(...)
Пишіть мені обоє і пишіть частіше.
От свої "Казки лісів далеких" для Лесі не знаю як послати...
Цілую дуже Лесю свою, свою хорошу доцю, дівчинку, панну свою. Цілую також і тебе сердечно, друже мій Нусю, давня моя товаришко.
Ваш Клим.
С.Долинське, Казахстан
лист до доньки
ВІД 20 СЕРПНЯ 1936 РОКУ
Лесечко моя люба! Донечко моя дорогесенька, незабутня!
Ах, скільки виболіло серце тата твого, коли він ось стільки вже часу нічогісінько не чує про тебе! — Нічогісінько не чує ні про тебе, ні про маму. Де ж ти тепер і що з тобою? Тож як мав ще наприкінці травня листівку від мами, яку вона вислала з Актюби в перших числах травня і в якій, між іншим, згадувала про те, що ти хворієш на малярію, так і досі більш нічого не чую й не знаю. (...)
Посилку, що ти її вислала мені 29 липня з Актюби, я одержав тут 9 серпня... Я дуже й дуже дякую тобі, а також мамі, що не забули про мене, що таки згадали й прислали, що обіцяли. Я не вимагаю і навіть уже не прошу, хоч і як мені безмірно важко, бо знаю, що й вам обом не мед — отаке життя безпритульне. Так, я дуже був зворушений цією твоєю і маминою увагою, бо це якнайкраще свідчить про те, що як тобі, так і мамі, напевно не хочеться почути десь, колись і від когось, що мене вже на світі немає... А щоб вижити ще цей останній рік свого терпіння, мені конче потрібна хоч яка-небудь допомога, і от така допомога мені є зараз від тебе, донечко бідна моя, кому я сам повинен був би допомогти. (...)
Лишається мені ще рік бідувати. Рік, але кожен день став мені роком. Коли ще трималися сили, було якось легше, а тепер — просто мороз іде поза шкірою, коли тільки подумаю, що іде ще одна зима і що треба її якось пережити. Минулу зиму ледве-ледве витягнув, а цю... (...)
Що робить мама, чи пише вона що, чи ні? Хай не падає духом і не перестає творити! Я зараз не пишу нічого тому, що надто вже вимучився за сім літ і надто важке оточення та моральний стан, щоб щось робити. Одначе у мене майже вже закінчена книга про початки літературної творчости у різних народів і хочу писати про своє дитинство та юнацтво. Потрібні мені дуже такі книжки Тарин-Михайловский "Детство Темы", М. Горький "Детство", "В людях" і "Мои университеты", Л. Толстой "Детство и отрочество", В. Короленко "История моего современника", том 1-й, і Аксаков — "Семейная хроника", "Детство и отрочество внука Багрова". Як бачиш, цілих вісім книг мушу гарненько прочитати й розібрати, щоб свою одну добре написати, але не маю змоги цих книг тут дістати. Я був би дуже вдячний мамі, якби вона в міру змоги вислала мені дещо з книг рекомендованою бандероллю. їх, особливо Горького та Толстого, можна і в Актюбі дістати. Не смію вже й турбувати. Ех, якби я так оце був на волі!
Як же я страшно стужився за тобою! Як я неймовірно страшно прагну бачити тебе, а також дуже й дуже хотів би побачитися з мамою. Не знаю, чи дождуся я цього, а хотілося б, дуже хотілося б!
Чи зможете ви мені хоч вряди-годи трохи допомагати? Якщо зможете, то не забувайте, що адресувати мені так, як адресуєте тепер, можна лише до грудня м-ця, а з грудня вже не згадуйте "Остров Соловки" або "Соловецкое отделение", а пишіть просто: Карельская АССР, г. Кемь, Кировск, ж. д. 8-е отделение ББК НКВД —мені. (...)
Цілую тебе гаряче-гаряче й сердечно!
Твій тато Клим.
Р. S. Сердечний привіт і поцілунок мій щирий мамі, яку я дуже поважаю й за яку дуже турбуюся, щоб вона не падала духом, не збавляла свого вогню творчого й берегла цілу себе.—К.
О. Соловки (на Білому морі)
ЛИСТ ДО ДОНЬКИ ТА ДРУЖИНИ
ВІД 16 СІЧНЯ 1937 РОКУ
Рідні, милі, незабутні мої!
Користаючи з нагоди, що можу писати,—пишу і ще раз сердечно вітаю обох вас з Новим (1937) роком, і ще раз сердечно бажаю обом вам "доброго добра", щоб усе добре велося.
Не далі, як 4-го цього місяця одержав я рекомендованого листа, який, як це свідчить дата поштової печатки, вийшов з Актюбинського 21 .ХІІ.36 року. Із цього листа довідався я, що мене не забуто, а це найголовніше для мене, бо в мене за останні часи витворилося таке враження, що мене взагалі забувають.
Передусім хочу подякувати за посилку, яку я одержав напередодні Нового року... Особлива дяка за масло, яке я ще й досі (вже більше двох тижнів) потроху вживаю, і воно мені дуже пішло на користь. Дякую також за запрошення приїхати після звільнення до вас, але на жаль, це ще не так скоро може статися, та й взагалі, я вже перестав вірити, що воно може коли-небудь статися. Єдина віра в те, що ще мушу сказати своє творче слово, держить мене на світі й наказує мені терпіти всі незгоди. Так ось уже восьмий рік! Хвалитися силами або здоров'ям не доводиться, бо все це перебуває у постійному напруженні, а нерви так уже пошарпано, що я сам не знаю, на що я був би подібний, коли б так не тримав їх в межах певної дисципліни, коли б так не підкорював їх силі власної волі. Одначе, не думай собі, що я отак, нидіючи, квилю і ходжу "мокрою куркою". О, ні! Це ж не моя вдача! Скорше сконаю, ніж квилитиму, і, падаючи, триматиму піднесену голову. Такий вже мій духовний склад і така вже моя психічна вдача. А от що творити зараз нічого не можу, то вже не можу. Не можу тому, що такі обставини, що вічно в галасі, шумі, гармидері. Із величезною приємністю ходжу сторожувати, мерзнути по вісім годин, аби лише освіжитися від того шумовиння, що називається людьми. "Человек — это звучит гордо!" — отак собі сказав колись Горький, але він не бачив ще, що то є отой "человек", як я бачив. Так хотілося б залізти нарешті в кімнату, навіть в каземат, у печеру, аби бути самому зі своїми думами, аби звільнити свій нещасний мозок від того словесного бруду, що день і ніч цілими потоками навалюється на нього. Але ще раз скажу те саме, що вже казав у попередньому листі, а саме: не важко бути джентльменом там, де всі порядні або намагаються бути такими, а важко бути ним там, де все заплуталося в клубок бруду, пройти повз таких і сяких, не загубивши своєї людської гідності. Здається, що я цієї гідності не загубив, а разом з тим не загубив надій на те, що буду творити, гарно й багато творити, коли тільки зможу ще й якийсь час жити. Останнє багато залежатиме від того, як скоро нарешті одержу (матиму) змогу вільно дихати, вільно рухатися і вільно працювати. Коли числити на "зачеты рабочих дней", яких я маю до 600, то через рік, десь у січні чи лютому 38 року, я повинен був би звільнитися. Так було мені дано тут офіційну довідку рік тому назад. Одначе, ніколи не можна бути певним того, що може бути завтра, а тому я й не кажу певно, що ось, мовляв, тоді-то і тоді-то я роблю те-то і буду там-то. Інакше кажучи, лишається ще рік, а коли б звільнився раніше, то це було б чудом, а в чуда я не вірю. Бо вісім літ—це час такий, що цілком вистачає, щоб зневіритися в них. Могли б же вони (чуда оті) статися, тим більше, що сиджу без усякого суду, "ні за цапову душу". Не сталося, не треба й вірити в них. Натомість, ще більше вірю в себе і маю на це повне і незаперечне право. Якби я був послідовний в минулому, то не знав би цього пониження в сучасному. Але ж, Ганнусю, я дорожив нашим спільним життям, безмежно любив Лесю, донечку свою, яку на власних руках виносив, і не хотів розлучатися. Сталося, одначе, що й розлучилися, розбилися, розбрелися по світах і прийшло те, що мало прийти,—довголітнє страждання. (...) Просив я вислати грошей, бо тепер і тут можна дещо купити, як от: цукор, махорку та ще дещо дрібне. Гірше з жирами, а тому, коли матимеш змогу, то під весну, десь в кінці квітня або з початку травня, вишли мені жирів (масла й сала), коли зможеш, а також і сухарів... Коли б я мав який-небудь карбованець на день, то вже пробився б якось через оцю сутужну зиму. Зима тут довга і тягнеться довго. Навігація розпочинається десь у травні, але це не значить, що розпочинається і тепло. Ні, тут ще й у червні сніг буває, а взагалі—холод, вогкість, гниль. Минулого літа було тут кілька день спеки. Я спалив на собі всю шкіру на сонці (робив на городах), а проте не нагрівся. Завжди і постійно болять кості, так ревматизм допікає. (...)
Ну, от і все щодо звичайних справ. У попередньому листі я писав окремо листа до Лесі. Писав їй, щоб вона навчалася добре і обов'язково прямувала до вищої освіти. Так чи інакше, а коли я щасливо вийду звідси, то вживу всіх заходів, щоб вона могла мати все потрібне і спокійно вчитися. (...)
У попередньому листі я писав тобі, як сам собі остогид в сучасних умовах, просмердівши махоркою, яку ненавиджу, але яку мушу курити, бо на тютюн не можу спромогтися. Марю звичайною людською обстановкою, звичайною одежею, звичайною своєю працею. Так, чи інакше, але це все буде, неминуче буде, аби лише нарешті звільнитися.
Серед намічених праць перше місце займають "Легенди матері". Коли не зможу сам видрукувати їх, то доручу своєму попередньому видавцеві легенд. Але думаю, що зараз договорився б із Затонським. Він ще там ціле видання фольклорне розпочав, а це якраз зараз те, про що я в свій час стільки писав і говорив, і за що на мене нападали. Часи, як бачиш, міняються, особливо для тих, хто завжди не має власної думки.
Читаю іноді твою "Жагу" і згадую, що коли написано було і в яких обставинах. Ще раз і ще раз кажу: не кидай пера! Твоє перо свого часу було майстерне. Перестало воно бути таким, коли почало дряпатися по лабіринтах, хоч нарис про "старчика" Сковороду ще раз був нагадав мені про страчені творчі можливості, і я тоді (це було в зирянських лісах) сказав сам до себе, прочитавши той нарис: "Какой великий артист погибает!.." А це було тоді, коли я мав великий жаль на тебе за багато речей, про які не варто вже згадувати, бо ти їх відпокутувала стократно. (...) Усе, що ти мені зробиш тепер в розумінні допомоги,—для себе зробиш, бо все віддячу сторицею, звичайно, з умовою, якщо буду жити. Жити ж мені (уяви собі) хочеться, бо є багато причин для того, щоб жити. Мушу якось відробити ще за цей марно страчений час, хоч страченого здоров'я вже ніхто не поверне, ніхто...