.
— Даремне ти наговорював на себе. Я чекала жахливішого. Майже армійський порядок.
— Майже, — сонно погодився Радомир, всідаючись на ліжко і схиляючи голову.
Кілька хвилин Вікторія вперто мовчала. Оснач стомлено поглядав на неї, чекаючи, що буде далі: прощатиметься чи все ж таки підійде до крісла.
— Невже ти не розумієш, що гарнізонне життя витримає не кожна, — заговорила вона нарешті, проходячи повз Радомира до лоджії. — Що таких, одчайдушних, стає все менше? Всі оті публікації в пресі про побут офіцерів та позастатутні стосунки... А я звикла до всього.
— Майже до всього, Вікторіє, майже... — ще раз сонно кивнув Оснач. — Ти залишишся?
— За іншої ситуації можливо й залишилася б.
Радомир приліг на ліжку, заплющив очі.
... Блакитна гладінь озера. Вкритий килимом молодої весняної трави прибережний схил, обрамлений валом полеглого торішнього очерету. Яструб і постать дівчини. Десь далеко, посеред озера.
Прокинувся він о четвертій. Роздягнений. Укритий ковдрою, заправленою в підковдрник, хоча досі ніколи не заправляв його. Одяг акуратно, по-армійски — Радомир одразу завважив це — складений на кріслі. В кімнаті прибрано. На кухні, куди його пригнав запах смаженої яєшні з ковбасою, він знайшов записку. "Тепер ти не заперечуватимеш, що ми не тільки цілувалися на вечірці у Роставчуків, але й провели разом ніч..."
"Може вона й полежала поруч зі мною? Можна собі уявити, яким ідіотом Вікторія вважала мене при цьому, слухаючи, як я посапую їй на вухо!.. Невже вона справді погодилася б змінити це місто на далекий гарнізон? Важко повірити в це".
Досі він вважав її примхливим, зманіженим міським дівчиськом. Як виявилося, зруйнувати цей образ буде нелегко.
* * *
Минуло понад три години відтоді, як вони залишили плавні. Понад три години виснажливої втечі та гарячкових пошуків хоч якогось там притулку у цьому рівному, вижухлому від ранньої весняної спеки степу. Річечка, на яку вони випадково натрапили, ледве пробивалася через очерет і болотяні чагарі, і вони довго не могли підступитися до чистої води, аж поки не помітили вимитий із крутосхилу валун, на якому оце вкрай знесилені попадали та й тепер не здатні підвестися. Ця річечка здавалася їм небесним дивом, оазисом у спраглій пустелі.
Вода біля валуна виявилася солонкуватою, зате на диво чистою, значно чистішою від каламуті, що протікала за шаблеподібною ку-
пиною, яка з трьох боків відгороджувала камінь від річечки, утворюючи біля нього мініатюрне озерце. Тільки зсунувшись з каменя та запхавши руку під нього, Оснач знайшов розгадку: якраз під каменем пульсувало невеличке джерельце, вода в якому була, очевидно, дуже мінералізованою. От тільки чи лікувальною? Втім, якою б вона там не булла, Оснач і Караджі знову й знову черпали її долонями і пили, пили, наче далі перед ними справді пролягала безкінечна пустеля.
Цей камінь, крутосхил над ним і порослий чагарником острівець утворювали досить надійне пристановище, в якому їх важко було виявити і з правого, і з лівого берега. Скориставшись із цього, втікачі помили чоботи, привели в порядок свої мундири, почистили зброю і навіть встигли обмитися, та й тепер відпочивали, вигріваючись після миття крижаною водою під полудневим сонцем. Відтоді, як капітан катера висадив його на північний берег озера, минуло всього-на— всього півдня, проте за цей час відбулося стільки подій, що Святославові здавалося, ніби минув тиждень. І його оце висадили вже другим десантом.
Та, власне, майже так воно і було.
— Слухай, — запитав Григорій, вкотре вже оглянувши долину — чи не з'явився хто-небудь поблизу. — Ким би ти хотів стати? Після війни, звичайно.
— Припускаєш, що я можу дожити до її кінця? — всміхнувся десантник. Нестерпно хотілося їсти, але він намагався не думати про це. До того ж вони з Григорієм домовилися, що до вечора, поки не вдасться проникнути в якесь село — про їжу ні слова. — Але якщо таке диво станеться... Тепер уже вирішено: офіцером. Морської піхоти. Хоча був студентом історико-філологічного факультету університету.
— Ти був студентом університету?! — різко озирнувся Караджі, забуваючи про те, що треба присісти, що його можуть помітити. — Ніколи б не подумав. Хоча... пробач. Я закінчив гімназію в Кагулі. І добре вчився. Кращий учень класу, їй богу, правду кажу. І теж хотів вступати до університету, тільки до Бухарестського. Але мені, неруму— нові, це навряд чи вдалося б. Тому навіть не пробував.
— Та й грошей не вистало б на навчання?
— Грошей — теж. — Григорій знову вклався на камінь і підставив обличчя під проміння пекучого сонця. — Хоч моя родина й заможна, але не настільки, щоб відряджати сина до Бухареста. Як я заздрив вам, тим, хто живе по той бік Дністра! Але чому вирішив стати офіце-
ром? Так сподобалася війна? Приваблює зброя? Беззастережна влада над кількома десятками затурканих новобранців?
— Мені здається, що після всього, що пережито під час цього десанту, я вже просто не зможу не бути військовим, не маю права обирати якусь іншу професію. До того ж, це наша родинна традиція: дід і батько теж офіцери. І теж морської піхоти.
— Отже, одразу після війни вступиш до війскьового училища... — розчаровано констатував Караджі. Судячи з тону, душа його такого рішення не визнавала.
— Правда, в штабі сказали, що молодшого лейтенанта мені можуть присвоїти ще тут, на фронті. Після року служби. Все ж таки студент. Але справжню військову освіту треба буде здобувати в училищі.
— Тобі присвоять. Тобі обов'язково. Ще й орден дадуть. Ощутилу, в німецькому мундирі... Це з мене нікудишній вояка, а ти...
Святослав промовчав. На сході знову розгорялася канонада. Десантник припав вухом до каменя, прислухався. Йому здалося, що в ракушняковому тілі валуна відлунює кожен постріл, кожен вибух снаряду. Камінь пульсував вибухами, дихав ними, стогнав скреготом танкових гусениць... А може, земля має пам'ять і, припавши до неї, можна почути тупіт козацької кінноти, виття монгольської орди, плач полонянок?.. Набратися терпіння, зосередитися, напрягти фантазію.
— Знаєш, дивно, що доля звела нас, — мовив Караджі. Він усе ще лежав горілиць, заплющивши очі, і в думках перебував десь дуже далеко: в іншому часі і просторі. — Ти був студентом, я мрію стати ним... Ми були в різних арміях, ворогами, а тепер ось обоє рятуємось. Не знаєш, навіщо богові чи долі знадобилось наше знайомство?
— Випадковість.
— Ні, в житті майже нічого не стається випадково. Все має свій смисл і своє призначення. Те, що мене не розстріляли, що знайшлася людина, яка врятувала мене — хіба можна вважати таке сліпим випадком. А яке щастя, що не стратили! Знаєш, сидячи під арештом, я не так боявся власно смерті, як смерті своєї мрії.
— Що ж це за мрія така, історично-безцінна? Розкопати якесь старовинне місто? Подібне до Тіри чи Ольвії? Ні? Написати історію свого краю? Знову не вгадав? Тоді — стати мільйонером і скупити всі заводи від Кагула до Бухареста?
— Ніколи не вважав би це мрією. Жити, не зазнаючи ніякої нужди, не відчуваючи потреби дбати про шматок хліба на завтра... Я так
не хотів би. Людина доти й людина, доки повсявденно бореться за своє існування.
— В такому разі ми з тобою "люди з людей". Чого-чого, а боротьби за виживання нам не бракуватиме.
— Я мав на увазі не таку боротьбу, — не сприйняв його іронії Караджі. А щодо мрії... За національністю я гагауз. Чув коли-небудь про таку народність?
— Дещо чув. Здається, це залишки якогось тюркського народу чи племені.
— Нічого дивного, що ти мало що знаєш про нас. Ми й самі про себе знаємо не більше. Болгари стверджують, що ми — отуречені болгари, турки — що оболгарені турки. Насправді ж наш кочовий народ жив колись на території сьогоденної Болгарії і був витіснений турками. Тепер частина нашого племені живе в Болгарії, частина в Румунії, частина тут — на Україні та в Молдавії. На жаль, ми — народ, який не пам'ятає своєї історії, не знає ні своїх поетів, ні полководців, ні героїв, ні зрадників. Наша історія дуже нагадує маленьку річечку, що не здатна досягти моря, або якоїсь більшої ріки, тому що цілком всотується спраглою землею і зникає посеред степу. Не засвідчена письменами, не задокументована літописами, не осмислена істориками, вона зникла в глибині віків, так і не донісши свого багатства до океану вселюдської історії. Хіба що якісь жалюгідні краплини...
— О, та ти — філософ! А говориш, як справжній поет.
— Просто я багато думаю над цим. Все ж таки це мій народ. Яким би затурканим і нечисленним він не був.
— І що ж ти збираєшся зробити для нього? — знову ж таки дещо іронічно поцікавився Оснач.
— А що я можу зробити? Хочу об'їздити міста і села, в яких живуть гагаузи, записати всілегенди, які тільки існують, вивчити все, що збереглося про нас по музеях та архівах, все, що тільки написано вченими та мандрівниками інших народів, і на цьому матеріалі скласти нарешті історію гагаузів.