Покажіть!..
Лютуючі хвилі прорвали днище, залили трюм, вирвались на палубу.
— Чого ти прийшов сюди, шмаркачу? Не вмієш ліпити, то не берись! Я ніколи не казав, що буду вчителем! Не виходить у тебе – то викинь! І забирайся геть! Я тебе не запрошував! Ясно?!
І він з гуркотом відчинив двері.
— Геть ізвідси! Залиш мене самого! Залиш мене!!!
Малий, похитуючись, позадкував до дверей. Із грудкою в руці... Ще раз похитнувся. І впав.
Хлопчика забрали в реанімацію. Важкий хронічний недуг. Інвалід дитинства...
Майстер замкнувся і не виходив нікуди. Це все сон, страшний жахливий сон. Він ще поспить, і все минеться.
А сон, здавалося, забув про нього.
Натомість нападали важкі хвилі невеселих дум. Намагались затопити. Аби вже ніколи не виплив.
"Запали свічу, – згадалася йому порада. – Вогонь змиває негативні думки та емоції".
Так, так. Він заспокоїться і засне. І засне...
Легеньке полум'я свічки невпинно миготіло. І майстру на мить здалося, що він заспокоїться і от-от настане блаженна мить сну, і він прокинеться, і все буде як колись. Без реанімації...
Жовтий метелик затріпотів тендітно просто біля свічки. Зараз його ніжні крильцята торкнуться полум'я і...
— Дурний метелику! – він махнув рукою, відганяючи комаху. Чомусь йому стало шкода, щоб метелик загинув. – Ну чому ви вічно летите на полум'я, на свою смерть! Теж мені самогубці...
— Ти врятував мене тепер – не врятував раніше... – раптом почувся голос.
— Хто це? – підскочив до дверей. Там було тихо.
— Я той хлопчик, якого ти прогнав. Рознервувався... Помер у реанімації...
— Де ти? Що за мана...
— Та тут же, біля тебе... – затріпотіли крильця. Це був не метелик! На нього дивилось обличчя хлопчика. – Чому ти мене не любив? Що я тобі зробив поганого...
— Та чому не любив? Просто не виспався...
— А як висипався – любив усіх? – і тихо додав: — А виявляється, згори так класно все видно...
Полум'я погойдалось у повітрі і згасло. Тільки сіра запашна смужка диму потягнулася вгору.
Метелика не було.
— Чи я сплю, чи я марю? Господи, до чого ж я докотився! – раптом струсився риданням. – Чи я маю ставати скотиною тільки через те, що не спав уночі? Чи не однаково я людина?
Згори так усе видно...
— Чи я любив когось окрім себе? Чи я навіть себе любив?..
Не любив...
"Чому я говорю в минулому? – раптом увірвалася думка. – Хіба у мене немає теперішнього? Немає майбутнього?..
Бог чув його колись уві сні. Бог тішив його колись уві сні. Бог був із ним, коли він спав. А коли не спав?..
"Я зробив страшний гріх, – тенькало серце. – Убив людину. Напевне, таки убив. Хіба привиди можуть брехати? Інакше навіщо тоді був той метелик? Попередження..."
Він зірвався з ніг, увімкнув світло:
— Де ти, привиде, де? Прости мене, чуєш? Прости мене, хлопчику! Я не бажав тобі зла! Прости!.."
Тихо. І навіть немає в кого просити пробачення. Мертві не чують. Пізно. Занадто пізно.
Йому стало страшно. Передивився своє життя.
Він ненавидів себе.
Ненавидів весь цей час.
Тому що дивився на себе очима тих, хто його не любив.
Згори так усе видно...
Подивися на себе очима тих, хто тебе любить.
Очима Бога...
Майстер закрив очі долонями. Завмер. Тоді раптом кинувся за ручкою і зошитом. Сів і довго писав.
Заціпенілими пальцями переписував затертий аркуш уп'яте, вдесяте, всоте...
Місяць сховався, зажеврів світанок, а він усе писав...
Хиткою ходою, обіймаючи стос паперу однією рукою, а банку клею – іншою, вийшов надвір.
Вітер гудів у гіллі, шепочучи навколо про його таємницю...
Дерева нахилялися до нього, киваючи пальцями, погрожуючи, попереджаючи про щось страшне...
"Як ти посмів? Як посмів... писати листа самому Богові?.."
Віття гойдалося, пальчасте листя шаруділо тривожно. "Що ж тепер буде? Що буде?.."
Він ішов уперед, спіткнувшись лише на мить.
І Вітер миттю скористався, миттю зірвав з оберемку кілька аркушів і поніс...
"Полетять просто до Неба... Бог приймає мого листа!" – зрадів подумки майстер.
Полетіли в калюжу.
І піддавшись несподіваному пориву, він ледь не викинув геть, розвіявши за вітром увесь стос. Перед очима почорніло... пожовтіло – на мить затріпотіли жовті крила.
— Ні, ні..
Підібрав, обтер.
Прочитав, ніби вперше, на заплаканому аркуші:
"Боже!
Я звертаюся до Тебе мовою людей,
бо вже забув
мову анголів.
Ти бачиш, Боже,
як низько я впав
через власну
гордість.
Я згрішив, Боже.
Наробив зла.
Наробив дурниць.
Я помилявся.
Не любив людей.
Не любив себе...
Я заслуговую на покарання.
Заслуговую на пекло.
Я шкодую про все
і прагну виправитись.
І все ж
усвідомлюю,
що не можу виправитись
без Тебе.
Тому будь зі мною,
На землі чи на небі.
Куди Ти поставиш мене – будь зі мною...
І ще...
Ті люди, яких я не любив,
не зможуть виправитися без Тебе.
Зрозумівши це, я простив їх.
Тому я прошу тебе:
будь і з цими людьми,
і тоді мені легше буде їх любити.
Я розумію, що прошу багато,
але все ж прошу:
Будь зі мною,
коли прочитаєш мого листа,
мій Боже,
довіку.
Твій упавший Ангел."
І знову з'явилась упевненість: Бог прийме його.
"Бог прийме мене. Я розклею листа повсюди, і він прочитає – як що не за заслуги, то за наполегливість. Це єдине, що мені лишається..."
І він клеїв наполегливо аркуш за аркушем, обходивши півміста.
Де-не-де з'являлися перші перехожі, і навіть не дуже зважали на нього. Чергова рекламна акція... І він навіть трохи радів із того, уникаючи зайвої показності.
Сів на перший трамвай. Ледь добрався до ліжка. І вперше за довгий час він заснув, відчувши разом із тілесною втомою якусь дивовижну, ні з чим не зрівнянну полегкість на душі. І засинаючи, зрозумів: Бог прочитав його листи, Він зрозумів, Він допоможе... Ніжний трунок сну огорнув його, обійняв своїми ефірними крилами, і він знав тепер, що сам готовий обійняти тепер найменшого з людей, бо навіть у найменшому з людей живе сам Христос, Спаситель світу, що вмер на хресті і воскрес. Бо смертним є людське тіло, та невмируща світла душа.
І він відчув, що любить тепер усіх людей, і навіть найнедостойніших, шкодує їх і пробачає їм, бо його молитву тепер почув сам Бог... І він був щасливим від того, що Бог, почувши його, допоможе тепер і цим нещасним малим істотам, аби зробити їх щасливими...
І він побачив ангелів зі срібно-золотими, жовтими, як у метеликів, крильми, які переливалися у промінні багатьох сонць на тлі пурпурового неба... І вони посміхалися до нього, а їхні очі струменіли теплим тихим світлом – і йому стало так хороше, як ніколи в житті... Світло ангелів опромінило його, і він бажав купатися вічно в цьому блаженстві, він навіть волів би не прокидатися, аби лише це було можливо... Здавалось, янголи почули його думки, підлетіли до нього, торкнулись долонь – і раптом йому стало зрозуміло, що він уже ніколи не вийде з цього сну...бо це був зовсім не сон...
І порвалася срібна нитка...
І він побачив власне тіло, зібгане в калачик, неначе дитя в утробі матері – і йому стало страшно, боязко і щемно покидати цей світ. І він змолився до Бога словами: "Господи милостивий! Невже Ти бажаєш забрати мене зараз, коли я не готовий... коли я ще зовсім нічого доброго не зробив... тільки збирався... я тільки-но почав любити людей, але ще не навчився любити їх, як Тобі мило... І саме зараз, коли я тільки-но захотів виправлятися – Ти забираєш мене з цього життя?.."
Як раптом відчув Голос, що лунав звідусіль, а найгучніше – з його серця... дивовижно... він-таки мав серце, і руки, і ноги – нові, світліші, прозоріші – але справжні... для нового світу... І цей Голос промовляв до нього, промовляв до його серця:
"Милий, милий Ангеле. Чи пам'ятаєш, як у райськім саді мріяв врятувати світ, як Спаситель? Ти вніс свою лепту, а початок Любові – то вже сама Любов... Жоден живий на землі не може мати повної досконалості. Бо досконалість – це Альфа і Омега, Бог живих і мертвих, і ненароджених... Поклади свої турботи на Мене, Я потурбуюсь і про тебе, і про тих людей, за яких ти возносив молитви... про яких ти турбувався... Ти вніс свою лепту – і для мене це – скарб із скарбів..."
І Ангел повірив. Хоча й не зовсім зрозумів, але прийняв ці слова з вірою і смиренністю – бо як же не вірити самому Богу? І смиренно полетів туди, де для нього готували нові шати – ще ясніші, ще блискучіші, ніж перше.
А на землі люди, вкладаючися спати на своїх постелях, довго не могли заснути, згадуючи скромні листівки на стовпах та тумбах оголошень, слова яких відчайдушно кликали до Бога, Творця Всесвіту...