Вночі, пойняв?
— Ну?
— І дістань там такого, щоб і верблюд здох. Можеш? : — Ну!
— І тоді зробимо одну штуку.
— Кики-брики!
"Робити штуки"—це для Рекордиста Івановича хоч і медом його не годуй. Все було зроблено мовчки, швидко, точно і, можпа б сказати, з потрібною вишуканістю.
47
І, як пишеться в одній священній книзі, була ніч... А тоді (без посилань па будь-які книги) настав день. Вночі засипалося, вдень змололося, а вже "гоп, мої гречаники!" за всіма вакопамп мало б припасти на вечір.
Так воно й сталося. Зінька Федорівна скликала розширепе засідання правління, щоб обговорити наслідки (і оті Самусеві, яспа річ!) весняної сівби, порадитись про догляд за посівами, поставити завдання на майбутнє, мобілізувати трудівників, взяти відповідні (тобто підвищені) зобов'язання, памітити й накреслиш плани. Одним словом, усе, як воно ведеться і як має бути в порядних людей. Доповідь збиралася робити Зіпька Федорівна, і вона б зробила ту доповідь, і зробила б, поза всякими сумнівами, , прекрасну доповідь, але не встигла розтулити рота, як до зали засідань нової контори (зауважимо, ая? на другий поверх!) влетів ► помічник комбайнера Левенця Педан, поперед нього влетів дух | дешевих сигарет, але пе в дешевих сигаретах цього разу була суть, [а в самому Педапові. Бо влетів він не для того, щоб мерщій сісти |й слухати прекрасну доповідь Зіпьки Федорівни. Ні, він став па ■ порозі, страшний і розкуйовджений, дико буксував очима, кривив "рота — ось-ось скреготне зубами, ліву руку тримав у кишені штанів, але ніхто пе помітив пі буксування Педанових очей, ні кривленого рота, пі глибоко засунутої в кишеню (вона там так і зоставалася впродовях усіх подальших подій) руки,— натомість усі побачили, що в правій руці Педап тримає величезного чорного півня.
Півепь був неживий, зате Педан — живіший за всіх живих, і з найглибших надр його душі так і рвалося обурення відчаю.
— Бачили оце? — крикнув він і махнув півнем, мовби хотів дістати до дванадцяти плафонної люстри, за яку колгоспний бухгалтер виклав шістдесят сім карбованців дев'яносто вісім копійок, а в колгоспного електромонтера Альоші Арсеновича перегоріло трп лампочки, поки віп її чіпляв і монтував.
— Товаришу Педан, як це називається? — суворо звернулася до Педапа Зінька Федорівпа.
— Бачили? — ступнув до залу Педан і знов махнув півнярою, що вражав розмірами й красою навіть пежпвий. А кожен з присутніх легко міг уявити цього півня жпвпм і здоровим у його природному стані й природному оточенні, тобто серед курочок, як гордо походжає він, як стріпує високим червоним гребопем, поклацує роговими шпорами па міцних ногах, як розставляє крила, нашорошує пір'я па шиї і кидає світові свій життєрадісний клич: ку-ку-рі-ку-у!
Півень для українського селянина — це символ незнищеппості часу й самого життя. Вмирати він може тільки для борщу або для холодцю. Така смерть цілковито виправдана, бо в ній є достатня причина і благородна мета, адже нічого благороднішого не може бути для півня, ніж попасти в найсмачніший у світі український борщ.
Але щоб отака безглузда, невиправдана і, як видпо з Педапо-вого відчаю, трагічна смерть?
Весь колгоспний актив, як заведено казати, завмер і стежив за Педаном, але Зінька Федорівпа не завмерла, вона відчула відповідальність за дотрігмапня порядку в залі, тому знов гнівно гукнула Недапові:
— Перестаньте бешкетувати!
— А я пе бешкетую,— спокійно мовив Педан, придивляючись до людей, уважно й швидко пробігаючп поглядом по рядах, когось шукаючи, і знаходячи, і пробираючись до пього швидко, вправно, майже бігом і по дорозі розкручуючи свого півня так, що тільки свистіло в повітрі чорне перо і віяло па всіх чимось справді чорним, як загроза, помста і жах.— Я не бешкетую! — повторив з притиском і смакуючи цим словом Педан, і всі побачили, що він став навпроти Самуся і закрутив півпем у того над головою ще загрозливіше.
— Я вам не дозволяю дискредитувати нашого передового механізатора! — здогадуючись про Педанові наміри, крикнула Зінька Федорівпа.
— Та я пе буду його дискредитувать, а тільки мазну по морді оцим дохлим півпем! — спокійно промовив Педап і...
Але ж Зінька Федорівна кричала не по телефону й не по радіо, а Самусь сидів не посеред Аравійської пустелі. Він, як і всі інші, сидів у напівм'якому кріслі виробництва Київської фабрики імені Боженка, поставленому дуже близько до такого самого крісла (дерев'япе, покрите синтетичним лаком, оббивка — гобелен чер-
воного кольору, тканина синтетична), і в тому кріслі спділа Котя. Але й па цьому ми не можемо поставити крапку, бо до Котииого крісла притулене було ще одне таке саме, а в ньому — Гриша Левенець. А ви що хотіли? Щоб там сидів колгоспний ветфельдшер Федот Задорожній, який би засвідчив смерть Педанового півня? А Гриша щоб полишив Котю без нагляду біля Самуся? Пробачте, але свого не віддамо нікому! Прокаталася на мотоциклі з Самусем — нрокатаііся Й зі мпою. Сіла на правлінні поряд з Самусем — сядь і поряд зі мною. Принцип рівноправства й справедливості в усьому.
Отже, сиділи вопн так: Самусь, Котя, Левенець. Або: Левенець, Котя, Самусь. З Самуся м" почали тільки тому, що Псдан зупинився коло нього і мазнути півнем хотів саме його, для чого, відповідно замахнувшись, трохи відхилившись для зручності й щоб посмакувати актом покарання, він...
Дорогі товариші, ми не можемо спокійно спостерігати, як в одному з українських передових колгоспів передового механізатора б'ють по обличчю дохлим півнем! І Гриша Левенець так само не міг спокійно спостерігати, він схопився зі свого розкішного крісла саме вчасно, щоб упіймані Недапову руку з дохлим півнем, повиснути на пій усім тягарем свого молодого, дужого тіла, пригнути її доиизу і, таким чином, не допустити наруги над Самусем.
— Пусти! — закричав Педаи.
— Не пущу! — відповів Гриша.
— Молокосос! — знов крикнув Педап.
— Однаково не пущу! — запевнив його Гриша.
— Голоцмопик! — уже Самусевим словом обізвав Левенця його помічник.
— Давай, давай, це в нас безплатно! — підохотив його Гриша. Він захищав Самуся не від любові й поваги до того і пані і ь не
керуючись вищими цілями дотримання порядку. Коти — ось пояснення! Вони з Самусем справді суперники, може, й непримиримі вороги, але боротьбу слід вести тільки благородну і засобами благородними. Тому Гриша ніколи й нікому не дозволив би зганьбити Самуся перед Котинпмп очима, та 'ще в такий брутальний і безглуздий спосіб, як надумав оце зробити п'яний Педан. Бо хіба неп'янпй міг би?
Гриша нічого не знав про вчорашню подію па полі коло Педа-нової хати, про дев'яносто трьох курей Галинчипих, і про Саму-севу погрозу довести свої слова про бурякоїдних курей, і взагалі про те, що "все правильно". Та хоч би й знав, то не зміг би, мабуть, пов'язати все те з оцим маханням дохлим півнем над Самусем, а коли б і пов'язав, то однаково кинувся б боронити Самуся, бо тим самим боронпв честь Коті, власну честь і всього Світлояр-ська. Три грецькі богині вручили задовго до початку па-шої ерн яблуко краен рядовому пастухові пе за те, що він був штангіст, боксер, вигравав м'язами, гпув підкови і кидав через себе бичка-третячка. Пастух Наріс покорив богипь своєю інтелігентпістю і благородством. Благородство виказував і Грпша Лсвсиець, вступаючи в боротьбу з Педаном, і хоч Педан був набагато дужчий за Гришу, але вдарити Самуся півнем ніяк не міг, бо клятий хлопець пригинав і пригинав йому праву руку (ліва ж, як сказано вище, була засунута глибоко в кишеню штанів і так там і зоставалася). Тоді Педан, переконавшись у марності своїх зусиль, потягнув Левенця до столу президії, по дорозі смикаючи руку з півнем і таки висмикнув її (молодих сил Гриишних забракло для боротьби з жилавим помічником), і сталося це саме тоді, коли Педан опинився перед Зінькою Федорівною, яка стояла, спопеляючи непокірливого своїм керівним поглядом і тяжкою жіночою зневагою, бо жінка лишається жінкою навіть тоді, коли двадцять п'ять років незмінно очолює колгосп.
Але в Псдапові палав вогонь набагато дужчий, ніж у Зіпьці Федорівні, ця жіпка, хоч і керівна, пе змогла спопелити чоловіка, хоч і рядового, чоловік став розмахувати над головою в голови колгоспу неживим своїм півпем, супроводжуючи ці малопристой-ні дії ще непристойнішими словами. Ніякий папір і друкарський верстат пе витримали б слів, промовлених Педаном, тому читачам доведеться папружнти свою уяву, мобілізувати весь життєвий досвід, закликати на поміч деяких зарубіжних письмсппиків, щоб здогадатися, які то були слова.
Ото крутіння дохлим півнем і барвисті слова Педанові остаточно затуманили суть подій, вже піхто й не цікавився тепер нічим, окрім запитання: попаде Педанові чи не попаде? Про Самуся було забуто, і, коли б його спитали, чи це справедливо, він би відповів: "Все правильно".
48
А на Педапа наслано дільничного міліціонера Воскобойпика. Воскобойник не мав нічого спільного з сільським детективом Аніскіпим, змальованим письменником Ліпатовим. На корпійчу-ківського міліціонера Редьку віп теж не схожий. Це був, коли можна так висловитися, глибоко патріархальний міліціонер, який дотримувався того погляду, що пе слід мозолити людям очі СВОЄЮ присутністю і нагадувати їм про можливість порушення порядку або здійснення злочину. Віп спокійпо жив собі в райцентрі, лиш іноді об'їздив села своєї дільниці (до речі, за площею більшої, ніж велике герцогство Люксембурзьке), використовуючи для цього не новочасні знаряддя транспорту, а старенькі, ще довоєнні бігунки, запряжені сіренькою кобилкою. їздив Воскобойник по селах нечасто, гармонійно узгоджуючи свої службові обов'язки з потребами матеріального порядку: в одному колгоспі розживався клуночком борошна, в другому півсотнею (сотні він не брав ніколи, бо любив свіжепькі) яєчок, у третьому медком, 8а все плачено повповартісним карбованцем, але приємність полягала в тому, що купувалося свіясепькс і не деінде, а в господарствах довіреної тобі дільниці, що дорівнювала, може, цілій Бельгії.
Уперті посилання па зарубіжні країни можуть видатися декому недоречними стосовно скромної постаті сільського дільничного міліціонера. Але автор свідомо пішов па те, щоб створити для Воскобойника відповідний колорит, або, коли сказати пишніше, ореольність.