Почули, бач, нечисту силу. На другий день забагла царівна ведмежого молока, а на третій лев'ячого. Та царевич приніс і того і другого, а до того ще й молодого ведмедя і лева. Змій Горинич перекидався то у помело, то у кочергу, а царівна кожний раз випрошувала його від собак. Вкінці каже Змій до царівни:
— У тридесятому царстві є млин, що має дванадцять воріт, які тільки раз у рік відчиняються. Туди і пішли брата за мукою!
Вона так і зробила. Довго ішов Іван-царевич, але що був собі завзятущий і відважний, то і найшов млин. Ледве, однак, набрав муки та вийшов, як двері замкнулися, а за ними залишились усі собаки і звірі. Заплакав царевич.
— Видко, смерть моя недалеко! — сказав і вернувся додому.
А тут йому назустріч Змій Горинич.
— Довго ждав я тебе, царевичу, та ось і діждався, а тепер тебе з'їм!
— Підожди,— каже на те царевич,— я з дороги, спітнів, не вмивався. Ось дай мені ще викупатись, а опісля-то мене і їж!
Змій згодився, і царевич пішов рубати дров на баню. Рубає дрова, а тут прилітає чорний ворон і кряче:
— Кра, кра, рубай, царевичу Іване, дрова поволі, бач, твої гончі уже четверо дверей перегризли!
Так-то він рубав дрова, а що нарубає, то покидає у воду. Заки купіль загрілася, прибігли гончі, ведмідь та лев і розірвали Змія на шматки. Царевич посадив тоді невірну сестру на кам'яний стовп та поклав з одної сторони скирту сіна, з другої цебро і каже:
"З'їж те сіно та наплач повен цебер сліз, тоді прощу тобі!"
І він поїхав далі шукати свого добра в інших землях-краях.
— Як хочеш, розкажу тобі ще й про те, як Іван-царевич убив дванадцятиголового Змія, добув золотоволосу царівну та простив сестру, але ось невдовзі покличуть на обід...
Андрійко задумався. Лівою рукою перебирав темні кучері на голівці дівчини, а вона дивилась на нього, як тільки уміють дивитись діти на любиме обличчя. Андрійко думав і над казкою, і над вчорашньою зустріччю у лісі, над таємничим заповітом, що мали залишити батьки дітям, і усе те змішалося в його уяві у якийсь хаос, з якого раз у раз вистрибала якась постать. То поважне лице батька, то напрочуд гарний Змій Горинич, то зрадлива сестра-красуня. А коли глянув на свою товаришку, що німо великими оксамитовими очима дивилась на нього, його раптом охопило зворушення. Він пригорнув її до грудей і поцілував у голову.
— Чудова твоя казочка, Мартусю, а ти сама ще краща! А правда, що ти не зрадила б мене для Змія?
— Ні, Андрійку, я б була як та, що з нею одружився царевич. Але ти не знаєш про неї. Зажди, я няню гаразд розпитаю і тоді уже й розкажу тобі!
— Зажду, дитинко, зажду! — усміхнувся хлопець, а не знати чому на очі найшли непрохані сльози, що ледве опанував себе.
Саме тоді, коли Андрійко слухав про Івана-царевича, у світлиці старого княжого дворища сидів Іван Ніс, а перед ним стояв Коструба, склавши руки на грудях. Побіч нього на дубовій лаві сидів, згорбившись і сперши лікті на коліна, Грицько. Усі троє мовчали, на обличчі боярина видно було роздратованість, а на лицях обох хлопців щось схоже на злість та завзяття. Довго сидів князь при столі, оперши голову на руки, потім підняв її і глянув швидко у лице Коструби, неначе бажаючи відкрити у ньому якусь приховану гадку.
— То значить,— сказав спроквола,— що князі Глинські убили старого Юршу.
— Так, боярине! — відповів Коструба.
— Хто бачив?
— Я,— обізвався Грицько, піднявши руку.— Присягну на хрест!
— Ну, гаразд, одначе я з вашого оповідання дізнався тільки, що князів прогнали вічевики зі збору, але все-таки не знаю чому і за що... Відки ж взялася така злість на старого Юршу, що вони наважилися убити його з засідки, мов опришки?
— Я був на вічу, то й знаю! — пояснив Грицько.— Блаженної пам'яті боярин розказував вічевикам про короля Ягайла та ляхів у Галицькій землі, які, мовляв, намагаються загорнути усе велике князівство під свою руку. На вічу було лише дрібне боярство з пограниччя, путні бояри, дещо міщан та до півсотні вільних кметів. З панів були пани Воловичі, старий князь Василь Звягельський, обидва князі Глинські та кілька інших. Ніхто зразу не дуже-то і слухав боярина, і тільки аж коли почули, як король відібрав у Перемишлі церкву від православних, а містам дає німецьке право, щоб їх відчужити від рідної віри і наповнити німцями та різними чужинцями, аж тоді заворушилися дещо люди і почали вигукувати, що великий князь Вітовт не пустить католиків у князівство. На се встав князь Звягельський і нагадав, як-то великий князь Вітовт прогнав усіх більших князів із їх волостей, а всюди прислав або інших князів, або своїх тисяцьких. "А що буде, як по Вітовтові уся Литва вернеться під короля, бог знає!" — докінчив. Тоді боярин Василь встав і сказав, що усі князі, бояри і кметі повинні приготовитися і зібратися разом з усієї Руської землі і вчинити опір напливу католиків із заходу. Князі Гедиминовичі добрі були, бо старини не чіпали, але Ольгердовичі та Кейстутовичі можуть бути інакші. Тому треба землям подбати про те, щоб тепер, як і за давніх часів, міг народ сам напутити непутящого князя! Тут обурився боярин Волович, що став вельможею лишень за князя Вітовта, і сказав: "Якщо великий князь прогнав менших князів із їхніх волостей, то на се його великокняжа воля, і не дам на неї ремствувати. Ми його піддані, князі чи холопи!" Кметі і деякі бояри притакували, але князі Глинські закричали, що руські князі не холопи, ані путні бояри, та що найдуть собі опіку в московського великого князя проти литовців, поляків, короля, а навіть проти власних підданих. Всі замовкли, бо здавалося, що нарада перетвориться у бійку між князями і новими великокняжими боярами. Аж ось старий кметь з-під Києва Тихон Грач поклонився і заговорив про те, що княжі піддані холопи, а навіть і вільні кметі не думають мішатися у спори, бо вони все одно нічого за це не дістануть, а чи пан цей, чи інший, то їм це зовсім однаково. Боярин Василь гукнув тоді, що у майбутньому руському князівстві не буде ні кметів, ні каланників, ні путніх бояр, тільки вільні люди і князі, і усякий буде нести військову службу нарівні з іншими, по змозі і залежно від майна. Князі Глинські накинулися на нього, кілька бояр стали за ним, а холопи лавою відгородили їх від противників. Боярин говорив далі, обіцяючи всілякі льготи кметям, і ті прогнали Глинських із збору. Потім, коли селяни усією громадою провадили боярина додому, поцілила його стріла одного з князів, які думали, що, убивши боярина, відірвуть голову "крамолі", бо так назвали вони наміри боярина.
— А ти звідки усе те знаєш? — спитав князь, дивлячись на Грицька.
Грицько усміхнувся.
— Не думайте, ваша милість, що ми, холопи, не розуміємо всього того, що довкола нас твориться. Громада — се великий чоловік...
— Але безголовий! — докинув Коструба.
— Безголовий, правда, але у нього неабияка пам'ять!
Князь дивився із подивом на цих двох мужиків, з яких один так чудово розумів наміри старого Юрші, а другий був знахарем, хоч виглядав, наче молотильник із Поділля або осочник із Біломежі. Картина з давноминулих днів промайнула перед його очима. Криваве, повне крику та гамору бойовище і далекий, багатий барвами й видами світ Альп. Понад сорок літ тому князь Леопольд Австрійський та цвіт західного лицарства покрив трупами мальовничу околицю Земпаху... Зібрані разом ось такі Коструби, Тихони, Грицьки, тільки дещо перемішані з боярством, роздавили пурпурою та золотом, хоробрістю та вправою квітучі ватаги лицарів... Ледве з життям уникнув Іван Ніс топора або списа. А тут не маленькі сільця, великанські простори, не тисячі, а мільйони народу, хоробрість якого бачив він сам на полях Грюнвальда! Що ж то буде, як хто замість ЦИЙС, прихапцем позбираних ратників, поведе у бій усю мужву? Хто опреться їй?.. Справді! Небіжчик Юрша був небезпечний чоловік. Князь Іван Ніс та його однодумці бачили не раз марево свободи і незалежності, та ніколи не бачили у тому світлі вільного народу, що захищає свої права і топче ногами усю природжену зверхність: короля, великого князя, а там, може, навіть і тих, хто перший дав йому зброю у руки та навчив одним махом розбивати ворога товпою, мов тараном!..
Якусь хвилину здавалося, що князь відречеться пам'яті свого друга, та тільки якусь хвилину. Він провів рукою по зморщенім чолу, а на устах Коструби з'явився блідий усміх, наче глум згірклого старця, коли бачить, що люди є якраз такими, якими він собі їх зображає.
— Я й не знав,— відповів князь,— що боярин розпочав уже вводити у діло наші давно задумані наміри. Зле вчинив, що не повідомив мене про се, бо був би, може, врятувався від смерті...
— Не жалуйте, ваша милосте,— сказав на те Коструба.— Небіжчик був батьком нам обом та усім своїм підданим, а проте ми не жаліємо його. Він став першим мучеником простого народу, і народ не забуде його.
— Народ? — спитав зачудований князь.— Де ж він, той народ? Що може знати цей оддалік один від одного осілий робочий хлоп про небіжчика Юршу?
— Громада, князю,— се великий та безголовий чоловік, але пам'ять у нього неабияка. І він добре знає, хто його друг, а хто ворог. Питаєте, князю, де сей народ, за котрий загинув небіжчик? На се я запитаю вас: де є боярство та князі? Скільки вас у порівнянні з нами? І що буде з вами, як ми громадою наляжемо на вас? Чи ми, може, не люди? Щороку люди з кметів переходять до бояр, збіднілі бояри до хлопів. Щороку нові каланники осідають між вільними на тих самих правах. Кожної хвилини може ласка великого князя зробити боярина достойником-паном. Де тут межа? Подумайте самі, ваша милість!
Настала мовчанка. Гадки, висловлені Кострубою, не були нові. І князь Ніс, і його сини, і небіжчик Василь, і Михайло Юрша, луцький воєвода, і князь Федько Несвизький, потомок турово-пінських князів, не раз радилися, як би по смерті князя Вітовта використати замішання і підняти увесь народ до боротьби за втрачену незалежність. Але ніхто з них не числився з тим, що тисячі тисяч простого народу також можуть мати власні погляди на життя. На стару голову князя налягла якась чи то тривога, чи то непевність перед цією невідомою велетенською силою, обрис якої виглядав з-поза слів Коструби. Двісті років тому залили вперше косоокі монголи квітучу землю руських князів і наклали на неї ганебне ярмо неволі.