Обидва шляхи були однаково небезпечними для життя, проте другий видавався їм зручнішим, адже, як не крути, водою мандрувати легше, до того ж, в Константинополі можна було швидко і з великою вигодою продати шовк і тонке вишукане сукно з Мілану та пречудово вичинену шкіру з Павії. Русь братів притягувала до себе хутрами, котрі коштували там у кілька разів дешевше, аніж в Ломбардії, а ще бобровим струменем і воском. Коли походити по ринках Константинополя, придивитися що купують на них рузарії, обережно порозпитувати знайомих купців, то можна і в Київ припливти не з пустими руками та отримати від того ще один зиск.
Коли доведеться людині втрапити в своєму житті на вірну стежку, то все у неї виходить, як треба, легко та просто. Не вступися Сивер минулої осені за Б'янку, то і Єзуса ніколи не пізнав би, та й на Русь повернутися навряд чи вдалося. Господь так усе облаштував, що й купці зі своєю розмовою про Русь підвернулися якраз, коли треба, коли туга його стала нестерпною і Єзусом, вочевидь, була почута. Вони могли б помандрувати суходолом, а вирішили – через Константинополь, за околицями якого Фрейвар із Сивером сховали колись свій скарб. Виходить, що Єзус і про цю потребу Паоло знав наперед:"...панум нострум квотидіанум да нобіс одіє"[240].
Відпливали з Генуї, море було досить спокійним і Константинополя дісталися без пригод. Паоло почувався там, як риба у воді, знав про тамтешній торг більше, аніж старший з братів – Фортунато: і не один раз купці мали від нього неабияку користь, за що навіть винагородили свого нового охоронця трьома міліарисіями[241].
З чим би він повернувся до своїх родовичів, коли б не Єзус: з тими трьома міліарисіями та Бримо на додачу?! Як би там не було, а їхній з Фрейваром скарб він таки віднайшов, хоча й перевів на ті пошуки аж два дні.
Пес дивував. Хоча Паоло ніколи було навчати Бримо, та він того й не вмів робити, проте сторожова наука, певно, жила в крові далеких предків дивного пса. Так розповідали купці, на всі лади вихваляючи перед рузарієм пса мастино. І дійсно, потрапивши в чуже середовище, Бримо вишкіряв зуби на кожного незнайомця, котрий міг хоч чимось, на його думку, загрожувати господареві. Купці ж і підказали Паоло, аби він вчив пса виконувати прості накази. Дорослішав пес уже в Києві. На все мав свою власну думку і попервах не надто поспішав виконувати накази Паоло, вважаючи, певно, що йому краще від господаря відомо – слід щось робити, чи ні. Та все ж Паоло не сумнівався в одному: Бримо розуміє більше, аніж будь-який з тих псів, що просто вешталися, чи щоденно сиділи на чепі або вночі сторожували чиєсь добро.
Звідтоді Паоло, як колись при Фрейварові, припинив думати, що діється за його спиною – на Бримо можна було покластися не менше, аніж на свого загиблого побратима: якщо пес поряд, ніхто не вдарить тебе в спину.
Вишня готувала вечерю; горщик стояв на печі, язики вогню крізь круглий отвір у зводі лизали його денце, вариво стиха булькало. Дим виходив з чола[242], піднімався вгору до самого даху і стояв у житлі темною хмарою, низ котрої хіба що на долоню не доходив до вершняка[243] дверного прорізу, бо димник[244] у протилежній від дверей стіні зумисно був прорубаний трохи вище від дверей – з тим, аби дим виходив крізь нього, а не через двері.
Паоло просунувся в низькі двері, спустившись по чотирьох сходинках, за звичкою розпрямився і одразу ж уткнувся головою в ту осоружну хмару диму. В очах зарізало-запекло, він знову пригнувся, потім сів на лаву, посидів мовчки, закипаючи злістю, і врешті-решт сердито буркнув до Вишні:
– Тут не житимемо. Зведу житло за стіною.
Та здивовано озирнулася, розгледіла у скупому світлі з прочинених дверей вираз мужевого обличчя і, теж не одразу, відповіла:
– Як скажеш, муже мій.
Паоло готовий був до всього: до плачу жони, навіть до її лайки, а тут така байдужість... Він ще трохи посидів, а потім, ні слова не кажучи, зігнувшись, аби не пірнути знову в дим, подався геть із кліті. В сінях постояв трохи, подумав, що потрібно вже до чогось братися, потім з натугою прочинив важкі, на поржавілих завісах, двері, що вели до чоловічої господарської кліті. Колись тут, він добре це пам'ятав, зберігалося різноманітне господарське начиння, усілякі знаряддя, тут отець його, Жадан, зимовими вечорами ладнав при світлі скіпки свої луки та стріли. Навпроти, через сіни, була така ж кліть – робітня для жон, у котрій стояли кросна та була колись піч для хліба; ранньої весни туди забирали щойнонароджених телят і ягнят.
У кліті було темно, хоч око виколи. Паоло постояв, звикаючи до темряви, спробував пройти до лівої від входу стіни – там мало бути волокове віконце, та одразу ж наткнувся на щось громіздке і повернув назад.
– Принеси-но мені вогню! – гукнув до Вишні.
Коли та принесла запалену скіпку, очам Паоло відкрилася невеличка занехаяна кліть, ледь не до верху завалена найрізноманітнішим мотлохом, що припав товстим шаром багатолітнього пилу. Видно було по всьому, що сюди давно не зазирала жодна жива душа. Аби протиснутися до віконця, потрібно було прибрати на своєму шляху чимало наваленого тут добра.
"Це ж треба було натягати! – здивувався про себе Паоло: – І за отця стільки не мали...".
Цікавість розбирала: що ж Десеня тут берегла? Прокладаючи собі до віконця дорогу, він переступив через вкриті товстим шаром пилу жорновки[245], переклав убік якісь санчата, кілька старезних верш[246], потім наткнувся на липове корито, покладене на невисоку діжу, в котрій, він одразу ж згадав, його матер або Поляна вчиняли тісто на всю їхню чималу родину і, вже перед самою стіною наступивши на граблі та боляче отримавши ними по лобі, таки дістався віконця: довгенько повозившись з волоком, Паоло насилу відсунув його вбік.
До скупого світла скіпки додалося ще й світло дня. Колись у цій кліті йому була знайома кожна шпаринка, кожна тріщинка на стінах. Тільки тоді все тут здавалося живим, у всьому відчувалася присутність отця, його сила, здавалося, витала в повітрі, а зараз... Мертво тут було, безлюдно, неначе в обителі Чорнобога.
Навпроти віконця під стіною стояла лава, на котрій отець майстрував колись свої відомі на весь край луки. Над лавою на стіні висіли Жаданові сокири, тесла[247], скобельця, інші знаряддя майстра – ледь ковзнув по ним погляд Паоло, як згадалося: он з того кілочка ухопив колись невеличкого, під себе, топора і гайнув за Хозарином. Немов учора все було – таким свіжим та щемним виявився спогад...
Підійшов до лави, зняв одну сокиру зі стіни – нею Жадан валив ліс, коли трапилося те лихо; повернув лезом до себе, потрогав вістря подушечкою великого пальця, глянув звично проти віконця – підточити варто. "Дякую тобі, прабабо, що зберегла – знадобиться скоро..." А в нього ж, як сюди зазирнув, першим бажанням було викинути геть половину нанесеного мотлоху, та тепер уже передумав: можливо, й не мотлох, раптом щось та й знадобиться. Непросте ж замислив – звести нове житло та ще й не поряд, а хтозна де... І дійсно, – де?
Наводити лад вже розхотілося, він загасив скіпку і подався надвір. Скочив на Птаха, виїхав з города через Полуденні ворота, звернув ошую і кривими вуличками посаду помчав, розлякуючи курей та поросят, в напрямку Гульбища.
Ну, ось його лядина... Де тут житло зводити? До Ужеті, до води, далеченько, та й дерева доведеться чимало підсікти, щоб місце звільнити; знову той же стрий скаже: "Не по Кону! Дерево січуть після Коляди!". Або: "Лядину переводиш? Не по Кону!". А йому несила чекати: що, цілу зиму димом тим давитися? А він за своє життя звик так: надумав – зробив, чекати чогось – не по ньому! А він, якщо надумав щось, то вже все: від задуму свого відступати не звик. То що ж, знову не вийде, знову мрія його коту під хвіст?! Ще отець казав йому...
Від згадки про Жадана раптом немов блиснуло щось у голові: старе городище!!
– Н-но, Пташе! – і з місця підняв коня одразу вчвал. Ех! Як це він забув: а ота місцина, де капище колись було?!
Мов вихор домчав, здибив Птаха і роззирнувшись з висоти на протоку, на плес, опустив коня на всі чотири, скочив на землю. Тут! Тут зведе житло. Тоді ж, першого дня ще, йому тут так сподобалось, що навіть йти звідси не хотілося. Пройшовся трохи, сів на схилі насипу, дивився на недалекий тихий плес, де плавали виводки крижнів[248] і матусі, оберігаючи малечу, раз по раз дзвінко крякали; неначе не погоджуючись з ними, десь за кущами старечим голосом кректав гоголь[249], а потім раптом з води здійнялася пара цих білопузих качок і подалася кудись на схід, уздовж бору, на лункий, з присвистом, голос припутня[250]: "Ку-кув-ку-кув! Ку-кув-ку-кув!", що змагався якийсь час із зегзицею[251], а потім не витримав, замовк. Зегзиця ж кувала й кувала і Паоло подумав, що то добрий знак. Авжеж, тут його наділ, дідизна його і отчина, він єдиний задничник її по Праві і де-де, а тут йому вже ніхто не указ!
Припікало сонце, сюрчали коники, у лузі попід лісом все ніяк не могла вгамуватися та зегзиця, молоденька берізка відкидала на Паоло свою легку ще, проте приємну тінь, пахло лугом, лепехою, сирістю... Волею пахло!
Він підвівся і почав розглядатися навкруг. Поставити житло..., і хлів, і стайню поруч..., десь доведеться і яму під зерно копати..., що ще? Стодолу?... Напевно... Нехай Рикуш порадить. І тин звести. Не забути б, Рикушу жековини[252] наперед замовити. І моху встигнути насушити... А саме житло – де ставити? Бо ж правильне місце під нього вибрати – діло не з простих, найвідповідальніше воно.
Житло – то твій маленький світ, прихисток від усіх бід, напастей та злих духів світу великого.