– І хай не образять вас мої слова, – Авдій, щоб показати власну щирість, навіть руку до серця приклав, – не під силу птаху створити цілий світ. Коні по небу не їздять і сонце ніякий не бог. Господь наш, істинний Бог Саваоф, створив світ за шість днів, і першолюдей – Адама та Єву, в Едем, або рай, помістив, де не мали вони потреби ні в чому: жили без нестачі, печалі чи горя, в радості й достатку. А ще він наділив їх волею діяти на свій розсуд, застерігши від одного: в жодному разі не чіпати плодів із дерева пізнання.
Та Єва спокусившись на заборонений плід, скуштувала його, ще й Адаму дала. І тоді спала з їхніх очей пелена блаженного невідання, і пізнали вони добро та зло, тим самим розділивши власний світ навпіл, назавжди втративши свято відчуттів. Та рай не для таких, тому й вигнані були Творцем з Едему і приречені відтоді люди рождатися в гріху, і в поті чола свого важким трудом добувати насущний хліб собі.
А оскільки Отець наш небесний всеблагий та всемилостивий і дітей своїх нерозумних Йому щиро жаль, то й послав Він на землю Сина свого єдинородного, Христа, тобто, Спасителя, що суть одне з Ним ціле, аби той вказав нам шлях до спасіння і життя вічного в раю. Часу від того мало не дванадцять століть минуло, а зла в світі повно, твоя правда...
Благиня слухала Авдія, як зачарована, Кришень сидів, неначе скам'янілий – не добереш: чи чує волхв, про що йдеться, чи своє думає.
– ...Чи переможе в світі добро, над злом гору візьме – те не від Бога залежить. Він створив світ для людей і в отчій своїй любові як повну волю самим вершити вибір дав нам, так і спасінню душі навчив. Тож не Бог має ощасливити людину, впустивши її, стражденну, назад до раю, а вона сама, коли хоче, мусить зректися в собі зла, повернути втрачену цілісність світу, а відтак і життя своє в раю.
Вочевидь Кришневі не сподобалось почуте.
– Утямив я тепер: грецький бог ваш в головах людських, у розмислі; наші ж рідні боги, суть від Роду которі, – вони в ділі, нам повсякчас жити помагають. Ви, які з крижем, – ви розмислом пустим тішитесь, голови людям морочите, ми ж бо діло робимо. Тебе ось взяти: ні на що не годен, ні до якої роботи. Одне тільки – язиком добре мелеш.
Авдій на те лиш сумно голову похилив: " Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам…" Ось щойно виголосив він про любов до ближнього, а тепер як? На злі слова волхва відповісти таким же злим судом? Повідати цим варварам, що живуть звіринським образом, що курне й закіпчене житло їх більше на нору якусь схоже? Що життя це надміру важке і нема в ньому жодного смислу, окрім продовження роду, котрий давно загруз у страшних гріхах? Не суди... Не суди людським судом, суди Божим. Коли з волі Господа втрапив сюди, тримай перед Ним відповідь – а що сам зробив за цей час, аби стало життя їх усвідомленням вищої людської мети: Спасіння? Нічого. То спочатку щось таки вдій, учини, а потім уже суди.
– Не так це, – Авдій уже справився з собою, – бо кожен має робити те, що вміє ліпше других. Я ледь не помер малим і батьки мої вмолили тоді Господа, щоб лишив мене в живих, пообіцявши, що коли виживу, буду Його слугою. Я дійсно мало що вмію робити руками. Та я пастир душ людських і, прийде час, перед Богом триматиму відповідь за те, чи доніс людям Благу звістку про можливість спасіння, чи відкрив їм Христа. Віра в нього, вона як світло, що найтемнішу ніч днем зробить. Ви добрі люди, і рід ваш такий – в цьому я переконався, тут живучи. Тільки не варто судити, не бачивши. Шкодую дуже, що не можу показати вам всього того, що робили й роблять своїми руками вірні Христові: марно мені намагатись хоча би соту долю прекрасних витворів їхніх рук словами передати, ви ж те навіть уявити собі не зможете, як не старайтесь. Різниця між нами в сорок поколінь щонайменше – оціни!
Кришень мовчав, тільки тепер не в куток дивився, а вперив зір свій в Авдія.
– Віра Христова на Русь світло грамоти несе, мудрість людську ширить. Спинити те не під силу нікому. Скажу ще так: коли весна починається, зима поволі відступає. Десь у затінку, на схилі, – Авдій згадав Печерський монастир, – сніг довго лежить, а все одно ж розстане колись і трава там зазеленіє, первоцвіт розпуститься. Тож віра наша, як та весна: хоче чи не хоче зима, проте не в її силах перед весною встояти. Неминуче прийде той день, коли ускрізь на землі запанує християнська віра. Невідворотнє це, як не протився йому. То чи не ліпше відкрити серце своє для Христа?
Кришень нічого не відповів. Підвівшись, мовчки почав перебирати пучечки трав, що висіли біля входу. Авдій знав уже – готується до чергової своєї треби. І відчував себе мало не полководцем, що виграв першу битву за межами власної держави.
****
Буслай щойно від коваля Середи прийшов: той три його горбуші[360] перекував на рогатини з кривими, як у шаблі, лезами. Гукнув синам, щоб несли заготовлені на днях з горобини ратовища[361]. Хоч дерево і не висохло ще як треба, та на день-два їхнього життя вистачить, думалось гончареві приречено, а втім і піднесено водночас – із тим холодком у душі, як в далекому отроцтві на качелях, коли злітав, здавалось, аж під хмари.
Щось не йшли Владко з Шульгою; раніше він би вже голос зривав, а нині година не та... Сів на призьбу та й замислився. Пам'ять людська дивна річ: одне забувається за день, інше й хотів би забути, так ні ж – весь вік з голови не йде. Виходить, що пам'ять людська, вона ніби рілля на ниві, а по ній каміння спогадів розкидане. Бувало, зорють дід з отцем ниву – дрібне каміння наверх повилазить. Йому загад: збери. Збереш, а наступної весни чи на осінь, коли під озимину орють, нове нагору піднімається. Ну де йому взятись? – дивувався тоді.
Так то каміння якесь. А тут волхв Кришень всю пам'ять йому наче плугом учора перевернув: не тільки згадалось тоді біля мосту, що Хоробор раніше Коропом звався, але ось зранку, як проснувся, перше, що в голову прийшло, – ще одна діда Могути розповідь, що рід їх давній, що стіни городські колись (хтозна й коли!) пращур їхній ставив. Піднявся той спомин із самого дна пам'яті, мов валунець під плугом на поверхню ріллі. Пращур стіни ставив – його, Буслая, пращур, а не боярина Жирослава чи купця Єлисея! І досадно стало на душі: пощо ж ти, дурню, не розпитував тоді нічого – ні в діда, ні в отця свого?..
Хм, пощо? Бо доки живі старші од нас, ми за ними, як за стіною: вдалину подивитись і потреби не маємо, все під ноги та під ноги... Чи нецікаво було, чи думка десь насподі мріла: "Нехай, встигнеться ще"? Навіть цього не згадаєш. А тепер ось, перед кінцем, що синам повідаєш? Так помислити, то ніби нащо воно їм, коли завтра-післязавтра поляжем усі? А поверни розмисел іншим боком: коли ж, як не тепер? Стрінуться у Вирії з прадідом, спитає той далекий пращур про рід – ні, не чули нічого, скажуть, знать нікого не знаємо... Сором! Хіба таким у Вирії місце? Та хто нас туди, безпам'ятних, пустить?
– Послухайте мене, сини, – поклавши руки свої обом уношам на плечі, почав гончар, щойно ті підійшли, і опустив голову, аби приховати власний неспокій, – година нині така, що з кожним все може статись, тож хощу повідати вам дещо знаю про рід наш. Сядем, – вказав синам рукою на призьбу і помітивши, як озирнулись обидва до горнила, де недавно ще трудились, заспокійливо махнув рукою: – без вас холоп упорається. Ви ж бо слухайте...
То не господар на Русі, що холопа не має. Коли ти вільний, а відтак ремество в тебе чи рілля, і худоба є, і тягло[362], то мусить бути і роб'я сила. Без неї господар в очах інших хіба наполовину таким буде: як рак серед риб не риба і нетопир[363] поміж птиць не птиця, і їжак суспіль звірів не звір. Буслай мав двох челядників: отця і сина. Колись іще, щойно він сам народився, старий Могута, дід його, задешево, мало не задурно, купив на торгу нехрещеного отрока-сироту з вибитим оком: за дві лише гривні. Той до двору прижився, навчився по господарству добре ходити, а ще як охрестили його і пара знайшлася – дівча з половців, котрим один закуп з Могутою розплатився, то Нечипір і коріння в Хороборі пустив. Жона, народивши первістка, якого молодий ще тоді отець Овдій охрестив Зосимою, невдовзі померла. А ці двоє пережили і старого Могуту, і сина його Крилача, отця Буслаєвого.
Все Буслаєве життя були при ньому два його холопи: одноокий Нечипор і син його Зось. Повмирали дід з бабою, потім отець і мати; Буслай жону собі взяв, сини породились у них; худоба гинула чи продавалась або купувалась: і коні, й воли, і корови; житло лагодилось, перероблялись хлів та горнило – двір якось та й змінювався, лиш ці двоє лишались, здавалося Буслаєві, однаковими все життя, дарма, що обидвоє вже й постаріли: так наче ото вони паколом якимось були в господарстві – чимось незмінним, навколо чого усе й оберталося.
Зось порався біля спорожнілого від нового посуду горнила, Нечипор вичищав гній у хліві. День тільки почався, не так давно снідали, тож на душі в нього був мир і спокій. Робив свою, незмірну кількість разів роблену роботу не замислюючись, бо які думки, коли ти ситий? В житті холопа небагато радостей: сніданок, вечеря і сон. Та все ж головною була церква, коли на свята Нечипор вкупі з іншими Буслаєвими домочадцями йшов до неї і слухав там, бачив, як править службу отець Овдій, чарувався співом хору на криласі – так, що забував про своє, вічне до скону, безпросвітне челядництво. Хоча він нічого й не розумів: ані слів служби, що її правив піп, ані хорового співу, що підносився кудись у височінь храму, але вся ця таїна тільки додавала йому захвату саме своєю незрозумілістю і неземною красою. Поруч стояв син, Зось; обидвоє радо починали класти хрести, коли вбачали, що поряд з ними інші прихожани беруться ревно осіняти себе хресним знаменням.