Потім, як зазвичай, була проповідь і отець Овдій завжди дивився і звертався чомусь до Нечипора із Зосем, дарма, що ті стояли майже в самому кінці натовпу – вони обидва були свято в тому впевнені. І коли він починав говорити про життя після смерті, голос його був таким переконливим та щирим, що в Нечипора часом чомусь самі собою починали текти сльози радості. А після служби на Буслаєвім дворі їх чекав ще й ситий скоромний обід і жодної в той день роботи, окрім, як дати скотині поїсти.
До нього за все життя ніхто й ніколи зайвого слова не мовив, окрім загаду нової роботи. Буслай із жоною, сини його Буслаєвичі, такі ж, як гончар, вільні городяни, що часом заходили у двір – ніхто з них ніколи ні з Нечипором, ні з Зосем жодних розмов не вели, схоже, що й уваги не звертали – як не звертають її на щось старе, трухляве, поросле мохом і неживе. Воно Нечипорові було й на краще: спитають, а що ректи?
Він не любив покидати свій двір – ото тільки в церкву йшов із радістю. Відвести на луг коня, привезти глини чи вугілля[364] від вугляра було для них обох із сином чимось вкрай неприємним, хоча, як його уникнеш? За горожею Буслаєвого двору на них чатувало зло чужого світу і найліпше було в тім світі не затримуватись, щоб не втрапити в якусь халепу, через котру тобі або зуби на місці перелічать, або різок вдома дістанеться.
Гончар їх карав нечасто, хіба що за якусь дійсно велику провину – скотина комусь шкоду вдіє чи в коня копито запалиться через невичищену стрілку[365] – тоді винного з них, отця або сина, на загад Буслая інший добросовісно шмагав різками. Та хто на світі не битий? Господарю їхньому теж в отроцтві від отця свого, Крилача, на їхніх же очах діставалось. А в холопа взагалі образи ніякої бути не може – така вже доля його.
Нечипор вже чи не цілу седмицю чув про якихось степовиків, що збирались от-от напасти на Хоробор, але думка його на тій біді довго не затримувалась: є господар, нехай йому голова й болить, а від них із Зосем, невільних, в житті нічого не залежить – як судилось, так і буде. З відучора у двір до Буслая набилось повно його родичів з пожитками і холопам велено було з їхньої кліті перебратись до хліва. В тім печалі не було – на сіні спати м'якше, а коло худоби, доки морозу немає, ще й тепліше, та й корову поночі можна тишком піддоїти.
Тож Нечипор виносив собі суховилами гній із хліва та складав у велику купу біля горожі. Щойно спинився перепочити і зиркнув у бік горнила – де там Зось? – коли почув:
– Якого роду будеш, муже? – голос був хрипким, старечим.
Повернув голову – той старий, що господар учора привів. Одягнений просто, на вільного городянина не схожий і довга патериця в руці.
– Роб'ї люде ми, – Нечипор мовив так, щоб уже й не питали: ще ляпнеш не те щось...
– Рід у кожного живого є, – строго відказав дід, – ізгой теж не з гною виріс. То де коріння твоє?
Перед Нечипором раптом постав давно ним забутий рідний дід Живород: той теж часом промовляв до своїх онуків таким голосом – строгим, та не злим. І весь їхня згадалась, і рід, котрого в один день не стало...
– За Десною, – не одразу відповів Нечипор і в голосі його був сум, – на Немизі[366]...
Бозна скільки літ не згадувалось йому те життя – не хотів, чи не міг? А тут дід сей одним своїм словом, мов живою водою, скропив навіки засохлу пам'ять і вона умить росток пустила – слабенький, маленький, проте живий. Схотілося людиною себе відчути, паростком роду свого.
– Не з Живородової весі часом?
Нечипор здивовано глипнув своїм єдиним оком на діда:
– Онук його єсмь...
– Те ваше лихо мені відомо, – опустив голову старий, – не думав, що хтось в живих лишився. Сядемо, – вказав на колоду біля тину.
Нечипор м'явся. Незвично було, що хтось із ним розмовляти хоче і лячно: а раптом господар побачить, що він ледарює – різок тоді не оминути.
– Сідай! – владно наказав дід і Нечипор, звиклий за життя до чужого наказу, сів поряд з ним.
– Отцем як наречений?
– Нечаєм... – пом'явшись, пригадав холоп.
– Рід ваш в один день винищив тоді посадник тутешній, Єрмаком звали. Не відаю токмо за що.
Не одразу, але Нечипор таки наважився:
– Дик... Лови діяли, жито наше толочили. То дідо стрілив одного. Рід піднявся, ну, всих і посікли. Весь запалили.
– А ти?
– Сховався. В Оболонь прийшов, продався там.
– Як же тут опинився?
– Мені господар око вибив... А тоді продав. Казав: нащо мені отрок з одним оком, – Нечипор зовні здавався байдужим, а що там насправді всередині раба діялось, хтозна. Може й нічого, коли на душі один попіл лишився.
– Слухай мене, Нечаю, – мало не врочисто прорік дивний дід, – ми з Живородом одного кореня. Відтак і ти. І з Буслаєм, господарем твоїм, ви родовичі. Бо коріння твоє – отут, у Коропі. Ти відаєш, що град сей Коропом зветься?
Нечипорові думки плутались. Почуте не вкладалось у його голові, він ніяк не міг второпати і половини зреченого отсим незвичним старим пришлецем, а щоб іще й ув'язати все докупи... Морщив лоба, розтуляв губи, ніби хотів щось сказати, але так нічого й не промовив.
– Днями помремо всі. – Кришень пильно дивився на Нечая. – Та смерті боятись не треба: сміливі піднімуться у Вирій. Знай: вільним будеш уже сьогодні. Вільному помирати не страшно. Тож, як прийде година, стань за сю землю, – він перстом вказав на притрушену соломою піщанисту коропську земельку перед собою, – у ній прах пращурів лежить, донині коріння наше живить. І наш тут буде – з ними разом. Головне, щоб не на колінах вмирати, Нечаю.
Підвівся, спираючись на посох, і пішов геть. А приголомшений почутим Нечипор так і лишився сидіти, розгублено дивлячись услід волхвові: невже ж почуте не марення, не сон?
... – Ось що маю зректи тобі, Буслаю, – Кришень підійшов до гончара, коли той вже відпустив обох синів і вдоволено крутив у руках щойно зроблену совню[367]: з такою не страшно супроти татар постати! Відірвавши погляд від зброї, повернув голову до волхва:
– Слухаю.
– Я тут з холопом твоїм говорив, з Нечаєм, – Кришень дивився на гончара пильно, не моргаючи.
– Нема в мене такого... – аж здивувався Буслай. – Нечипор і Зось, се мої.
– Одноокий.
– Він Нечипором хрещений, – здвигнув плечем гончар.
– Отець Нечаєм його назвав, – наполіг волхв, – отнє ім'я важить більше. А чи відаєш ти, Буслаю, що він роду нашого, коропського?
– Та ж ні! Дід мій з-за Десни його привіз.
– Я теж ізвідти. І чому так – тобі відомо вже. – голос Кришня ставав усе твердішим. – З Нечаєвим дідом, Живородом, ми брати в четвертому коліні. Тож речу тобі, Буслаю, він нашого роду!
– Хай і так, – гончар ніяк не міг второпати, чого від нього хоче волхв.
– Відпусти обох, синку, – Кришень не так просив, як вимагав, хоча голос його й пом'якнув, – нехай помруть вільними. Не так багато нас лишилось із давнього коропського роду, щоб у рабах один одного тримати.
Гончар поглянув у бік Десни, на небо. Темної хмари в тій стороні вже майже не було видно – знесло вітром. Відпустити рабів... Коли господар помирає, а живот[368] його прийняти нікому, холоп вільним стає. Смерть твоя, Буслаю, уже в дорозі, тож чи не все одно тобі? І знову цей холодок у грудях, і злет у ясну вись...
– Добре, – кивнув головою, – зараз же так і вчиню.
– По Кону се буде. – Кришень навіть ликом посвітлішав. – В Шамровій весі, відколи коропський рід там оселився, за десять поколінь жодного раба не було. Жодного, Буслаю. Бо коли родович однієї з тобою крові рабом стає, то не він ізгой – то рід з життя іде... До вподоби ти мені. Тішусь нині: щось іще зосталось у нашім роду від старого покону. Піду, спочину трохи.
Рушив до стодоли й по ході видно було, що стомився старий, а все ж постава лишалась гордовитою, зауважив про себе гончар. "Були ж колись люде! Не те, що ми..."
Солома в Буслаєвій стодолі була складена по-хазяйськи, сніп до снопа. Учора після вечері Кришень наполіг, аби лягли на спочинок не в тісному житлі, серед мало не десятка невідомих йому людей, а тут: наговорились досхочу і один одного ліпше взнали. Постіль Буслаєва жона влаштувала їм княжу: на овчинах спали й кожухами вкривались, ще й узголів'я[369], ніби в бояр яких – з качиного пір'я. Розмова їхня точилась довго – до других півнів. Кришень не виспався, доки ходив городом, кортіло прилягти, бо хтозна, чи доведеться цієї ночі хоч око стулити?
Ліг, а сон, як на диво, чомусь не йшов: надто багато було бачено й чуто ним сього дня. Думки снували в голові – не про завтрашній день чомусь, а про минуле. Хоча і був готовий до стрічі з Овдієм, хоча й утішений лишився тим, як мало городян пішло за чужинським жерцем-попом і як багато лишилось коло волхва, проте напруга, що сама собою виникла тоді всередині, зосталась і донині. Ось, за городською стіною, постає Зло і треба, хоч би там що, ставати з ним на прю – такий покон. Ставати в городі, де панує чужий бог, котрий велить не противитись Злу – що з того вийде? Бач, коли має вирішитись їхній давній спір з Овдієм – тільки тепер, через десятки літ, в Кінці часів.
... У чому дійсно вправним був Овдій, так це словеса метати. Він ними грався, як штукар-скоморох на торговищі. Кришневі за все життя жодного разу не виникло потреби доводити комусь свою правоту. Відання волхва втаємничені, дивувати ними простолюд означає знецінювати їх. Спілкування з Богами під силу тільки обраним, звичайна людина його не витримає. Ноша передбачення така важка, що тільки волхву і вдасться жити звичним життям, наперед знаючи, що судилося тобі чи іншому, тим паче комусь дуже близькому. Відтак і не діляться волхви своїм віданням, все тримаючи у своїй скам'янілій, здавалось би, душі.
В давнину ті, хто присвячував своє життя спілкуванню з Богами, сім'ї не мали і жили осібно від роду – щоб не прив'язуватись до світу людей. Коли ж уламок роду коропського пішов за Десну, волхви не тільки стали жити разом із родовичами, а ще й огнищанами[370] його були. А таке вже понад людську силу навіть волхва – саме в цьому і вбачав Кришень причину своєї нездатності до кінця витолкувати Божу волю.
Те, що за Овдієм стояли нездоланні вищі сили, тягатися з котрими було би на шкоду собі й своєму роду, Кришень відчував ясно і недвозначно.