— Не зважай. Вона зараз наче в театрі, в якому є один глядач, ну а що це за гра одинцем?
— Я вже застара для гри! — Галя починала сердитись і на нього.
— Знаєш, чим ти чудова як мати? — сказав Хлопець, проїдаючи її поглядом. — Я ніколи не чув від тебе верескливого, бридкого крику, якого навчаються жінки, підстьобуючи своїх нащадків.
— Станеш батьком... — почала Галя, але в цей момент знову з'явилася дівчина. Несла на таці хліб і чарки й тримала піддертого носика.
— Алло, Оксано! — просто сказав Хлопець, — Дай-но мені, будь-ласка, склянку сирої вода. Я звик запивати їжу сирою водою.
Оксана аж здуміла від такого Хлопцевого випаду. Спинилася, аж рота розкрила, а очі її заметали іскри. Поставила хліб та чарки і церемонно поколивалася знову в дім.
— Ну, тепер начувайся! — сказала Галя. — Вона не терпить до себе наказового тону.
Але Хлопець уже налив собі й матері вина.
— Не ображайся, мамо, — сказав він тепло. — Здається мені, це гоструха, що й приборкував ще Шекспір. Я відіслав її, щоб випити першу чарку з тобою сам на сам. Зрештою, перш ніж з'явилася вона, був у тебе я.
— Ну, тобі стало мало мене, — сказала Галя, торкаючись чаркою об чарку його. — Дуже рано понесло тебе в світ. То що той свет, Хлопче?
— Він напрочуд однаковий, — сказав Хлопець, випивши чарку. — Але пізнати цю істину не дасться скоро. Принаймні мені...
Дівчина неслав воду. Чашка була стара й надщерблена, і було тієї вода до половини. Але Хлопцеві очі радісно засвітилися.
— Золотко низе, Оксано! — вигукнув він. — Ти сама не знаєш, що за чашку ти принесла! Пам'ятаєш, мамо?
— Еге, еге, — захитала головою Галя. — Ти пил із неї козине молоко.
Оксана стояла, неприродно випроставшись, наче забута іграшка. В одному оці в неї просвітилася сльозинка, а коли позирнули на неї Хлопець та Галя, не могли не згукнути тихенько: перед ними стояла така красуня, якою була колись давно хіба що сама Галя.
— Сідай, сестро, — тепло сказав Хлопець. — Я, здається, вже повірив, що ми з тобою однієї крові.
5
Він спускався з гори легко підхмелений, і тихий свист виривався із його вуст. Сині сутінки хиталися над землею, біля річки завмерла, обійнявшись, закохана пара, але, почувши його свист, розвелася. Дівчина була одягнена в червону кофту, і та кофта майже палахкотіла у смерку. Парубок повернувся до Хлопця, коли той проходив, — обличчя його було надміру юне. Від річки пахло мулом та рибою, плив човен, і в ньому також була закохана пара. Пари йшли і там далі, через дощатий міст на Тетереві — їхні двоголові силуети різьбилися побіч темних ліній перил. Серед неба стояв ще блідий місяць, але зір ще видно не було. Віддалік на річці заспівали дівчата, і їхні повільні голоси злагоджено озвучили сутінки.
Хлопець спинився біля недобудованих сходів, що вели до води, й сів на приступку. Хотів дослухати пісню й викурити люльку. Все-таки почував у душі скутість та напругу, а курячи, весь час позирав у той бік, де темнів будинок Олександри Панасівни. Йому здалося раптом, що і старша дочка Олександри Панасівни теж вийшла надвір і слухає цю пісню, зараз вона прийде сюди, до сходів, і це буде та ж таки дівчинка, яка вибігала колись, щоб він міг подарувати їй скляну кулю чи повести її у свій хлопчачий світ.
Берегом ішов чоловік із сивими вусами, між вуст у нього тихо тліла цигарка; дівчата-співачки змовкли, але за мент заспівали знову, а та пара, що її Хлопець був сполошив, знову з'єдналася в обіймах. Хлопець пускав перед себе сиві клубки диму — давно не відчував він такої злагоди і спокою. Хотілося, щоб довше співали дівчата, щоб вічно плив човен із темними силуетами і щоб пливли тіні на дві голови й там, на мості. Місяць світив яскравіше, а в люльці в Хлопця зашкварчало — тютюн допалювався. Він устав і повільно пішов до того дому, з якого все-таки не вибігла до нього старша дочка Олександри Панасівни.
На нього загавкав з глибини двору коротконогий лахматий пес, загримотів ланцюгом — Хлопець мовчки чекав, поки хтось вийде. Рипнули двері, й на ґанку з'явилася Олександра Панасівна. Навіть сутінки не ховали, як вона постаріла, але Хлопцеві було не до того — дивився на цю жінку радісно й ласкаво.
— Вам кого? — спитала, вдивляючись у нього, Олександра Панасівна.
— Вас, Олександре Панасівно, — тихо сказав Хлопець. Вона все ще придивлялася до нього. Співали віддалік дівчата, і все ще казився на ланцюгу лахматий пес.
— Пішов у буду! — крикнула на нього господиня, і пес начебто того й чекав, загримів ланцюгом і сховався.
Олександра Панасівна підійшла ближче до Хлопця і вдивилась у нього пильніше. Якийсь далекий спогад торкнув її серце, здалося, що було щось у цьому пришельцеві від Миколи. Але наступної хвилі вона впізнала, хто це стоїть перед нею.
— А, це ти! — сказала вона спокійно. — Заходь. Пішла в сіни схилившись, щоб не гримнутись у занизький одвірок, і Хлопець мимоволі повторив цей рух. Зачинив двері і начебто відрізав від себе й хитливі сутінки, й мелодійний спів.
— Хто там, мамо? — спитав із глибини жіночий голос. Вони увійшли в кімнату, пахло тут старим житлом, за столом, під лампочкою, сиділа молода жінка й читала, розклавши лікті по цераті. Вона звела від книги великі тихі очі, і ті очі раптом затремтіли, сполучаючись із його. Вони вдивлялися одне в одного з якоюсь пожадливою тугою і радістю, з жадобою, яка виключає прицінки і розважки, — їм не треба було великих церемоній та обряду, щоб упізнати одне одного, в обох у них загорівся один вогонь і відразу ж їх сполучив. Сотні тонких невидимих ниток протяглися навзаєм від нього до неї і навпаки; чим більше дивилися вони, тим близькішали й ріднішали. Збоку стояла і стежила за цим чудодійством висока, вже майже стара жінка, кілька кришталиків заіскріло в її очах, а вони дивилися одне на одного й дивилися. Не було ніякої сили розвести їм ті погляди, обом здавалося, що досить їм те учинити, і зникне навіки ця чудова ілюзія, цей неправдоподібний та короткочасний сон. Олександра Панасівна відчула це й метнулася за стільцем.
— Сідай, чого стоїш! — сказала, але Хлопець мав інше на думці.
— Вибачте, Олександре Панасівно, — сказав він, і вона вразилася, як тихо й гарно засвітилися його очі. — Чи не будете ви проти, коли я заберу у вас дочку?
Вона не встигла нічого відповісти, бо вони, і дочка, і цей пришелець, знову з'єдналися поглядами. Тоді повернувся він до дверей, а дочка її покірно встала, щоб покірно піти за ним — було це так само, як і тоді, коли він водив її дертися разом із ним по крутосхилах. Олександра Панасівна вже й рота розкрила, аби щось сказати, але той пришелець повернувся в дверях і приязно попрощав її, тож змушена вона була тільки й відповісти на його прощання.
— Я, може, затримаюся, — сказала на відході дочка, і мати раптом усвідомила, що зовсім не знає цієї дівчини — зовсім вже легко й просто покидає вона її хату. Була це вже не її дівчина, а чиясь, і той, чия вона була, вже виходив, переступаючи поріг. Переступила так само поріг і дочка, — тихий смуток ліг на серце Олександрі Панасівни, адже покидала її хату остання дитина. Глуха тиша задзвеніла раптом навколо неї, коли заплеснулися за тими двома двері, і сльози непрошено бризнули на обличчя — все це так раптово відбулося! Сіла на стілець, який приготувала для гостя, і здивовано роздивилася по хаті. Була та порожня, і сиділа коло Олександри Панасівни на такому ж стільці, як і в неї, така ж жінка, як і вона, позіхала в рукав і мала зморщене обличчя, а очі напівпригашені — і звалася та жінка Самота.
6
Вони стояли на залитому місяцем березі, бо ще й досі не надивилися одне на одного; вже не співали дівчата і не бовваніла наподалець, обійнявшись, закохана пара. Не плив і човен із силуетами, і не пливли тіні через міст — були вони самі на тому березі, побіля них гравсь у воді й безгучно плескався місяць, а зорі густо й роздольне висипали на небо. Оте небесне зерно розбухало й проростало, завтра заросте воно голубими хащами — дивно й сумно їм було дивитися у вічі одне одному, зорі кільчилися й кришилися вже в їхніх очах. Отже кожне око їхнє — це було небо й небо, сполучене в одне; все відбувалось у тих небах, як у інших, макроскопічних, все сполучалося і так само скрешувалося. Зв'язувалися вони могутніми струменями, ще трохи, й вони перестануть належати собі — за плечима в кожного стояла Самотність, довга на багато років, і вони мимохіть озиралися на неї" надто довго із нею жили.
— Чому ти не писав? — з мукою в голосі спитала Неоніла.
— Хіба нам щось перешкоджає?
Тоді вперше старша дочка Олександри Панасівни заплакала. Впустилася тут-таки на траву й губила в ту траву сльози — їх набралося за ці роки хтозна й скільки! Зрошувалася від тих сліз земля, бо це були щирі, а може, й щасливі сльози; вона тут-таки, в його ногах, маліла й маліла, наче розтоплювалася, — треба було їй виплакати той біль, якого накопичилось у грудях цілі соляні гори. Він стояв коло неї, трохи розставивши ноги і заклавши руки в кишені. Не хотів перешкоджати її плачу, адже мала вона на те право, тож терпляче перечікував, доки позбудеться вона своєї туги.
— Чому ти не писав? — знову спитала вона і звела на нього очі.
І побачила вона камінне лице з міцно заплющеними очима, широку, важкувату постать, що потужно стояла на землі. Зрештою, розплющилися його очі, і сприйняла вона його погляд: чорний та гарячий, в якому клубилося й палахкотіло стільки світла й сили! Побачила його стиснуті вуста і зрозуміла раптом: прийшов він до неї, виступивши з якихось не зовсім збагненних сфер — він завжди відходитиме від неї і зникатиме в тих сферах. В його серці, зрозуміла Неоніла, вона буде тільки гостем, це тільки їй судилося заповнити ним своє серце до решти, їй стало соромно, що вона тратить час, що виставляє перед ним свою знесилу і кволість; вона пізнала під ту хвилю й іншу істину: це він приходитиме з'являти перед нею свою знесилу, а сили його вона, може, й не уздрить. Через те вона звелася із землі і витерла сльози.
— Я вже перестала була тебе виглядати, — сказала просто. — Зрештою, чи так уже треба віддаватися дитячим обітницям?
Подивилася на нього і раптом кинулася беззастережно йому на шию, бо вже побачила його знесилу, ту знесилу, задля якої і сходилися вони докупи.
7
Тим часом там, на горі, Оксана переступила поріг материної кімнати.