З незвичайним захопленням слухали всю розмову великокняжі биричі. Нарешті втрутився Сава.
— Ану, ляше! Або пий, або кажи правду!
— Так, кажи правду! — підхопив великий князь.— Усі бачимо, що ти збрехав раніше. Кажи, отже, хто був із тобою? Ти знаєш, що я можу тебе присилувати до зізнань. Я князь, а не повитуха.
Тремтячи усім тілом та дзвонячи зубами, водив ранений зором по лицях присутніх, але не знайшов у нікого співчуття.
— Заремба! — прошепотів і замкнув очі.
— Заремба? То добре! Те саме казав боярин Андрій.
— Але бачиш, голубчику, боярин Андрій казав також, що не він, а ти був спільником каштеляна. Невже ж це правда?
— Ні, не правда! — поспішив виправдуватись ратник.— Я мусив слухати наказу. Боярин напав на нас обох, і він не знав нас зовсім.
— Так? Ти був моїм ратником, а не каштелянським пахолком, а якщо ти ним був, то для мене ти зрадник, більш нічого.
Тут змінився раптом голос великого князя.
— Досить цього! Правда вийшла наверх!
— Так, вийшла! — зауважив князь Семен.— Тільки Андрійко не може присягнути, що це був Заремба, а свідчення злочинця не береться до уваги.
— Правда! Та ми на суд не підемо, бо й нікому нас судити. За цим зрадником патер Анзельмус, за Зарембою — Ягайло, за Андрійком... я! Нехай же ж Ягайло заплатить за труд Зарембі, а я цим двом.— Тут Свидригайло звернувся до Андрійка:
— Клякни, молодче!
І коли Андрійко вкляк, Свидригайло добув меч й вдарив його злегка по плечі.
— В імені Всевишнього, архангела Михайла та святого великомученика Георгія поставляю тебе лицарем. Хорони божі заповіді, борони святу віру батьків, заступайся за слабих та безпомічних, за вдову й сироту та повинуйся своєму князеві. Устань, лицарю Андрію! Мій скарбник дасть тобі завтра належний пояс і остроги, а ти сам напиши собі грамоту на батьківські волості, бо мій патер уже нічого не напише для мене!
Андрійко встав. Серце його плавало у морі радості, яку дає мужеві задоволене честолюбство. На дев'ятнадцятому році життя пояс та лицарські остроги — це було відзначення, за яким марно побивалися багато старші та знатніші люди. На добавок, своє відзначення завдячував не рідні, ані проханню, тільки власній заслузі, у якій не було брехні, підступу, підхлібства... На уста молодця тиснулися слова подяки, але вони так і завмерли на його губах, бо великий князь узяв знову в руку прокляту чарку, подав її биричеві і сказав з незвичайним для нього спокоєм:
— За заслугу нагородив я Андрія Юршу лицарським поясом, бо вчинки його були лицарські. За життя, яке він урятував, я в довгу у нього, але дасть бог, доведеться мені ще, може, йому віддячити. Зате твої вчинки, поганче, були гидкі, фальшиві, як гріх, як гадюча отрута. Тож у нагороду вип'єш чарку, яку зготовив мені!
— Це не я, не я, це Заремба, я тут ні до чого! — заверещав свояк патра Анзельмуса.— Ваша великокняжа милість не захоче мене вбити, я не змовник, а раб, слуга, тінь каштеляна!
Він впав на землю і хапався за ноги великого князя, повзаючи на череві, а його розкриті очі марно шукали ласкавішого погляду володаря або його дорадників. Однак дарма. Грізним залишилось лице Свидригайла та Гольшанського, а Жигимонт навіть підсміхувався злобно та гладив бороду, поблискуючи малими чорненькими очима.
— Беріть його і влийте в горло! — наказав великий князь.
Враз схопили його биричі за руки й ноги, а один заткав йому туго пальцями ніс. Коли нещасний відчинив рот, щоб набрати повітря, бирич влив йому в горло вино.
А тоді Андрійко нишком вибіг з кімнати і, забігши у свою спальню, кинувся на ведмежу шкіру, яка служила Йому постіллю, й обгорнув галову покривалом, щоб не чути крику вмираючого.
XIX
Усю ніч суєтилися по замку биричі та ратники, всю ніч ганяли поза його стінами комонники, розшукуючи змовників, однак не найшли нічого більше. Також у городі шукали та стежили биричі за Зарембою. Але і тут Заремби не було. Його писар заявив тільки посланцям, що каштелян ще попередньої днини виїхав до Володимира, а звідтіля поїде у Польщу.
Свидригайло був після вчорашнього перепою та недоспаної ночі вельми подразнений. Він бігав по всіх-усюдах, сварився і лаяв своїх дворян, потім писав листи до прусського магістра, причому допомагав йому Танас, князь Ніс, бо патра Анзельма не хотів Свидригайло бачити й на очі. Було очевидно, що патер бажав мати при особі великого князя якогось певного чоловіка на дрібному становищі ратника, писаря або сокольничого, щоб покористуватися його допомогою в слушний час. Інакше був би для свояка випросив надання або якийсь двірський уряд. Чи він знав про замах на життя Свидригайла, було неясно, але все-таки можливо, а навіть правдоподібно. Так дивився на справу Юрша, а князі Чарторийські, князь Гольшанський та Жигимонт Кейстутович відкинули його гадку, хоч із зовсім інших причин. Вони бажали усунути свідка, який знав чимало з їхніх замислів супроти великого князя, і тому радили володареві задушити патра у темниці.
Та тут заперечив Юрша, кажучи, що смерть духовника наробить крику, що зовсім не потрібний володареві, який починає війну. Злочинця Анзельма польські біскупи підміняють у Римі на святого Анзельмуса, а війну з Свидригайлом проголосять хрестоносним походом. Великий князь звелів перешукати подорожні клунки патра і знайшов у них, на превелике диво, велику суму грошей. Був це очевидний доказ зради, який заразом піддавав володареві знаменитий спосіб покарання. Усі гроші звелів розділити порівно між старим Спиридом і Андрійком, а патрові вичислити в заміну сотню відливних татарських нагаїв. По цій заплаті одержав патер, як жебрущий монах, тільки свій одяг і кусень хліба на дорогу до найближчого села.
Вчинивши це, дав великий князь наказ рушати у Степань, куди мало збиратися великокняже військо. Оборону Луцька доручив Юрші, а на його бажання залишились при ньому ще Андрійко, Горностай і Грицько. Усі інші вельможі і бояри пішли за Свидригайлом з обов'язком нести воєнну службу із своїх надань. Бідніші вирушили таки зразу ж, заможніші поїхали спершу додому зібрати потрібних ратників. Почався по всій землі передвоєнний рух, а в Луцьку передвоєнний застій і тишина.
Після виїзду великого князя спровадив Юрша перш усього Грицькових ратників із своїх волостей і взяв їх у замкову службу. Вони радо на це згодилися, бо чимраз поганіші вісті почали приходити з Галицької та Перемишльської земель, то вони й боялися туди вертатися. Польська шляхта, яка, всупереч наказові короля, на власну руку почала війну, немилосердно знущалася над повстанцями. Боярам рубали голови, мужиків вішали, саджали на кіл, четвертували, і скрізь заводили панщину та заборону покидати дідича за вимовою, як це дозволяло руське право.
Галицьке боярство вважало відповідним сидіти тихо, бо й як було боротися з сильнішим противником без підтримки від великого князя Литво-Русі? При цьому деякі й раді були, бо краще мати у селі одного доброго кріпака, ніж десять хоробрих і відважних, але непокірних кметів. Проміняти плуг на рогатину легко, але рогатину на плуг — не те! Що ратник не піде за панською сохою в поле, те знали усі бояри, і тому радо нав'язували зносини з польськими дворами та зайдами, які несли з собою польське право, право необмеженого посідання землі та мужика, як раба або тварини, далі герби, відзначення, привілеї, а вкінці зрівняння у правах із шляхтою Корони. За яку ціну мали набутися ці користі, про це не думав ніхто, тим більше, що навіть і самі польські пани у Галицькій землі мусили силою добиватися зрівняння у правах з шляхтою Польщі, а через те не дуже ще дратували своїх руських сусідів. Остаточно вирішило руське боярство у Галицькій, Перемишльській, Сяніцькій та Львівській землях, що краще їм бути заодно з польськими зайдами проти сенату, ніж з мужиками проти зайдів або з Свидригайлом проти всіх. Повстання впало зовсім.
Разом з цими вістями наспіли другі, які говорили про похід польських дружин на руські землі. У Холмщині, на Волині, у Белзчині військо розігнало оборонців. Боронилися тільки Олесько, Володимир та Збараж. Та ця оборона була безладна, а тим-то й безуспішна. Великий князь переписувався з королем, князі та бояри дуже повільно збиралися у Степані, а за цей час упали Володимир і Збараж. Щоправда, оборонці спалили їх до приходу поляків, і ворогові дісталися тільки згарища, але на ділі невелика, сама собою дрантлива і труслива ватага грабіжників перемагала без труду набагато більші, тугіші та хоробріші сили противників. Недоставало ладу, недоставало кличу, який з'єднав би їх в ім'я якоїсь справи. Справи не було ніякої, крім княжої, а князь мовчав. Ось чому впадала і справа.
Серед цих невідрадних вісток старший Юрша затискав п'ястуки і присягав, що у живого не візьмуть Луцька ляхи. Підсипував вали на Підзамчі, оглядав на стінах кожний камінь у заборолі, звозив смолу, топливо, олово, молов порох, робив стріли та сипав каміння для метавок, які були уставлені на стінах. Грицькові ратники під його умілою рукою змінилися незабаром у вправних вояків, які сміло могли стати побіч славних на ввесь світ швейцарців.
Андрійко аж горів від жадоби зміряти з ворогом свої молоді сили та окропити кров'ю лицарські відзнаки. І справді, нагоди не бракувало, бо, зачувши про війну, всілякі шляхетські грабіжники, назбиравши ватагу пройдисвітів з-між голодних земляків, ішли у руські землі "живитися мечем". Вони серед глухої ночі нападали на села, боярські дворища, монастирі, вбивали та грабували безкарно. У руських землях споконвіку не було, поза татарвою, грабіжників, тому й ніхто їх не остерігався і не боронився. Аж, мов шуліка на горобці, ударив на них висланий Юршею Андрійко, якому товаришувало на найкращих конях тридцять Грицькових парубків. Увесь липень гуляв він по Волині й уступав тільки перед більшими відділами польського війська, яке спроквола підходило до Луцька. Рідко траплялося, щоб горді та жорстокі напасники стали до розправи з збройними. Звичайно, тікали або жертвували, як окуп, половину здобиче Але Андрійко та його товариші не давали себе перекупити ніякими дарами, і придорожні дуби вкривалися швидко висячими за ноги або за ребра злочинцями, а по пустирях брехали ночами лисиці та вили вовки над шматками порозриваних кіньми тіл.