Столи ломились від небачених наїдків – заморських якихось солодощів, ягід та овочів, від питва – медів та вин, сурських і грецьких: все те їм, котрі ще вчора не знали нічого солодшого від меду в стільнику, немов наснилося тепер і будь-що можна отак просто брати та їсти – скільки хочеш! З самим князем! І хто ж надумав таке, що чекає їх тут лише зло та рабська участь безправного створіння? А ці лицедії-скоморохи навколо них! Так і в'ються круг стола; пісень співають – ой, безочивих[250] таких, що просто ну! – а ще штукарство чинять дивнеє: кому повідати – нізащо не повірить! Бачив би хто в їхніх городищах, волостях і весях, що то є княжий пир у Берестовому! Дарма побивалась матінка, даремно сестри плакали – повезло несказанно, як нікому з родовичів їхніх!
Захват, один захват світився в очах кожної, що за столом сиділа. І вже скоро забули всі свої печалі: не властиві вони юності. Сміялися від скомороших витівок, молода гаряча кров закипала і бісики стрибали в юних щасливих блискучих очах. Хоч і не велить покон унотькам пити меди й вина, та хіба ж ослухаєшся князя?! Пили разом із князем, хмеліли, а від того й сміялися та веселились ще більше, дивлячись на Володимира закоханими вже до безтями очима.
Ось воно, твоє щастя! Десяток унотьок дивляться на тебе, мов на живого бога, скоморохи, сміх та веселощі навколо тебе, мед, вино й заморські яства на столі – і володар всьому цьому ти, твоя княжа воля. Кожен день твій в радості й насолоді, кожен день купаєшся ти в любові: своєї дружини, котроїсь із жон чи десятка або – була б лише на те воля твоя! – хоч цілої сотні наложниць. Хіба ж не варто це срібла-злата, геть усих скарбів з княжої скотниці? Та чи ж є на світі ще хоч один володар, котрий би міг похвалитись такою любов'ю?! Нема. Бо тут не просто бажання твоє потрібне, тут важить дещо більше: або маєш ти в серці своєму безмірну потребу в такій любові, в людському захваті тобою, або ж ні; чи здатен ти чинити так, щоб підвладні тобі люде, живот котрих цілком у волі твоїй, щиро тебе любили й захоплювались тобою, чи не здатен – бо тоді хоч базилевсом ромейським ти будь, а щастя такого звідати тобі зась! Володарі світу скарби власні витрачають хто на що, він же – весь надлишок на любов дружини, жон та наложниць кладе: на тих, хто любить його. Чи є на світі більше щастя, аніж коли люблять тебе?! Нема. Воно варте усього золота світу, а тому й ніхто з володарів не зрівняється в щасті з Володимиром Святославичем, великим князем київським, ніхто!
Як пізнати радість? Лише із сумом її порівнюючи. Це як на гойдалці колисатися: то злітати, то падати – у цій переміні вся насолода.
– Гей, лебідки мої! – помахом руки спинивши скомороший галас та гудіння гуслів і сопелей, Володимир оглянув розквітлих, мов ружі, дівчат: – Ну ж бо, заспівайте вашу, про лебідок з соколами! Вельми мені до душі припала.
Хіба прийде комусь у голову князю відмовити? І забулося вже те гірке очікування невідомого, з котрого й родилася Чадогостина пісня, і радість несподівана квітне в душі кожної – хіба думали вони ще зранку, що ось куди поверне потік живота їхнього! Чого ж сумне згадувати? Та коли сам князь хоче... Дівчата всі, як одна глянули на Чадогостю – співай, мовляв, ліпше, аніж у тебе, навіть у всіх нас не вийде.
Білим лебедем по Дунаю
Моя доля пливе, ой, доля!
А над тою водою хижим соколом
Біда крила розправляє, біда!
– тихо та ніжно, діткливо й щемно вела Чадогостя, опустивши долу очі, бліднучи навіть лицем і... заслухався князь, на що вже скоморохи люде нерозважливі й насмішкуваті, а й ті мовчали, не поривалися навіть поміж собою кепкувати з дівочого співу.
... Пощо, доню, питаєш мене?
Ти й сама все те знаєш, сама:
Не жаліють лебідок соколи,
Їм на втіху нас бити, на втіху.
Володимир підвівся, ступивши кілька кроків, став перед Чадогостею, узявшись дужими руками за тендітні дівочі плечі, рвучко підвів її й дарма, що та опустила погляд, змусив підняти голову та зазирнув у сумні після співу очі.
– Сама склала?
– Сама...
– До серця ти мені. А втіху... – князь усміхнувся, – втіху ми з тобою матимемо: одну на двох. Сьогодні ж!
І повернувшись на своє місце, з задоволенням дивлячись на знічену Чадогостю, що сиділа на лаві ні жива, ні мертва, гукнув через плече до когось невидимого за зачиненими дверима:
– Де мій Богой?! Волію чути билинника свого!
Той не забарився. Загули його гуслі (куди тим скоморохам!), дивна, нечувана дівчатами пісня-билина славила великого князя – живого! – що сидів ось тут, поряд з ними: немов і не людин він, а сам Ярило-Дажбог! Володимир пив сам і дівчат до того ж спонукав: пили й хмеліли і вже не соромлячись ласували заморськими солодощами та ягодами, від котрих склеюються пальці й злипаються губи, жваво між собою перешіптуючись, зиркали на князя, намагаючись упіймати його погляд і щасливі, сміялись, коли те вдавалося, весело та дзвінко. Забуте шитво валялось попід стінами і вірилось дівчатам, що віднині життя їхнє при князеві таким лише й буде: солодким та веселим!
День за веселощами минав непомітно. Десь пополудні до світлиці увійшла Береза і в пояс поклонившись, схилилась до князя:
– Княже, лазня вже натоплена добре й віники розмокли, як треба. – перекрикуючи спів Богоя, рекла Володимирові на вухо баба: – Меду та смаги з печенею доволі, жбан квасу грушевого і жбан березовиці на м'яті – зробила усе, як велів.
Володимир задоволено кивнув головою й помахом руки відпустив Березу. Дослухав билину; піднявши десницю, подав знак Богоєві: мовляв, досить; показав на двері скоморохам – на цьому все сьогодні, заутра покличу. Коли лишився в світлиці сам з дівчатами, підвівся й усмішка вдоволення життям грала на князевих вустах.
– А що, дівоньки, чи добре ви пили-їли в мене?!
Розвеселі дівчата, геть забувши недавні свої страхи, голосно та весело дякували князеві.
– Добре! Тепер ваша черга князя втішати. – Володимир смачно, аж до хрускоту в кістках, потягнувся: – Лазня натоплена, все вже там готове, тож пощо баритися, лебідки? Ех і попаримось ми сьогодні – чує моя душа!
Шуйцею обійняв за тонкий стан Волхитку, повів до Чадогості й на плече тієї поклав свою десницю, окинув оком решту наложниць, ковзнувши байдуже по Любораді, помітив смагляву, тоненьку, мов лозинка й завжди мовчазну Якит – з чорних[251] ковпаків – навесні ще подаровану ханом Кобланом, загорівся її незвичною для руського ока красою і теж забрав із собою.
Княжа лазня Волхитці мало не теремом здалася: була просторою, округлою будовою з високою, як для лазні, покрівлею шатром, гріли її аж дві печі й дарма, що топилась по-чорному, всі її полиці дочиста були вискоблені й вимиті, дух у ній стояв легкий, пахло березовими віниками, квасом та м'ятою; в передпокої стіл із лавами стояв і на ньому від напоїв та наїдків теж не було вільного місця. Дівчата завмерли, розгублені, в тому передпокої, не знаючи, як себе повести далі та Волхитка, згадавши Орогостине: "Завжди будь однією й тією ж!" одразу себе опанувала – обавниця ти, дівко, чи ні?! – без поспіху зняла перед князем із себе одяг та мовби вона те щодня робила, стала біля князя навколішки й заходилась його роззувати.
****
Хотен, по-старечому загрібаючи ногами, без поспіху плентався з капища до Рикушевого двору. Думкою був увесь в Рикушевім житлі, біля пораненого коваля. Не виходило з голови побачене тиждень назад: як Орогостя чарувала Рикуша в непевному світлі кількох скіпок. Хотен звик длубатись в людському тілі при світлі сонця, але Орогостя й чути про те не хотіла, бо сила відьми проявляється лише в усамітненні, на людському позорі вона тане, мов дим. Орогостя й Хотена терпіла поряд із собою лише тому, що без старого лічця і вона не дала би ради клятому ковуйському залізу, що засіло так глибоко в тілі коваля.
... Рикуш стогнав тихо та жалісно. Лежав упоперек стола, навалившись на нього грудьми, спираючись на лаву коліньми припнутих до неї ніг, а відьма, стоячи біля його голови та шепочучи якісь заклинання, водила руками над схудлою ковалевою спиною, з-під шкіри якої замість колишніх м'язів випиналися тепер одні ребра. Відьмині пальці майже торкались шкіри і на подив Хотена через якийсь час стогони пораненого стихли зовсім, а Орогостині руки перемістились вище по тілу, рухались округло над головою, немов гладили її і по тому, як пом'якло, осунулось раптом тіло пораненого, Хотен зрозумів: той заснув, чи знепритомнів.
Відьмині руки повернулись на спину, вона трохи поводила десницею над лівою лопаткою й не обертаючись, спитала лічця:
– Ти готовий?
Хотен мугикнув на знак згоди й присунувся ближче.
– Ось тут залізо, – Орогостя пучкою середнього пальця тихенько поторкалася Рикушевого тіла, – під лопаткою, од краю хіба на палець. Ріж, я триматиму.
– Де? Тут?
– Трохи нижче. От-от, – Орогостя вже тримала Рикушеві плечі й невідривно дивилася в те місце, де на її думку, ховався за кісткою накінечник стріли, – ріж, речу!
Хотен розітнув живу плоть уздовж краю кістки, – коваль на те тільки мугикнув, – здивувався малій кількості крові й ледь підвернувши вістря свого ножа під кістку, одразу ж відчув, як воно наткнулось на інше залізо. Підковирнув – накінечник подався, з рани пішов густий гній – а далі, вхопившись двома пучками за смертоносне вістря, швидко витягнув його з рани. Рикуш глухо стогнав і смикнувся було повернутись, але, певно, втратив від болю свідомість і знову пом'як. Гній продовжував текти з рани, та крові, на великий подив Хотена, так само було мало, куди менше, аніж зазвичай.
Він, як зміг, обережно вибрав з рани наготовленим шматком чистого платна гній, обмив гарячою водою ковалеву спину, поклав у рану своє зілля, зверху накрив її ще одним, учетверо складеним лляним платном і зиркнув на Орогостю: мовляв, що далі? – мушу пов'язку закріпити – а як?!
Дарма, що відьма була неширокою в кістках і мала статуру швидше худу, аніж звичайну, – вона досить легко підняла над столом пом'якле, вкрай схудле тіло коваля, хоча, Хотен те добре знав, непритомне тіло висне важче, аніж здорове. Лічець поспішив накласти пов'язку. І хоча вона майже одразу ж просочилася кров'ю, та те вже не було страшним.
Ноги нещасному розв'язали, поклали на живіт на лаву.
– Тепер іди, – зиркнула Орогостя на Хотена, – решти навіть тобі бачити не слід.
І присіла біля непритомного Рикуша.