Це зовсім не означало, що у них в родині щось негаразд. Навпаки. Радомир так до кінця і не збагнув, у який спосіб батькові й матері вдавалося знаходити спільну мову, але він був постійним свідком того, що жили вони завжди в мирі і злагоді. Ольга Артамо— нівна Оснач... Підполковник медичної служби, талановитий хірург, доктор медичних наук, постійна учасниця окружних, всеармійських і міжнародних конференцій з травматології... А ще — навіть він, син її, змушений визнавати це — дивовижно вродлива жінка... Як усі ці титули і якості поєднувалися і вживалися в ній з лагідною дружиною і старанною господинею їх затишної квартири — цього Радомир збагнути теж не міг.
Ну а листи вона писала довгі і нуднуваті, докладно переповідаючи все їх родинне життя-бугтя, та розтлумачуючи те, про що батько, як правило, тільки натякав. По-спартанськи спокійна, розсудлива, делікатна, вона володіла дивовижним даром помічати в людині, навіть найнепримітніптій для всіх оточуючих, усе краще, що тільки можна було в ній виявити. І Радомир не схильний був вважати це впливом її професії, котра вимагала морально і фізично підтримувати людину в будь-якій найлихіптій ситуації. їй подобалася будь-яка погода, вона знаходила щось цікаве у найбездарнішому фільмі, з філософською поміркованістю ставилася до солдафонства свого не дуже інтелігентного начальства.
"Чи є в характері Марії хоча б часточка цих достоїнств? — подумав Оснач, виходячи в лоджію. Вигляд неприбраної холостяцької кімнати він охоче міняв на краєвид, що відкривався звідси, ніби з капітанського містка. — Здається, порівняння не на її користь. Якщо, ясна річ, брати за еталон лікаря Ольгу Оснач... одразу ж обмовився він. — А зваж: твій батько не вважає її ідеальною жінкою. Звичайно, з Марією такого затишного життя не збудуєш. Одначе запитай себе, кого з дівчат, яких ти знаєш, можна порівняти з нею".
"Де починається прицілювання, там закінчується любов".
Радомир не міг пригадати, кому належали ці слова, але досі вважав їх благочинними. А тепер раптом відчув, що в них стільки ж правди, скільки й фарисейства. Люди, що вирішили створити нову сім'ю, неминуче повинні зважити всі "за" і "проти". Без цього будь-який шлюб — це акт божевілля.
Уже звечоріло і в сутінках поле зеленої пшениці, що хвилювалося по той бік дороги, здавалося плесом вечірнього озера, якщо на нього дивитися з літака. Тут Радомирові було затишно і спокійно. Він у себе вдома. Захотілося негайно поїхати в центр, загубитися в натовпі молоді, що гуляє Приморським бульваром, відчути себе сином цього міста. Вся ота історія з Вандевурою враз почала здаватися йому давньою і мізерною. Ніби фрагмент фільму, якого він бачив давно, що встиг забути і назву, й сюжет.
Радомир спустився на перший поверх і з автомата, що стояв біля його будинку, зателефонував до редакції.
— Оснач, — назвався, не чекаючи, поки заступник редактора подасть голос. Він пам'ятав, що знявши трубку, Дмитро Римар мав
звичку ще добру хвилину читати полосу, чи матеріал, який йому занесли, бо він завжди щось читав, і тільки тоді озиватися. Одначе цього разу Дмитро відреагував блискавично.
— Це ти, професіонале?! Як справи? Як почувається наш улюбленець Бандура, чи як його там?
— Ван-де-ву-ра, — проказав Оснач по складах. — Імена таких людей треба запам'ятовувати. Поки що цей тип лишається самим собою.
— Отож, самим... До речі, він встиг надіслати другого листа. Тепер уже сам шеф ним зачитується. Довелося давати пояснення. Але ти не звертай на це уваги. Шеф сказав: нехай готує такий матеріал, щоб решту свого життя цей Вандевура почувався, як на вулкані. Ось так. Сподіваюсь, ти вже брався за перо? Дивись, не зволікай...
Оснач засумнівався, що шеф справді міг вимагати такої статті. За своєю поміркованістю він як редактор запізнився років на двадцять. Ніякі новітні вітри, ніякі перебудовні шквали не могли примусти цього незлостивого зичливого чоловіка зректися своєї поміркованої упередженості до будь-якого матеріалу, в якому хтось або щось піддавалися різкій критиці.
— Ще й як брався! — це була неправда, але сказати в цю мить правду Радомир не міг. На відміну від шефа, заступник редактора просто переставав розуміти журналіста, котрий з якихось міркувань зволікав з принциповим виступом, або й зовсім відмовлявся від теми. — До речі, я вже тут, у місті.
— Що-що?! — вражено перепитав Римар — Ти повернувся? Дивно. Див-но... Ти ж просив продовжити відрядження. І шеф продовжив.
— Я ж тільки на один день. Потім знову курс на Рибань.
Оснач почув, як на тому кінці дроту Римар недовірливо гмикнув і розчаровано засопів в трубку.
— Слухай, може, ти справді спасував перед цим Вандевурою? — вперше вірно вимовив прізвище рибанського вчителя. — Анонімки тепер не розглядаються. В чесності твого діда, як і всіх прадідів, ніхто не сумнівається. То що тебе зупиняє? Ти ж колекціонуєш соціальні типи. А доля звела тебе, мабуть, з одним з найяскравіших продуктів епохи сталінізму. Вважай, з реліктом. Цей демагог розтоптує ім'я твого предка, паплюжить героя твоєї повісті, втоптує в болото, заганяє в трясовину свого однолітка-однокласника, товариша дитинства. І ти... знаючи, що ти єдиний, хто здатний зараз розібратися в усій цій рибанській історії і поставити Вандевуру на своє місце.
— Гаразд, я приїжджаю в редакцію, — ледве встиг вставити в його монолог ці кілька слів Оснач.
— І то негайно. Приїжджай, сідай за машинку і працюй. До опівночі, до ранку..
— В будь-якому випадку сьогодні чи завтра я не зможу закінчити цю статтю. Ще треба буде зустрічатися з Вандевурою, з іншими...
— То повернешся з Рибані і закінчиш. Ноу проблеме, як кажуть по той бік Ла-Маншу Але першу подачу рибанської історії підготуй уже сьогодні. В тебе є для цього весь необхідний матеріал. Заголовок за тобою, а в підзаголовку дамо: "Листи з Рибані". Форма листів дозволить тобі виступити гостро, розкуто, публіцистично. Все! Кінець зв'язку.
"Тобі бракує його рішучості, — сказав собі Оснач, вішаючи трубку на важіль. — Ти волів би вирвати з рибанської трясовини Марію і на цьому заспокоїтися. До боротьби з Вандевурою ти просто не готовий.
...А може, й не варто розпочинати її, цю боротьбу на виснаження — ні з Вандевурою, ні з будь-ким йому подібним? — подумав він уже рушаючи до трамвайної зупинки. — Може, найстрашнішим докором їм якраз і стане те, що їх просто не помічатимуть? Але це щодо Вандевури. А подвиг Захара Шаблюка? Захаром що, пожертвувати? І ним, і Григорієм Козаруком? Заради того, щоб не наживати собі ворога в особі Маркіяна Маркіяновича?"
Незважаючи на пізній час, в редакції все ще товклося чимало людей. Оснач давно помітив: коли верстки нема, газетярі розходяться досить рано. А під час випуску коридорами редакції завжди вештаються і журналісти, і позаштатні автори, і герої нарисів. Кожному хочеться бути причетним до народження чергового номера, наче до великого таїнства.
Кабінету заступника редактора Оснач обминув. Одразу пішов до свого акваріума і сів за машинку.
— Нарешті ти повернувся! — негайно з'явилася на порозі Віка. Вона мовила це таким тоном, ніби чекати його довелося принаймні з місяць.
Проходячи коридором, Оснач не бачив дівчини, отже хтось устиг повідомити, що він уже з'явився.
— Мене нема, — рішуче відповів Радомир, не підводячи очей від аркуша паперу. Мабуть, він мовив це таким трагічним тоном, що Віка не наважилася проказати більше ні слова, і легенько зачинила двері. Якщо вже не вона, то щоб і ніхто інший теж не заважав.
"На вогнищі чужої слави", — відстукав він заголовок. Нехай Гриньо Козарук пробачить йому плагіат: кращої назви все одно не придумаєш. До того ж, у статті буде сказано, що так називається укладений ним літопис. — "Листи з Рибані".
... Першого "листа" Радомир закінчив об одинадцятій, коли, як йому здавалося, в редакції залишався тільки відповідальний секретар, що чекав сигнального примірника. Другий дався йому трохи легше. Оснач закінчив його о пів на першу, і був страшенно здивований, почувши в коридорі жіночі кроки. Він одразу упізнав їх: Вікторія! Дівчина зазирнула, приклала палець до губ: "мовчи", і може, з хвилину вони запитливо дивилися одне на одного.
— Тепер я дозволяю тобі зрадити машинці. Вона не образиться.
— Мене все ще нема, Віко, — благаюче замахав руками Оснач.
— Маєш рацію: тебе вже давно нема, — з сумом погодилася дівчина. — Якщо через двадцять хвилин ти виглянеш у вікно, то побачиш, що я цілуюся під ним з першим хлопцем, який тільки трапився мені на вулиці. Ось тоді ти нарешті все зрозумієш.
— Обов'язково вигляну. Вранці, звичайно.
— Можна подумати, що тобі справді байдуже, де і з ким я стоятиму?
— Головне, щоб ти повірила, що мене тут нема. Перед тобою редакційний привид, — жорстоко стояв він на своєму, стомлено хитаючи головою. Якби його зустріч з Марією не відбулася, взаємини з Вікою склалися б інакше, — він це розумів. От тільки Віка розуміти цього не бажала. А, тим паче, — миритися.
Третього "листа" він закінчив уже тоді, як вікно зайшлося попелясто-червоним полум'ям світанку. Спробував підвестися, але не зміг. Ноги не слухалися. Ліву він засидів так, що не міг випрямити. Перечекавши, поки біль минеться, Оснач примусив себе написати перше речення четвертого, заключного листа-сповіді, якого міг закінчити, тільки ще раз побувавши в Рибані. І лише тоді підвівся і взявся за телефонну трубку.
— Спиш? — торжествуюче запитав він, почувши в трубці сонний голос Римаря.
— Скільки там у тебе рядків? — напрочуд швидко зреагував Дмитро, не виказуючи й тіні невдоволення цим невчасним дзвінком.
— В першій подачі — рядків чотириста. Але матеріал вартий їх, — поспішливо додав Радомир.
— Не треба рекламувати. Скільки подач?
— Готові три.
— Зрозуміло: ще дві привезеш з Рибані. Якщо матеріал справді вартий їх — маєш в моїй особі спільника. Тільки не забудь подивитися на все, що там відбувається, як на явище. На явище нашого громадського життя. І про хлопчину того не забудь, автора листа до редакції.
— Навколо нього все й вирує. Через тиждень у тебе на столі буде ще дві подачі.
— Підсунь написане під двері приймальної. О восьмій буду. І надалі запам'ятай: це тобі не на полігоні морської піхоти, тут треба працювати.
— Іди ти до дідька.