Але в дверях затримався, лапнувся по кишенях і таким стурбованим голосом промовив:
— От, знаєте, скандал! Забув гроші й нема за що цигарок купити! Може ви мені позичите дещо?
— На превеликий жаль, сиджу сам без грошей!
— Шкода!—протягнув він розчаровано.—А в мене стільки справ, що ніколи йти додому.
Помалу наклав капелюха і, не поспішаючи, вийшов з кімнати.
— От так пригода! — думав я про себе, встаючи з ліжка. І звідки він такий узявся? Дійсно в нього щось таке є!..
IV
Сонце було вже з полудня, коли я вибрався з дому і пішов просто до будинку "Народньої хати", де мала знаходитися студія.
Ще на першому поверсі я почув десь угорі піднесений гомін людських голосів, з якого раз у раз виривалося "до порядку", що в той же час заглушувалося дзвінким жіночим сміхом.
— Значиться, там... — подумав я про себе, підіймаючись на другий поверх.
Тільки що вийшов, як проти мене вибіг з лівих дверей якийсь хлопчина.
— Ви, може, в студію? — звернувся він до мене.
—Так! — сказав я йому. — Мене просив Потурченко, чи то пак — Потурчишин...
— Ви, може, Польовий?—зазирнув він мені в очі.
— Він самий...
— Ну, коли так, то маю честь! — простягнув мені руку. — Воловий.
— Ви, здається, написали якусь п'єсу?
— "Розпуку душі!" — відповів він жваво. — Піде в першу чергу... От побачите!..
Пішов попереду мене якимсь темним коридором і зупинився аж у самому кінці, де неможливо смерділо щурами і клозетом. Зупинився і черкнув сірничком.
— Ось тут! — сказав.
Я побачив, що стоїмо перед дверми, на яких приліплено кусник паперу з написом: "Експериментальна студія "Молодої сцени"".
Ми ввійшли в невеличку кімнату, посередині якої стояв довгий стіл, навколо якого на звичайних лавках сиділо добрий десяток хлопчаків і дві-три підстаркуватих, густо нафарбованих женщини. В центрі стола, на окремому стільці сидів Потурчишин і гаряче говорив щось. Побачивши мене, він враз перервав свою промову і, звертаючись до всього товариства, сказав:
— Шановні товариші! Ви все мені дорікали тим, що в нас нема відомих імен. Так ось, маєте! На мою пропозицію сам Польовий згодився прийняти участь у нашій праці. Знайомтеся!
Я склонився і став коло вікна, де було не так душно, але мене схопило декілька рук і потягли до стола. Як я не відмовлявся, мене все ж таки всадовили поруч Потурчишина, і він зразу ж зачав промовляти:
—Увага! Тепер, товариші, ми матимемо гроші і наша праця швидко піде вперед! Пан Польовий дасть нам своє поручительство і наша мета буде осягнена. Ідея нового мистецтва є найдорожчою для доброго серця пана Польового і він...
— Почекайте!—зупинив я його.—Я хотів би побачити щось із вашої праці! Ви сказали, що готуєтеся до постановки нових речей і в новому дусі. Мене, властиво, цікавить цей новий дух, і я хотів би знати, як ви його саме виявляєте?..
— Новий дух?! Як ми його виявляємо?! — всміхнувся Потурчишин. — Тадуже просто!.. Це експеримент!..
— Наприклад?..
— Експеримент та й годі!..
—А все ж таки, мені цікаво знати, що саме ви називаєте експериментом?..
— Ну, як би вам сказати?.. Гм... це значить на основі примітиву... Та це ви вже самі побачите... Ми сей час...
Кивнув прихильно головою до Волового і сказав:
— Ану, товариші, давайте попробуємо "Дністрову русалку"!
— Та ж ми ще й досі не мали "читки"! — промовив якийсь блідий юнак з кінця столу.
— Та ми взагалі ще нічого не робили! — озвалася одна нафарбована жінка, розглядаючи свої нігті. — Цілий місяць сходимося тут та тільки те й робимо, що балакаємо...
—Товаришко! — грізно підвівся Потурчишин.—Якщо хочете працювати, так працюйте, а розмовам тут не місце!..
—Хіба я неправду кажу, чи що?—пробувала та сперечатися.
Але Потурчишин схопився від стола і закричав:
—Хто прийшов сюди для інтриг, а не для діла, прошу сей час вийти за двері!..
Блідий юнак почервонів, захвилювався і з нескритою образою в голосі став говорити:
— Ви, товаришу Потурчишин, дуже великої думки про себе! Так режисувати, як ви режисуєте, я також потраплю, а мій "Білий сміх" куди ліпший вашої переробки "Дністрової русалки"!
— Що ви цим хочете сказати, товаришу Чорний? — повернувся до нього Потурчишин.
— Нічого! — понуро якось відповів той. — Я хотів сказати, що чому б тоді замість "Дністрової русалки" не попробувати "Білого сміху"?!.
— З приємністю, товаришу! — несподівано згодився Потурчишин. — Зачинайте!..
Блідий юнак зблід ще більше й мовчки схилив на груди голову.
—Я не можу так раптово... Ліпше вже ви зачинайте!..
— А що, хіба я не казав?!—викрикнув Потурчишин.—Хіба я не казав, що ви всі тільки балакаєте?.. Ну, тихо мені, бо я зачинаю.
Вийняв з теки засмальцьованого зшитка і прочитав:
— "Дністрова русалка", написав Маркіян Шашкевич, переробив артист-поет Потурченко-Потурчишин.
Озирнувся навколо. Всі мовчали, наче води в рот набрали.
— Слухайте! — говорив він далі. — Дієві особи такі: поет, русалка, Україна, Шевченко, Шашкевич, Мазепа, Гонга, дівчата, московські списи з українськими серцями, польські списи з українськими серцями і далека музика. Дія діється в просторах. Стиль постановки примітивний. От, наприклад, відкривається завіса, і глядачі бачать таку картину: праворуч—мла, ліворуч— мла, просто — нічого, згори—зелене світло, а посередині стою я і граю поета. Стою і декламую, декламую і декламую, а тут раптово з правого боку висуваються московські списи з українськими серцями. Я кричу: "Шевченко, покажись!"—і там, де нічого, з'являється Шевченко. Тоді я знов декламую, декламую і декламую, і враз з лівого боку висуваються польські списи з українськими серцями. Я кричу: "Шашкевич, покажись!"—і поруч Шевченка з'являється Шашкевич. Зелене світло змінюється червоним, і поза Шевченком та Шашкевичем з'являються самі собою Мазепа і Гонга. Тоді я кричу: "З'явися вся Вкраїна!"—і між Шевченком та Шашкевичем з'являється біла жінка в терновому вінку, а далека музика грає "Вкраїно Мати". Під звуки музики виходять парубки й дівчата і зачинають співати "Ще не вмерла..." Поет стає на коліна і тихо молиться, а в той час знизу виринає русалка й танцює козачка. Світло робиться блакитним, парубки й дівчата кричать "слава!", і завіса тихо падає... Так, приблизно, мала б виглядати постановка "Дністрової русалки" з технічного боку, а...
—А де ж ми музику дістанемо?—раптом заговорив Чорний. — Адже ж у нас нема музикантів!
— Почекайте!—зупинив його Потурчишин. — Про це потім, а тепер поділимо ролі. Хто хоче яку ролю, хай відкликається!..
— Перепрошаю! — сказав я. — Я трохи вас не розумію! Що саме має означати ваша "Дністрова русалка", кажу — ваша, бо Шашкевичевого в ній нема нічого, та й сам Шашкевич фігурує в ній не більш, як незрозумілим гостем...
Очі всього товариства цікаво звернулися в мій бік. Почулися якісь шепти і притишені оклики: "От це діло, а то!"...
Потурчишин захвилювався і гаряче відповів:
— Це ж експеримент, товаришу! Самий справжній експеримент! Невже ви не розумієте?!.
— Я розумію, — сказав я, — але мене вражає цілковита відсутність ідеї і, взагалі, змісту... Потім, я собі ніяк не уявляю того, як саме будуть висовуватися оті ворожі списи з українськими серцями?..
— Це робитимуть із-за лаштунків спеціально вимуштрувані люде... — сказав він з усмішкою. — Мене дивує, що ви питаєтеся про такі дурниці... Все це є ніщо в порівнянню з грішми... Допоможіть дістати грошей, а тоді й побачите!..
—Ви раніш покажіть, що ви можете зробити!—сказав я просто.
Аж тут схопився вже Чорний:
— Критикувати кожний дурень може, але творити не всякий! Ми не є ніякі генії, а самі смертельники, але покажемо людям, що не все роблять тільки одні генії! Наприклад, мій "Білий сміх"...
—Та що там "Білий сміх"!—презирливо пирхнув Воловий. — Я кажу, що моя "Розпука душі" зробить таке враження, якого ніхто й не сподівається!..
— Враження буде тоді, як будемо працювати!—вмішалася в розмову фарбована жінка. — От замість того, щоб балакати надаремне, взяли б та поставили "Безталанну", бо, йой, як мені хочеться Варку грати!..
— А я хотіла б Софію... — скромно озвалася її фарбована сусідка.
Мені було незручно й ніяково, тим більше, що сам Потурчи— шин дивився на мене якось з-під лоба, наче на ворога. Я підсунувся до нього і тихо сказав:
— Знаєте що, товаришу! Це все, звичайно, дуже добре, але рахувати вам при таких умовинах на матеріальну підтримку громадянства немає рації. На мій погляд, ви повинні раніш показати себе, себто—дати виставу.
— Виставу, кажете?—цікаво повернувся він до мене.—Тая у Великому Місті з Курденком за два дні виготували "Макбета"! Що таке вистава?! Тут справа в тому, щоб студія могла якось працювати!..
— Я раджу вам, а ви — як собі знаєте!..
— Так ви не хочете з нами працювати?! — відкинувся на стільці. — А я думав, що ви скажете "слово" зі сцени перед виставою...
— Чому ні!—постарався заспокоїти його. — Допомогти вам можу, "слово" також скажу, але треба працювати...
— Що ми й робимо!.. — поважно промовив він. — Але чому ви нічого не робите?..
— Звідки вам відомо?
— Як то звідки? А кого я сьогодня застав у ліжку о 10-й годині ранку?—загаласував він, звертаючись до всього товариства. — Приходжу до нього зі справою, а він лежить, як бик!..
"Студія" ніяково захихикала, зашепталася і затихла, слухаючи, що він говорив далі. А він уже просто кричав:
— Що можуть робити буржуазні тулуби, що знизу зашиті в лякерки, а зверху зав'язані волоссям?
—Про кого це ви, товаришу?—спитав я спокійно.—Надіюся, що я таким тулубом не є. Який же може бути з мене буржуй, коли я живу виключно зі своєї праці...
Він роблено засміявся:
— Ха-ха-ха! А від чого ж ви втекли тоді, як не від праці?!.
Я встав і сказав:
— Мені дуже хотілося б поговорити ще трохи з вами, але колись іншим разом поговоримо вже, а тепер я хотів би побажати вам успіху і піти.
— На рантку, що? — засміявся він знову. — Чекає, бідна!..
Я більше не говорив. Встав і, вклонившись всьому товариству, вийшов. Йдучи темним коритарем, почув голос одної фарбованої:
— А я й не думала, що він ще такий молодий!..
—Тулуб, зав'язаний зверху волоссям! —луною відкликнувся по всьому коридорі голос Потурчишина.
Я поспішив на східці і вибіг на вулицю.