– Мабуть, Ви вважаєте, що мої попередження – лише порожній звук?!
– Я так не вважаю, – холодно відповів Петро.
– Чи Ви думаєте, що я маю намір і далі марнувати на Вас свій час?!
– Ні.
– Тоді чому ж Ви не дослухаєтеся до голосу розуму?! Ви ж освічена, розсудлива людина й повинні усвідомлювати, що серед карних злочинців – просто не виживете!
Петя залишив без коментарів цю тезу оперуповноваженого.
Михайло ж зробив затяжку, одночасно вдивляючись у вираз обличчя співрозмовника. Не знайшовши там навіть натяку на співпрацю з органами, він раптом збудився та стукнув кулаком по столу.
– Востаннє пропоную: підпиши угоду про секретну співпрацю – й будеш далі спокійно стругати свої бруски, отримуючи до того ж додатковий пайок, – Кідман зіскочив зі стільця, навис над столом і впритул подивився Петрові в очі. – А ні – підеш звідси одразу до розмальованих! Там тебе швидко обламають!
– Сексотом я не буду, – гідно відповів хлопець.
– Ну що ж, ти сам вибрав свій шлях, – прошипів оперуповноважений у безсилій злості. – Черговий! – крикнув він на все горло, а дочекавшись, коли у дверях з'явився охоронець із гвинтівкою, дав указівку: – Переведіть ув'язненого в третій барак!
– Але ж це кримінальний барак, – розгублено і несміливо підказав черговий.
– Ось туди й доставте! Виконувати! – ще більше розлютився Кідман.
– Без письмового розпорядження там його не приймуть, – заперечив охоронець, звиклий до спонтанних витівок оперуповноваженого.
– Гаразд, – махнув рукою Михайло, взяв бланк, щось у ньому написав і віддав черговому. – Нехай спробує пожити із карними злочинцями! Через день-два сам попроситься в сексоти – та буде пізно! – прогарчав він, ніби не помічаючи присутності Петра й звертаючись до людини з гвинтівкою.
Охоронець узяв папір, потім трохи відступив убік і показав кивком напрямок руху, пропонуючи ув'язненому пройти до виходу. Процесія із конвоїра й супроводжуваного рушила в бік нового Петіного місця проживання.
...
Як тільки Петро переступив поріг третього барака, в лице пахнула атмосфера злодійської малини, вже суттєво призабута з часів подорожі у вагоні з карними злочинцями. На розташованому неподалік від пічки столі лежали розкладені карти, а гравці, котрі зібралися навколо нього, із видимою досадою переключили увагу на новоприбулих.
– Приймайте політичного у свою компанію: таке розпорядження оперуповноваженого Кідмана, – заявив конвоїр, трохи підштовхуючи Петра вперед.
Карні злочинці, відкриті частини тіл яких були рясно розмальовані в сині тони різними татуюваннями, переглянулися. Якось ненав'язливо вони почали пересуватися, одночасно розвертаючись до Петра та звільняючи простір перед кремезним здорованем років сорока кавказької зовнішності. Хлопець одразу визначив у ньому пахана.
"Від цього моменту залежить моє подальше становище в їхньому суспільстві. Проте тут номер, який спрацював у вагоні, не пройде", – подумав Петя, проходячи до столу.
– Ну, здрастуй, дорогий, – по-лисячи посміхаючись, промовив здоровань і простягнув руку. – Мене звуть Дато.
"Скоріше за все, грузин", – визначив хлопець по прізвиську та сильному акценту, а потім, відповідаючи на рукостискання, вголос вимовив:
– Петро.
Він теж усміхнувся, втім невдовзі відчув легкий біль: це Дато намагався одразу ж наочно продемонструвати новачкові своє становище й міць, щосили стискаючи йому кисть своєю лапою. Петя відповів тим самим: його залізні м'язи звично привели в дію пальці, і тепер боляче стало вже Дато. А Петро, дивлячись у вічі візаві, все більше посилював натиск. Він суто фізично відчував, як подається п'ятірня противника; за характерним рефлекторним рухом руки суперника вниз хлопець зрозумів, що опір зламаний, однгак послабив хватку лише тоді, коли ледь помітна гримаса болю пробігла по обличчю грузина.
Зовні все виглядало як рукостискання, що трохи затягнулося. Ніхто з присутніх, крім самих дуелянтів, нічого не запідозрив. Але за цим епізодом Дато зміг оцінити і силу, й далекоглядність Петра.
– Звідки? – спитав пахан, насилу перемагаючи біль та намагаючись виглядати якомога природніше.
– З України.
– Яка стаття?
– П'ятдесят восьма.
– Ну, якщо Кідман кинув до нас політичного по 58-ій, значить із вербуванням у нього нічого не вийшло, – засміявся Дато.
Присутні підтримали свого авторитета дружнім реготом. А Петро, як ні в чому не бувало, продовжував усміхатися.
– Зубе, – звернувся грузин до одного зі своїх підручних, – забезпеч Петі гарне місце неподалік. Я хочу, щоб серед нас він не відчував себе утисненим.
– Зробимо, – запевнив Зуб, одразу ж підвівся й пішов шукати підходящий варіант.
– А поки сідай, – запропонував хлопцеві Дато, показуючи на один з незайнятих стільців, – можемо перекинутися в карти.
– Із задоволенням, – погодився Петя, – однак у мене особливо нічого ставити.
– Розберемося, – заспокоїв його грузин, підсуваючи до хлопця коробку з кількома шматками цукру, – дарую на знак нашого знайомства.
– Спасибі, – подякував Петро і включився в гру.
Майже тиждень він мешкав серед карних злочинців. Як виявилося, з точки зору доступу до додаткового продовольства перебування у третьому бараку було для Петі навіть комфортнішим, ніж серед політичних. Але тільки-но Кідман дізнався про це, то відразу ж перевів свого штрафника назад.
Оформлення документації
1933 рік, квітень. Колгосп "Могутня" Томаківського району.
Опинившись біля контори, чоловіки деякий час чекали, поки Кузьма "припаркує" транспортний засіб. Той благополучно забезпечив стоянку, проте мав намір під час розмови відсидітись на своєму звичному місці на возі. Втім йому прийшлося засмутитися, оскільки Величко наполіг на присутності конюха, як повноправного члена комісії, при проведенні всіх заходів із перевірки.
Зайшли до будинку. Там було порожньо, темно та холодно. Завознюк дістав з кишені сірники, спробував добути вогонь, однак у нього нічого не виходило.
– От чорт, відсиріли! – з досадою чортихнувся він. – Мабуть, на рибалці вода потрапила на коробку.
– Візьміть мої, – Данило дістав із кишені власні сірники та простяг голові.
Той чиркнув, і помістивши мерехтливе полум'я в замкнені долоні, як Прометей, висвітлив гостям шлях. Підійшовши до одних із нечисленних дверей, він відімкнув їх, але всередину зайти не встиг: сірник догорів. У темряві Клим навпомацки увійшов до кімнати й уже там відпрацьованими рухами запалив вогонь у керосиновій лампі, що стояла на столі.
– Проходьте, товариші... Сідайте, – запропонував він і вказав на табуретки.
Члени комісії розсілися за столом. Дем'ян та Данило – по обидва боки від Завознюка, а Кузьма – віддалік.
– У цій кімнаті – контора нашого колгоспу "Могутня", – продовжив голова, коли гості трохи освоїлися з обстановкою.
– А в решті? – поцікавився Данило.
– Сільрада, партком, пошта, магазин, клуб і бібліотека.
– Мабуть, зараз контора не працює? – спитав Величко.
– Так і є, – відповів Завознюк, – роботи тут ніякої, та й нікому працювати.
– Як так?! – здивувався Величко.
– Та так! Секретарка, вона ж діловод, ще серед зими, коли зрозуміла, що дітям нема чого їсти, зібрала пожитки і кудись рвонула, – чоловік здвигнув плечима, ніби прикидаючи можливі дії жінки. – Може, вирішила просочитися в Запоріжжя, а може подалася до родичів: хто її знає.
– А решта? – поцікавився Данило.
– З решти, крім мене, був ще дідусь бухгалтер, самотній старий. Але той уже місяць, як не може ходити. Їжу через старість самостійно добувати він не в змозі, а допомогти нікому. Останній раз я забігав до нього три дні тому, заносив пару окунів. Втім дід уже починав пухнути з голоду. Не знаю, чи живий ще.
– Скажіть, а хто перебуває у конторі вдень? – спробував прояснити становище Дем'ян. – Райвиконком чомусь не може зв'язатись із вами ні телефоном, ні телеграфом, ні поштою.
– Весь світловий день люди на Дніпрі промишляють, причому всі, хто ще може хоч якось працювати, включно з дітьми та старими людьми. У кого недостатньо сил – трудяться по пів дня або через день. Роблять, хто на що здатен. Деяких горе-рибалок самих доводиться буквально тягнути до річки і назад. Але навіть разом із такими та з тими, хто бере участь лише зрідка, загалом набирається не більше пів сотні. А ще влітку лише в колгоспі числилося 130 чоловік; плюс непрацездатні й малеча... Якби не голод – зібрали б до трьохсот рибалок.
– І хто ж так вирішив, хто дозволив скасувати планові колгоспні роботи? – Дем'ян, котрий звик щодня ходити на службу, був збентежений. – А підготовка до посівної?
– Я вирішив, – відрізав Завознюк, – зараз головне – зберегти якнайбільше людей, вижити в цьому жахливому голодуванні. Потрібно протриматися ще кілька місяців, а там піде зелень та новий урожай. Дасть Бог – полегшає.
У тьмяному світлі лампи Данилові вдалося розгледіти вираз обличчя голови. Дивно, але на людях рішучий і безкомпромісний, керівник колгоспу в цей момент нагадував зацькованого звірка.
– Втім сіяти за будь-яких умов треба, – зауважив Данило.
– Підготовкою до посівної займемося, коли зрушить лід на річці, – повідомив голова про свої плани. – Хоча найголовнішого – посівного матеріалу – у нас, вважайте, немає...
Тут Завознюка знову перемкнуло, якась відчайдушна іскорка майнула в очах, і він з розмаху хряснув долонею по столу.
– А ось ви – комісія, приїхали з перевіркою, – зухвало, збиваючись на фальцет, заволав Клим. – А ходімо, я покажу вам наш насіннєвий запас – і ви запишете у свій акт, що сіяти колгоспу "Могутня" нічим! Та прикладіть копії актів вилучення зерна буксирними бригадами! А чому б і ні?! А якщо так – нехай наша держава залізе в свої засіки та хоч раз дотримає слова й допоможе колгоспу, як і обіцяла! Хай віддадуть те зерно, що забрали!.. – Завознюк скочив на ноги, широко розставив руки. – А ось нічим нам сіяти – нема насіння, хоч ви мене ріжте, хоч убийте – ніде взяти! – вигукнув він, відкинувши назад голову.
Тут чоловік зрозумів, що наговорив зайвого, і замовк, а потім почав розгублено переводити погляд з одного члена комісії на іншого, намагаючись передбачити, які наслідки матиме його крамольна промова. Не знайшовши для себе можливості виправити скоєне, він сів назад на табуретку, сперся ліктями на стіл та закрив обличчя руками.
Тим часом і члени комісії теж були приголомшені.