— Яка користь з того, що ви його стягнете з печі, коли ви ще не знаєте, що саме діється в цім селі... Адже ж ви самі чули, як брехали собаки...
— Да, собакі недаром... —протягнув невеличкий півголосом. —Жрать хочется...
— Господарю! — звернувся я знову до печі. — Ми свої люди і вже другий день рисочки в роті не мали.
— Не маю і я... —застогнала піч. — Гайдамаки все, що було, забрали. Як хочете, то візьміть собі буханець хліба в коморі, та й ідіть з Богом...
— Ну, вот, так би ти давно сказал! — вигукнув на те невеличкий і, повернувшись до других, весело підморгнув. — Єсть жратва, товаріщі! Пайдьом!..
— Тільки в комору всі не йдіть! — злякано озвалося з печі. — Хай іде той, що по-нашому балакає...
—Что его значіть?—витріщився невеличкий.—Как его так?..
— Господар, певне, гадає собі, що я старший між вами, а тому так і каже! — сказав я, цілком забувши, що міг покликатись на те, що належу до штабу.
— А, к чорту! — стрепенувся невеличкий. — Всє равни і нікакіх старшіх здесь нєту!..
— Але, бачите, для нас же самих ліпше буде. — Почав було умовляти їх, але малий хлопчина схопився з місця і сказав:
— Я сам принесу!..
Пошльопав босими ніжками по припічку, зліз аж коло самого порога і вистрибнув у сіни.
— Рятуйте! Красмейці прийшли! Рятуйте! — раптом заверещало щось за ворітьми.
— Красмейці прийшли! — відгукнулося десь далі сильним і дужим голосом.
— Гав, гав, гав... — забрехали собаки.
— Вам, бам, бам... — залунав по селу ґвалтовий дзвін.
— Ізмєна! — скрикнув невеличкий і, скинувши з плеча карабіна, прожогом метнувся у двері. Ми побігли слідом за ним.
— Не забудьте штани взяти, що на воротах висять! — закричало щось із печі. —А-а-а... різало й пекло вашу маму!..
Ми вибігли з хати і кинулися на городи. Спочатку бігли через грядки з капустою, потім густими та темними коноплями і нарешті опинилися в полі.
— В лєс, товаріщі! Там спокойней будет! — скомандував невеличкий.
І ми побігли просто проти сонця на полудень, де смарагдилася важка смуга лісу. Із села хвилинами долітав до нашого слуху звук ґвалтового дзвона і якісь голоси, але ми на те вже не звертали ніякої уваги. Бігли і навіть не озиралися. Очі наші заливав піт, сорочки поприлипали до тіла, дихати не було чим, але ні один з нас не думав стати на відпочинок і зупинилися лише тоді, як стали на узліссі.
— Вот, товаріщі, дело! — промовив невеличкий, витираючи рукавом свого брудного "спінджака" рясний піт на чолі.
— Куркулі всьо віновати!—вимовили другі два, злякано озираючись назад себе.
На білім тлі розцвілої гречки рухалися якісь чорні цяточки. Ті цяточки щохвилини все збільшувалися й наближалися, і через якийсь час ми вже ясно побачили декілька вершників, як вони з усіх сил гнали на нас.
—Бєжім!—закричав невеличкий і кинувся в гущавину лісу.
— Нестебір! — озвалося щось в мені злякано й тривожно.
Глянув на сонце. Було таке, як і вчора: байдуже й покірне великому Хотінню.
— Швидше б уже кінець! — подумав я про себе і побіг також у ліс.
В лісі була прохолода. Пахнуло кропивою, суницями й грибами, як колись у пралісах. І стало мені легко на душі, і став я бадьоріше бігти.
— Рятуй мене, мій біг завзятий!—з'явилася несподівана думка.
На хвилинку став і засміявся:
—Спочатку не було нічого... Потім з'явився біг, а з нього витворився Бог...
—Товаріщі, нє отставать! — гукав невеличкий, біжучи попереду всіх.
В голові моїй все снувалося:
—Спочатку нічого... з'явився біг, витворилося слово... слово Нестебір... і так... і так став Бог...
Схопився і побіг...
* * *
Молоденький "послушник" у чорному підрясничку й синій оксамитовій шапочці розповідав нам:
— Вони рідко коли й на світ показуються... їдять і п'ють дуже мало... Сидять собі в печерах та Богу моляться тихо, бо вголос і не говорять... один мовчить п'ятнадцять літ, а другий сімнадцять...
— Вот, товаріщі, дуракі какіє! — здивовано промовив невеличкий, хитро поглядаючи на нас.
Червоні промені сонця падали на ніжне лице молоденького послушника і робили його таким незвикло світлим, як лиця черничок на картинах Нестерова.
— Ти поведьош нас к нім! — сказав раптом невеличкий до послушника.
В тихих очах послушника щось блиснуло і він коротко відповів:
— Ні!
— Почему же ето так? — загарячився невеличкий.
—Тому, що вони ніколи ні з ким не говорять і нікому не показують свого лиця... Вони великі схимники...
— Нічіво! —задьористо стрепенув головою невеличкий. — Ми їх заставім показать нам всьо, что только напряталі там у себя...
— Я не можу! — зі сльозами на очах промовив послушник.
— А вот ето відіш?!.
І невеличкий в одну мить повернув до нього свого багнета.
— Єщо только одно слово і кончу!—сказав суворо. — Вєді!..
Послушник затрясся, як осиковий лист, і, мовчки, рушив з місця.
Зараз же за монастирською пасікою, де ми відпочивали і де стрінули цього послушника, який так необережно похвалився нам своїми "великими старцями", була страшна гущавина, а серед неї маленька капличка.
Послушник зупинився і сказав:
— Отут вони моляться на Великдень...
— А где же оні сами? — нетерпеливо спитався невеличкий.
— Вони в своїх печерах... Йдіть уже самі... Отак просто... Он два дуби з хрестиками в корі...
Сам упав на коліна і заплакав:
— Боже! Прости мені грішному!
Між двома дубами було дві глибоких нори, коло яких ми й зупинилися.
— Ішь, как зверйо дікоє, сідят! — голосно промовив невеличкий, нахиляючись над одною норою.
— А ну-тка, отци, вилєзайтє! — загукали другі над другою норою.
Я став збоку і почував у свому серці такий шалений й прикрий біль, що мені хотілося крикнути й упасти на землю, але цікаві думки напружували всю мою істоту і заставляли її слухняно чекати дальшого...
— Вилєзаєтє ілі нєт?! — кричали всі разом над норами.
У відповідь ні одного звука.
— Знаєте, товаріщі! — схопився раптом невеличкий. — Я между вамі самий маленькій, а потому я просунусь в ету диру, возьму ентого отца за что попало, а ви сейчас же тяніть мене за ноґі!..
Але в той же час з обох нор висунулися дві маленьких чорних постаті. Були одягнуті в довгі чорні ряси й такого ж кольору ковпаки, з яких спадало на лице густе накриття. Стали обидва коло своїх нір і звели до неба очі.
—Давайте драгоцєнності, коториє спрятани вамі!—крикнув до них невеличкий.
Схимники мовчали.
— Ви слишітє ілі нєт?! — крикнув удруге.
Ті дивилися в небо і мовчали.
—Что ви, поглохлі?! — кинувся невеличкий до одного схимника і шарпнув його за груди. — Сволочь!..
Схимник тільки зітхнув, але з уст ні слова...
Тоді до невеличкого приєднались другі два і сталося те, що передчувало моє серце...
"Упокой, Господи, душі рабів твоїх!.." — голосив коло каплички послушник, а я стояв, наче скам'янілий, і, як крізь сон, бачив перед собою два чернечих трупи, лиця яких були такі спокійні й лагідні... Очі їх нерухомо дивилися в небо, наче бачили там Того, кому вірили безмовно і ради кого так тихо вмерли...
— Нічіво нєту... — ніяково промовив невеличкий. — Только одна ікона там...
Презирливо подивився на темні нори, в яких тільки що шукав заховані цінності, і раптом зітхнув:
— Пайдьом, товаріщі, что лі?..
—Куда же нам тепер ідті?—озвались товариші.—В деревню опасно...
—Да...—замислено простягнув невеличкий і глянув на чорні трупи схимників.
Дивився довго і з надзвичайним зацікавленням, наче вперше бачив їх. В лісі смеркалося і густі тіні сновигали між деревами, все згущаючись і все звиваючись в одну велику чорну млу, яка називається ніччю...
Лиця невеличкого не було видно, і я не міг знати, яке на нього враження зробив той наглий дзвін, що почувся з монастиря, але другі два здригнулися й перехрестилися.
Невеличкий злякано присів додолу і майже простогнав:
— Ідо какіх ето пор будем так, Господі?!.
Ніхто нічого. Тільки один ліс шумів та сумно гули монастирські дзвони.
— Пайдьом своїх іскать! — раптом схопився невеличкий. — Самі ми пропадьом здєся!..
І всі ми встали і пішли вузенькою стежиною, яка ледве була помітна серед чагарників, надіючись знайти десь затишний закуток для того, щоб переночувати і діждатися світу. Було дивно мені почувати себе цілком іншим, як був досі, і ніяк не міг пригадати отого незрозумілого первісного слова, хоч почував себе мало що не первісним...
Заночували в хатині полісовщика, старого і привітливого... Нагодував нас дикою качкою, що застрілив на болоті вже при заході сонця і напоїв медовою ситою, яку він готував на своїй пасіці...
Невеличкий частувався, але чомусь ні разу не підвів голови і не сказав нікому ні одного слова. Мовчки слухав він, як говорили інші, а сам все чогось зітхав і його тупе лице жалісно кривилося, наче він набрав повен рот гірчиці або проковтнув щось надзвичайно гидке. Я сидів осторонь і думав про те, що таке дійсне і яке саме оте велике Хотіння, що...
...Наше дійсне:
— Нестебір...
— Наше велике Хотіння:
— Манівці...
...Те, що нас переслідують і ми втікаємо, зовсім мене не дивує і не жахає. Я завжди зможу відкрити свої груди, тільки хотів би це зробити так, як оті схимники, щоб без єдиного слова, і щоб були очі до неба...
м. Львів,
1921р., 19 грудня