Яблука з райського саду (збірка)

Притулившись до холодної склянки, вона шепотіла в лід, і несподівана пара злітала її словами:

– Він покинув усі мої листи, уявляєш? Як це можна?

– "Люди й не таке кидають", – мало не вбовкнув; він і замилувався її кучерями, коли він торкнувся їх, вона прилинула йому до плеча, воно, враз стало вогке, сидів і просто чекав, доки виплачеться.

Лід у склянці давно розтанув, а сльози ні, школярі крізь гратчастий паркан здивовано озирали їх, бо ще не вміли як слід плакати.

– Тут школа поруч, – виправдався він, – але коли уроки кінчаються, то спокійно.

Поцілував пальці, руку, радіючи, що сльози втихають, торкався кучерів, і, здавалося, вони від дотиків сохнуть.

Коли поцілував шию, дівчина напружилась, озираю­чись, хоча школярі бігали в футбола, їм було не до цілунків.

Нарешті зітхнув вітер, гойднувши відблиски поло­тен, одне зісковзнуло з мотузки і лягло на лавку.

– Це в тебе такий солярій? – крізь сльози зиркнула навколо.

– Полотна відбілюю, – почав він пояснювати ма­лярські технології.

– Щоб були, як плащаниці?

– Еге, – погодився Толя і огорнув її тканиною, її до­сконалий дотик враз заспокоїв. Так, що її, нарешті осяйнуло:

– Це він шмотки покинув, щоб мені життя не було... Ти уявляєш, я щодня їжджу жити у мами?

Він мугикнув, бо почав цілувати кучері, і вона вдяч­но притулилося шиєю, смаглявою, ніколи не одбілиш, тіло татарської князівни, шовкову, як таку можна поки­нути? Хіба що покинувши все, бо така шкіра – це вели­ка відповідальність, тут або сюди, або туди, вуста шука­ли щічку, школярі буцькали м'ячем, Толя посунув сувій і геть затулився ним од паркану, відблиски тканини со­талися крізь капелюшок, досконаліші за нюанси Джотто, та, ба, й Веласкеса, губи торкалися дива, воно тріпотіло, запеленані, вони обійнялися, "ні, ні", вона ж не сказала "не тут", не сказала "не так", спина зроси­лась, але нещастя не відступалося, хоча присутність чу­да біліша, ніж полотно, яке вже бралося незримими фарбами, натрапив на трусики, вона не пускала, відчув вологу "ні, не можна", не наплакала ж вона туди? одштовхнула, він знову взявся за шию, у вушко, "ні, ні", благала навпаки вона, але, знесилена горем, поволі м'якла, Толя й сам не знав таких поцілунків, живіт її здригався од вуст, "ні, ні" вологість робила тіло смаг­лявішим, "тихше, – благала, – груди боляче", "коли?" міг би подумати він про груди, якби міг подумати, устиг здивуватися, куди подіти губи животом, бо вже не тя­мив їх, одсовував язиком ногу, сльози, знову сльози, вона хапалася рятунку, він не давав, вона безпорадно відкинулась у сувій, перекинута склянка текла в ткани­ну, і він роздвигав, доки досконало огорнулися, обчепилися, зійшлися подихи, судомисто хапалася за нього, плачучи, лавка вже виходила із пазів, небезпечно гойда­ла, тягнучи мотузки; вона боляче вчепилась у спину, але він не відчув, утрьох зійшлися, вона рипнула зуба­ми, хекав крізь стогони, лавка стала млосною, пази хо­дили, навколо совалися сувої, мотаючи сонце; доки ка­пелюшок одпав і вони вобох озирнувшись, дивувалися: коли це вони поскидали одежу?

– Джотто, – шарпнула цупку плащаницю.

– Веласкес, – прошарудів тканиною він, зминав, нітився, що так легко скористався з чужого горя.

Йшли, махали руками, бо намагалися сміятись, Толя знав, що її не одпустило, як вона не вдавала, навіть роз­пустила волосся й стала геть загадковою.

– "Врубель", – прошепотів радісно він, бо нарешті збагнув, що вона "Царівна Лебідь".

Внизу під пагорбом на спортмайдані, скупчилися ти­сячі маршруток.

– О, дуже зручно, – мало не прохопився він правдою про вдале сполучення між ними.

– Ти про що? – одкинула волосся.

– Ти можеш їздити до мами.

– Хіба тут є маршрут?

– Глянь, скільки машин. Ясно, що й туди є.

Вони спускалися пагорбом ковзькою травою. Не­сподівано Настя стала:

– Ти ходитимеш в мою бібліотеку?

Толя насилу стримав щастя, що зможе бачити її й там, приховуючись, він шепотів:

– А можна?

– Ну, ти розумієш, колеги знають про мою душевну травму... тому я скажу їм, що ти фотограф, ну, що ти інвалід.

– А чому не художник?

– Ну, розумієш, художник, люди всяке подумають.

– А про фотографа не подумають?

Вона усміхнулася:

– Ну, фотограф же – інвалід...

Толя не став шукати глузду, так жалів її, що закуль­гав на обидві ноги, крививши губи:

– Людо-оньки, я інвалі-ідний фотомайстер, я прий­шов зализати Насті, – він похлинувся, – зализати глибо­ку душевну травму!

Як вона пирснула! Що вони впали з косогору, коти­лися навперейми з капелюхом, реготалися, доки не відчули, що одпустило.

Про Петра

Одного такого вечора він пошкодував, що він фото­граф, бо це була, фактично, пітьма і тому зняти Ніну не було ніякої можливості, особливо такі очі, які відсвічува­ли ніччю. Змоделювати таке освітлення не здатен жоден павільйон, але не про це думав хлопець, коли цілував, а про кукурудзу, бо мабуть була несвіжа.

– Недоварений качан? – майже вголос сказав Петро, бо відчув, що дівчина думає приблизно про те, зусиллям стримуючи бурчання живота.

Схили Дніпра стояли пагорбами. Ніна накинула за плечі рюкзачка і встала, тобто йому лишалося лише підве­стись і щось говорити, аякже, бо вони коли не цілувалися, то балакали. Про капосну бабцю, яка підсунула нам недо­варені качани? Про те, що він увіковічнить її на фото?

– Знаєш, Ніно, іноді я себе відчуваю непотрібним, – і щоб вона не подумала, що через неї, додав, – ну, це як бу­ває непотрібен фотоапарат, коли суцільна темрява.

Він би ще й розповів про свого начальничка Рожнівського, який виживав з газети, просто з'їдав жив­цем, що вже й колеги почали сахатися, щодня по три ра­зи сунув носа в лабораторію і починав про фотомистецтво, а особливо про те, який Петро в ньому баран.

– Дивні ви, фотоапарати, – усміхнулася Ніна крізь темряву, – увімкніть лампочку і все.

Найбільше вона боялася розмов про фототехніку, і тому називала бліц лампочкою, найбільшим горем було піти, наприклад, на пляж і здибати там ще одного якого фотографа і тоді сонце тьмяніло через розмови про один лише гіпосульфіт. А фенідон?

Ніна любила про природу; зараз її навколо майже не було, ніч досконало поглинула, слава Богу, крізь темінь проблиснув ліхтар і вони обережно, щоб не сколихнути мряку, рушили туди. На превеликий подив побачили пе­ред собою обеліск на честь Магдебурзького права, якого колись російський царат надав Києву, попередньо його одібравши. "Чого він ще не оддав, попередньо одібрав­ши", – нарешті подумав він не про Ніну.

Може б його живіт і перетерпів, однак ліхтар жеврів над туалетом і шлунок, не маючи очей, непомильно його узрів і почав змагатися з хлопцем.

– Іди перший, – кивнула вона убік мерехтливого світла.

Перше, що він там побачив, це суцільний сморід, який увійшов у очі хімічно. Петро ляснув запальничкою і вчасно, бо узрів перед собою калюжу, поверх якої були накидані камінці з поперечними дощечками. Вогник вгас, і тому негативом відбилася у сітківці геть оголена постать, яка завмерла в кінці коридору. Аби це не стало правдою, Петро хутко шаснув до кабінки, щільно зачи­нився і лише там наважився засвітити і побачив на верхніх стінах світлові плями – стіни в кабінці виявили­ся густо помережені дірками. Не встиг він подивуватися з сортирних світлоефектів, як додалися слухові – виразно почув важке ляпотіння босих ніг по глибокій калюжі. Холод стиснув хлопця ізсередини так, що шлунок забув про кукурудзу. Ті кроки підійшли, поторгали двері і при­чаїлися. Він затамував подих, кабінка також. Новий ше­рех змусив опускати трохи очі і він побачив ними, як в дірку на дверях усунувся пеніс.

"І знов нема фотоапарата", – з жахом подумав він про композицію, яка ще раз змогла би збезсмертнити фо­тографа Судека.

Бо сам надавав перевагу простим людським фото­портретам, однак зараз думав не про мистецтво, а про як звідси вискочити, адже дременути дощечками б не зміг, бо незнайомець, бігаючи просто по мокрому, мав значну перевагу.

– Господи, Ніно, – мало не зірвалося в нього, бо ор­ган навпроти чимало бубнявів.

Наче Ніна змогла б допомогти проти маніяка, який налягав на двері, починав імітувати, розгойдуючи секції, "Господи, ганьба", бо тут не ухилишся бути забризканим, і миттєве рішення підхопило Петрову руку, та вхопилася щосили за орган, крутнула, неначе ручку в дверцятах, од­чинивши їх, він кинувся повз дощечки на волю.

– Я б тобі не повірила, – зітхнула Ніна на далекий нічний туалет, – але мушу це зробити.

– Чому? – відхекувався той.

– В мене було страшніше, – видихнула вона в пітьму свою історію.

Про Гідропарк і туалет, бо він стояв на вигрібній ямі; Ніна була надто порядною, щоби робити це у воду пляжу й цивілізовано подалася до закладу, там було порожньо і коли вона сіла над ямою, то виразно почула знизу ізсере­дини кроки босих ніг по мокрому. Вирішивши, що галю­цинація, Ніна не повірила їй, але. Знизу в дірку обережненько підсовувалося кругле дзеркальце в чоловічій до­лоні, оберталося, шукаючи ракурс, що на мить в ньому відбилося пильне око. Дівчина зметикувала, що в неї це од сонця і пересіла на протилежну яму, проте кроки зни­зу пролопотіли й наздогнали її, з'явилося дзеркальце в чужій руці, знову почало пошуки зображення, Ніна втек­ла з Гідропарку й більше ніколи не приходила туди.

– Як же він там у ямі, – намагався уявити Петро.

– Певно, босоніж. Ти мусиш повірити мені.

– Чому?

– Бо хто повірить тобі?

Вона зізналася, що нікому досі цю історію не роз­повідала.

– Треба б в ту яму гранату кинути.

– Ти що, і так спека була, – засміялася вона.

Зранку Петро почувався кепсько, хотів пригадати кукурудзу, як телефон покликав до шефа. На столі були продумано розкладені Петрові фотографії і Рожнівський завчено-недбалим рухом підхопив одну.

– Що це?

– Фотопортрет, – обережно сказав Петро.

– Я не бачу тут ніякого фотопортрета, – жбурнув би, але передумав.

Хлопець повільно набирав повітря.

– Ну, чому не портрет? Он ззаду й підпис, – намагав­ся він.

– Я взагалі не бачу там фотографії, – крутив той зоб­раження. – Де тут фото?

– У вас в руках.

– Де образ?

Обережно випускаючи повітря, Петро почав тлума­чити зображення, міркуючи про те, кого зі своїх знайо­мих дружбанів шеф настренчив на його посаду, але з по­дивом зауважив собі, що якби той хотів звільнити, то зробив би це давно.

– Де характер, я питаю, га?

Петро завівся про характерне освітлення, яке формує зображення за принципом "мінус темрява" і ще багато чого балакав, бо фотографій на столі було чимало.