До того ж ці зворушливі моменти такі типові, ніби взяті живцем із тодішньої дійсности. Тут і різні типи слідчих НКВД, і фраґменти тюремних обставин, і мандри радянського в'язня, що втік з етапу під час відступу армії й мандрує лісами й манівцями, шукаючи шляхів до рідного міста. В особі головного героя Максима Колота він показав непересічну людину із залізним характером, доброго патріота, що не заломлюється і в найтяжчих хвилинах життя. У творі, видно, є багато автобіографічного, бо Іван Багряний сам був заарештований перед приходом німців і мандрував з етапом від Охтирки аж під Білгород, звідки йому пощастило втекти під час нападу німецьких літаків. Критика високо оцінила і цей посмертний роман, який автор присвятив своїй дружині, Галині. До неґативних сторін цього роману можна б віднести завеликий вступ до розгортання дії, багато одноманітних міркувань над руїнами міста, церков та їх устаткування, що читається без великої цікавости. Але це торкається лише до вступу. Можливо, коли б автор був ще живий, то він би скоротив цю статичну, досить розтягнуту описову картину.
До літературної спадщини Івана Багряного належать ще чисельні публіцистичні статті, що не вмістилися б в один
том, також дві пісні — марш "За Україну" та "Пісня про Тютюнника", до яких музику написав композитор і дириґент капелі бандуристів, Григорій Китастий.
Серед доробку Багряного яскраво поблискують своєю майстерністю і дві казки для дітей: "Казка про лелек та Павлика-мандрівника" і "Телефон". До творів, не зібраних в окрему збірку, належать численні його епіграми на сучасних письменників та окремі поезії, що зберігаються в його приятелів.
Окремим і недослідженим жанром його творчости є його малярські полотна, хоч не численні, але помітні своєю яскравістю, як портрет дружини, портрет артистки Анастасії Кривецької, обкладинки на його ж видання тощо.
Підсумовуючи все попереднє і взявши під увагу тривалу хворобу, погляньмо ще на обставини, в яких Іван Багряний творив, врахуймо його сотні палких статтей у газеті "Українські вісті", його політичну діяльність і тоді побачимо, що його здобутки, його вклад у літературну скарбницю і в боротьбу еміґрації набагато перевищують можливості однієї пересічної талановитої й діяльної людини. Треба мати багато сили, великий талант, непохитну віру у свою працю, у свій нарід, щоб невтомно діяти і скільки зробити. Він, справді, був одним з найбільших літературних і політичних каменярів нашої спільноти на чужині.
Він тяжко переживав, коли з'являлися різні наклепи, обвинувачення його в комунізмі, що, зрозуміло, часто інспірувала московська агентура, а також його партійні противники, але рідко відгукувався він на те. Це бачимо хоч би й з одного передсмертного листа, якого знайшли на його столі. Він писав ксмусь із своїх друзів:
Друже мій !
Я вже задихаюсь. Щоби уявити, якого несамовитого напруження, нервів і волі треба мені для витримування всієї зливи мерзости (такої безкінченої і такої немилосердної), треба взяти лише до уваги, що моя душа від природи — це душа поета і мистця. А значить вона зовсім не пристосована таку мерзоту витримувати — не має панцира, та я все це ви-тримувати мушу. Мушу! Хто зрозуміє це слово!? Тому я зціплюю зуби, нагинаю голову й іду до кінця мого призначення... Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голготу.
Так само як чутлива людина, він глибоко переживав кожний свій успіх. Пригадую, коли ми у 1956 р. влаштували у Мельборні літературний вечір, присвячений його творчості, з нагоди 30-річчя його літературної діяльности. Виславши йому повідомлення про успішність вечора, а разом і привітальний лист від усіх учасників, яких було біля сто осіб, я дістав тоді з лікарні від Багряного такого листа:
... Окремо дякую за присланого, так багатьма особами підписаною^ листа. Коли б ви знали, як це дорого для мене коштує в моїх тяжких умовах такого душевного і нервозного перенапруження. Це більше за цілі тисячі грошей. Взагалі цього жодною міркою не можна виміряти, бо почуття не-даремности своєї праці і своїх терпінь не вкладається в звичайний вимір...
Я знав особисто Івана Багряного з 1930 р. Він ніколи не буз партійним, тобто не належав до комуністичної партії. Він ніколи не сидів на редакторському стільці, отже не був якимсь виконавцем завдань партії чи уряду. Він жив з літературних гонорарів за свої твори і головним чином за переклади. Для кращих письменників він був ідеалом, бо ніхто не міг так сміливо писати. Коли вийшов його роман "Скелька", якось письменник Олекса Слісаренко, тримаючи в руках цю книжку, з гордістю сказав про Багряного: "Це український Пушкін!" Коли Багряного заарештували, один з письменників, що й тепер живе в Україні, сказав: "Ну, цей не розколеться, — тобто на допитах не признається до незробленої провини і не буде виказувати інших".
Він мав міцне здоров'я, але працюючи за десятьох, він мало звертав уваги на себе. До того ж і різні наклепи, на що наша еміграція дуже щедра, зрештою розхитали його організм. Від 1949 р. він хворіє на сухоти, пізніше долучається цукрова хвороба, а врешті серце. Він якось писав у листі:
Я не боюся смерти, а боюся, що не викопаю того, що я мав зробити.
І так більше 12 років Іван Багряний періодично був прикутий до ліжка, перебуваючи в шпиталі в Шварцвальді. Я не знав про дійсний стан його здоров'я за останній час і, не діставши Великоднього привітання, написав на початку липня
нового листа з натяком, чи не розгнівався на мене за щоне-будь. Майже за місяць до смерти, з датою 20.7.1963 р., я дістав відповідь. Це була остання вістка. Лист мав 17 рядків, написаний на друкарській машинці, з якою він не розлучався і в лікарні. Він писав:
Дорогий друже Дмитре!
Коли б Ви побули тут коло мене й побачили, 51ТС 51 борюкаюсь за життя, Ви би не нарікали на мене, що не пишу листів. Щоб Ви знали, я ось уже рік не вилажу з лікарень, б'юся з хоробою, підданий різним лікарським маніпуляціям. Серце. Здається, моя пісенька проспівана. Зараз перебуваю в санаторії Ст. Блазіен, куди направила мюнхенська університетська клініка, остільки хороба серця тісно переплетена ще й з ТБ (туберкульозою). Не нарікайте, що нема листів, як тільки буду в стані — напишу. Неодмінно. Нічого більше за тил немає, як то Ви собі припускаєте...
Оце написав кілька рядків, а так ніби працював півдня
кайлом у шахті.
Привіт усім! І найкращі побажання. Не сердьтесь!
Ваш І. Багряний
Цей лист нагадав останній лист Т. Шевченка до брата Варфоломея, де він 20 січня 1861 р. висловився в листі: "Утомився, ніби копу жита змолотив за одним заходом".
А наприкінці серпня надійшла сумна вістка про смерть І. Багряного. З газет довідуємося про його останні години життя: "25 серпня о 6 годині вечора покійному стало особливо погано. Він викликав лікаря і сказав німецькою мовою: "Пане докторе, я вмираю..." Далі щось говорив рідною мовою, але ніхто з присутніх його не зрозумів. Йому дали заст-рики для полегшення болю, і він заснув. О сьомій годині, при черговому обході хворих, Івана Багряного знайшли
мертвим.
На його столі знайшли силу-силенну записок, проектів, переробок і доробок написаних розділів другого тому "Буйний вітер".
s|c s|c )|с
Коли закінчуємо цей короткий огляд життя і творчости Івана Багряного, ще раз впадає в вічі яку велику людину ми втратили в його особі. Такої людини не можна забути! Іван Багряний, як вояк, якого нікому було заступити, доостанку стояв на варті, на передовій лінії боротьби за українську правду, за волю свого поневоленого народу, за самостійність нашої держави.
У тій боротьбі він використав весь свій талант, всі засоби: як письменник, як поет, як художник-мистець, як драматург, як неперевершений публіцист і політик. Навіть в останні місяці свого життя, будучи прикутим до ліжка тяжкою недугою, він ще турбувався й шкодував, що ніхто й досі не написав доброго роману чи повісти про героїчне життя й боротьбу Симона Петлюри.
Тому можна сміливо сказати, що Іван Багряний своїм розмахом, своєю літературною й політичною діяльністю давно переріс рамки партії, ставши великим сином свого народу.
Тож не забуваймо пророчих слів Леся Курбаса, сказаних на похороні одного з найбільших корифеїв і творців українського професійного театру, Миколи Садовського: "Нещасливий той нарід, що забуває своїх героїв".
ТАЛАНОВИТИЙ ГУМОРИСТ І САТИРИК
ЮРІЙ ВУХНАЛЬ (1906 — 1937)
Серед численних письменників-гумористів 20-30-их років цього століття Юрій Вухналь, після Остапа Вишні, був одним з найталановитіших і найулюбленіших авторів. Він привернув увагу читача і завоював собі почесне місце насамперед тим, що перший почав змальовувати в літературі, зокрема в гуморесках, негативного серед комсомольців героя в найрізноманітніших обставинах. Його сміливість, дотепність і тематична різноманітність були причиною того, що ті видання, де друкувалися Юрій Вухналь та Остап Вишня, були найпочитнішими. Юрій Вухналь знав такі секрети сміху, яких не знали інші гумористи. Досить сказати, що від 1925 року, коли вийшла його перша збірка оповідань "Червоні паростки", до 1935 року, коли був заарештований і висланий на загибель, він написав сім збірок лише гумору, деякі з них були по 2 — 3 рази перевидані, а крім того, він написав і видав два романи, дві повісті, кілька збірок оповідань та нарисів, а разом його твори були видані 27 разів, включаючи й ті видання, що вийшли після реабілітації, в 1960 та пізніших роках.
Народився Юрій Вухналь (справжнє прізвище" — Іван Ковтун) 1906 року в с. Чорнобаївці, Ізюмського повіту на Харківщині. Ще дома почав дописувати до районової газети. У 1923 році переїхав до Харкова, там навчався на педагогічних курсах ім. Григорія Сковороди. Тоді ж почав друкуватися в харківській пресі. Перший нарис у "Селянській правді" звався "Перевибори", а перша гумореска з'явилася в ж. "Плужанин" у 1925 році під псевдонімом Іван Ухналь, а потім уже гуморески він підписував Юрій Вухналь, а інші твори друкував під власним прізвищем.
Сам автор був комсомольцем, добре знав життя й побут сільської молоді, зокрема комсомольської, тому й головний герой найпопулярнішої його збірки "Життя й діяльність Фе-дька Гуски" був синтетичним типом всього негативного, що він бачив у своєму середовищі: брехливий, злодійкуватий, задиркуватий, ледачий, нахабнуватий, брутальний, хвалькуватий, зарозумілий і т.