Сумерек

Юліан Опільський

Сторінка 40 з 70

Якраз тоді проходив біля нього молодий покоївець князя Монивидовича.

Андрійко задержав його і, вказуючи на чорновидого ратника, спитав:

— Що це за муж? Вибачте, всечесний товаришу, але мені здається, що я його вже десь бачив, тому й питаю.

Той приглянувся й здвигнув плечима.

— Не знаю! Це може бути ратник Юрші або Чарторийських. До служби при великому князеві кожний горнеться, бо ану ж сподобається, то й назавжди при ньому залишиться. А Свидригайло, як лютий, то ніколи на своїх ратників не гримає, бо їх потребує, а зате, як добрий, то перш усього нагороджує своїх. Ха-ха! Може, і ти туди гадаєш?...

— Ні!

— Цей другий, молодий, то лях! Якийсь свояк патра Анзельма...

Але Андрійко не ждав кінця розмови. Почувши, що другий ратник лях, у цю мить нагадав собі дивовижні одяги скоморохів, з яких один вдавав нібито чорнявого жовтолицього грека, а другий — рудого купця, і страшна гадка майнула в його голові.

— Заремба перебрався як скоморох і йде вбити великого князя у ложниці!

Стрілою побіг у палату і, знаючи добре її розташування, бічною хвірткою та задніми східцями добіг до великокняжих кімнат швидше, ніж підчаший.

Усе крило палати було порожнє, бо Свидригайло не зносив по ночах гамору і спав завжди навіть без варти коло дверей. У спальні великого князя горіла срібна лампада лагідним світлом й освічувала високе ложе під наметом. Від головних сходів чулися кроки ідучих мужів, і Андрійко оглянувся за сховком. У коридорі, біля якого розташована спальня, було вікно, і молодець сховався у заглибині під малою лавочкою. Повільним кроком пройшов підчаший повз Андрійка й увійшов у спальню. Обидва ратники стали у дверях, а тоді почув молодець тихий шепіт. Обидва про щось говорили між собою, та Андрійко не чув їх слів. Бачив тільки, як молодий ратник видобув з-під одягу обух, а спис відставив у кут. По хвилині старий підчаший вийшов із спальні.

— Швидко, хлопці, ходім, князь не любить збройних біля постелі! — сказав і попхав двері, прямуючи до виходу. Та в цю мить молодший ратник підняв руку... Один глухий удар, і з тихим стогоном повалився старець на землю.

— Браць го! — сикнув крізь зуби старший.— Винеси стерво, куди хочеш, і махай під стіну до коней!

Сказавши те, ввійшов у спальню, став біля столика, на якому стояв кухоль з вином, і звільна почав туди сипати білий порошок... Волосся стало дибом на голові Андрійка. Йому просто не хотілося вірити, що можна так холоднокровно убити безоружного старця і то тільки на те, щоб зробити можливим друге убивство... убивство князя! У цю мить застогнав підчаший. "Ген! Він ще живий!" — подумав Андрійко. І тоді, не пам'ятаючи себе, виліз з-під лави, добув меч і кинувся на ратника. Той пустив тіло старця на землю, а вслід за ним повалився і сам від удару меча по голові та облив лежачого кров'ю. Приголомшений старець раз у раз почав стогнати та слабим голосом кликати на допомогу. Старший змовник почув тим часом гамір у коридорі і з переляканим виглядом вибіг із спальні, здіймаючи з себе по дорозі каптан ратника. Та ось заступив йому дорогу Андрійко.

— Хто ти? — тукнув.— Признавайся!

Ратник вмить добув ножа й кинувся на Андрійка. Почалася боротьба убивці, який боровся за своє життя, з молодим проворним, але недосвідченим противником.

Раптом крики та гамір піднялися на майдані. Заблимали смолоскипи, почулися питання, відповіді, вигуки подиву, обурення, злості, брязк зброї. Швидко натиснув молодець на ратника, який кинув ніж, і захищав себе від ударів меча списом. Він звільна відступав назад до спальні, доки не зупинився під вікном, у якому ховався раніше Андрійко. Аж ось почулися голоси людей у коридорі Це йшов великий князь у ложницю, а за ним — князь Голыпанський та Жигимонт Кейстутович.

— Що тут діється? — питав великий князь, чуючи брязк зброї біля своєї спальні— Це якась чортова нора, цей Луцьк. На майдані ярмарок чи судний день. Ратники, служба, а з ними сам Юрша чисто побожеволіли й бігають, як посолені, а тут... Зачекай, небоже, спорю я тебе нагаєм, сновидо!.. Га, що це?

Князі наткнулися на лежачі тіла. Покоївець відтягнув ратника набік, і Свидригайло пізнав свого підчашого.

— Пробі! Спириде, що тобі?

Грюкіт і брязк та дзенькіт битого скла перебив його. Це ратник, з яким бився Андрійко, покинув раптом противника та всім тілом ударив об* важке вікно. Воно подалося й вилетіло, бо не було добре замкнене, а поки Андрійко добіг до вікна, ворог пропав у товпі бояр, пахолків, між возами, псами та кіньми, які заповнювали ввесь майдан.

Уся товпа була незвичайно роздратована, бо саме знайшов Горностай убитого великокняжого ратника біля замкової хвіртки. Труп був без верхнього одягу, а біля нього лежав якийсь інший одяг та звій товстого мотуззя. Усі зрозуміли зразу ж, що хтось убив ратника, щоб перебратися у його каптан і, розуміється, почали скликуватися, щоб найти чужинця. Прожогом кинувся Андрійко за ратником і, певно, був би наздогнав його у натовпі, коли сильна рука князя Семена вхопила його за обшивку.

— На милого бога, пусти! — кричав непритомний з лютості молодець.— Він втече!

— Хто втече? Отямся, хлопче!

— Хто? Убивця, злодій, Заремба!

Почувши останнє слово, виступив князь Жигимонт Кейстутович і з'єднав свої зусилля з змаганнями князя Семена.

— Залиш, хлопче, того ратника. Вони зловлять його і без тебе!

А Свидригайло протверезився тим часом дещо і зрозумів, що хтось тут на нього засідався, але його прогнали. Не знав тільки гаразд — хто кого, бо на обох ратниках бачив одяг своїх прихильників, а з одним із них боровся Андрійко. Ба, але один ратник лежав на долівці мертвий або тяжко поранений, а другий утік, побачивши великого князя. Усього того не розумів Свидригайло зовсім. Все-таки охопила його тривога, страх за свою голову. Як мало треба було, щоб убивча сталь найшла дорогу до його серця або отрута... брр! Ця гадка протверезила його цілковито й вернула йому пам'ять.

— Гей! Достойні свояки! — гукнув він.— Беріть-но цього молодика й ведіть у спальню! А ви,— тут звернувся до пахолків,— покличте патра Анзельма або кого іншого, щоб одягнув цих двох, і подавайте їх туди!

І великий князь вказав на спальню, а сам увійшов туди з обома товаришами й Андрійком.

— Хто ти? — спитав, дивлячись на молодця.

— Я Андрій Юрша, братанич воєводи.

— А, то ти сьогодні на раді...

— Я...

Тут Свидригайло вхопив у руки чарку з гарячим вином і ніс обережно до уст. Та ось хлопець наче із сну збудився. Блискавкою кинувся вперед і вирвав в князя чарку.

— Не пий, милостивий князю, то смерть! — крикнув не своїм голосом.

Свидригайло побілів. Кейстутович і Гольшанський скрикнули і позривалися з місць.

— Що то все значить? — спитав нарешті великий князь.— Як ти смієш?

Андрійко розказав, як він, знаючи Зарембу з оповідання Грицька, зразу догадався, що в нього нечисті замисли, коли почув, що він після ляпаса не вернувся в город з своїми. Потім пояснив, як потрапив на слід злочину.

— Все те дуже добре, хлопче,— сказав князь Семен, коли Андрійко закінчив оповідання,— але ти все-таки не маєш доказу, що це був Заремба.

— Поспитайте другого ратника, якщо ще живий! — відповів Андрійко, якому кров ударила до голови.

Гольшанський плеснув у долоні. З'явився бирич.

— Зловили другого?

— Ні, милостивий князю, він утік.

— Куди?

— Через стіну по мотузі.

— Ви як знаєте?

— Мотуз і одяг ратника залишились на місці, а по тому боці стіни є сліди. Там зараз сам воєвода...

— Ага! Де ж ранений? Чи патер Анзельмус при ньому?

— Ні, ваша милість. Патер, вибачте за слово, п'яний, як не боже сотворіння, але старий Сава привів обох ранених до притомності.

— Подавайте їх! — наказав Свидригайло.

По хвилині привели биричі старого підчашого з перев'язаною головою та закривавленого ратника з заліпленою страшною раною на тімені. Свидригайло, який аж досі сидів непорушно на постелі, зірвався і підбіг до підчашого.

— Спириде! — заговорив ласкаво,— не жалій, що потерпів за мене! Не забуду я тобі твого болю, поки життя!.. Ти чуєш мене, розумієш, бачиш?

— І чую, і розумію, і бачу ще за божою ласкою вашу милість! — відповів Спирид і усміхнувся блідим усміхом недужого старця.— Тільки сили не чую в собі, а у голові джмелі гудуть...

Сава його розважив:

— Це пройде, товаришу, як виспишся!

— А ти, негіднику, відповідай на питання! — гукнув Свидригайло на ратника.— Хто був із тобою?

— Не знаю, ваша милість! — відповів ранений.— Я не знаю, що мій товариш і оцей молодяк робили. Вони, видко, були в якійсь змові, бо розбили мені голову так, що я втратив пам'ять. Я не знаю нічого...

— Ах, собако! — кинувся Андрійко так, що ледве вдержав його князь Семен.

— Пожди, злодію! — втрутився Сава, який не міг вийти з дива, що бачить тут свого любого учня.— Ти забув, що підчаший живий, то він і знає, хто його зацідив по голові.

— Коли мене вдарили, було тільки двоє ратників.— пояснив підчаший,— цього ось тут не було. Я його не знаю!

Справа почала ставати неясною. Андрійко мало не збожеволів, коли зрозумів, що й на нього може впасти підозріння. Воно справді могло здаватися, що він був у порозумінні з тим третім злочинцем, та тільки про око нападав на нього, а дозволив йому втекти, коли надійшли князі. Князь Семен був радий із такого обороту справи, бо не втручався вже до розмови, тільки злобно посміхався.

Здавалося, що на перший погляд така ясна річ залишиться невиясненою, а злочинець уникне кари. Але ось саме у цю хвилю, коли замовкли усі, Свидригайло вдруге взяв чарку з підносу.

— Як так,— сказав жартівливо,— то, очевидно, тут була якась помилка. Або був тільки один злочинець, а ви всі вважаєте себе взаємно його спільниками, або зрештою ви всі є його спільниками за винятком того, хто перешкодив мені випити цю чарку. У ній, як бачите, вино з корінням, та вже охололо і мені його пити годі. Тож покріпіться ним ви, що потерпіли за мене. Ти ранений, тобі належиться перший ковток. Пий!

З подивом глянув князь Семен на Свидригайла. Він ніколи не сподівався такої проворності у ньому.

А лице ратника позеленіло вмить.

— Ваша милість, простіть! — лебедів він.— Мої уста не гідні напитку з ваших рук. Хай п'є підчаший. Він готував його, а не я.

— Все одно, хто готував, тобі дають, пий ти!

І підсунув ратникові чарку до уст.

Настала довга хвилина мовчанки, під час якої Свидригайло, дуже радий з свого підступу, раз у раз підморгував на князя Жигимонта.

37 38 39 40 41 42 43