гора чудес. Суворі заборони
утримують цікавих звіддалі.
Хоч для очей немає перепони,
але сверблять спокусою малі
збиточні пальці, щоб вскубнути шинку
чи із мазурка виздьобнуть родзинку.
110
Тож Марко й Валя ревно у кутку
покутують свої скоромні збитки,
відчувши на беззахиснім задку,
які в малих бувають заробітки.
Аж добра баба Ксеня в потайку
несе мигдал i втіху: "Досить, дітки!
Така на cвiтi доля вcix діток,
щоб їx гріхи покутував задок.
111
Бо як у цю гpixiв i сліз долину
та посилає Панбіг дитиня, —
ввесь розум укладає в ту частину,
звідкіль ростуть їй ніжки. А рідня,
якщо кохає любую дитину,
в голівку розум здолу наганя.
Отож досить! Забудьте горе й сльози!
Все змелеться до першого морозу!"
112
Hi, Hi! "Не я, а мусів би Бройхель
ужити свого пензля i палітри,
чи теж Ґарґантюа й Пантаґрюель,
всілякого споживання арбітри,
воскреснути, щоби до вcix земель,
у всі кінці, на вci чотири вітри,
рознести хоч би тої слави тінь
волинських великодніх розговінь.
Убрані в барвну складність візерунків
з полумисків сміються писанки —
плід невибагливо-простих лаштунків
i баби Ксені спритної руки.
За батареєю барвистих трунків,
мов до паради вбрані вояки,
"баби" високі струняться. (До речі,
їx ледве-ледве витягли із печі).
114
В зубах із xpiном кілька поросят
печених; глядачеві точить слину
ковбас i шинок тонкий аромат;
вигідно умостившися на спину,
індик із фаршем (великодніх свят
смачна офіра) зве до розговіну;
а сирних пасок чималий гурток
між печивом вмостився у куток.
115
На боці — кулінарії еліта:
тетерева й фазани, як живі
звели голівки барвні гордовито
над прозеленню житньої трави.
Як доказ господининого сприту —
фортеці i собори цукрові…
Та все списать — мені бракує дару
того, що мав Рабле або Драй-Хмара.
116
Христос Воскрес!.. Воїстину Воскрес!..
Стук-стук хрестом… Роздалась навстіж брама…
Десь морок днів страсних імлою щез…
З осяяного радісного храму
лине у нiч воскресний спів небес.
Піднісши перемоги орифляму
над переможеную Смертю смерть,
життя ввесь світ наповнило ущерть.
117
Розправивши козацькі вуса сиві,
христосується смаковито дід;
(дівчата й молодиці особливо…)
Марка жінки цілують узабрід,
навколо могилки гудуть щасливі,
на свячення ждуть великодні "яства",
з поранку місяць сходить червонастий…
118
Усе наглиться — скорше, скорше в дім!
Старе — мале чекає на свячене,
щоби покласти край часам пісним.
Не спить i Підзбуж. Смажене й печене
вгина столи. Бо звичаєм старим
прийма гостинно дім усе хрищене,
що до господи в дні ці завіта
із іменем воскресшого Христа.
119
Bci страви— відкриття по довгім пості,
ще й в супроводі доброго ковтка…
На підпитку господарі i гocтi
вже розв'язали трохи язика.
Завзявся дід на жарт до єґомостів:
"Чи зна ксьондз-пробощ, чом у них така
маніра звать "вєльканоц" цеє свято,
а в нас "великдень" звать його прийнято?
120
Бо попадю єґомосць має в нас,
то й день йому здається завеликий,
а вам, безженцям, станеться нераз
велика ніч з хвилинами без ліку…"
Але Маркові теж спинився час:
тримаючись старого свого звику,
в фотелі він злапався у сонну сіть,
i писанка в руці його лежить.
* * *
СПІВ ВОСЬМИЙ
121
Вернулись з Риму до костелів дзвони,
воскресли й голоси дзвінкі церков,
та з вітром весняним наперегони
перекликаються через ліси ізнов
метальних мов лункі потужні тони.
Хто у житті хоч раз почув цей зов,
проживши дні ці чисті, променисті
в барвистім великодньому нaмистi, —
122
той на усе життя зачер з криниць,
з джерельностей прабатьківського роду,
безсмертя й вічности могутню міць,
наблизився i зазирнув до зроду
джерел, які з темноти таємниць
животворять надію про свободу…
Той з незнищимих збудував ланок
coбi в прийдешність родову місток.
123
Там, Марку, де моря i океани
кінчаються, ще далі ніж вирій,
де на спочинок сонце йде до рана,
куди спада зірок вогнистий рій, —
жиє одвіку дивний люд — рахмани.
Не знає часу він, не зна й подій,
ані уродин, ні кінця сумного,
не відає ні доброго, нi злого.
124
У цей рахманний таємничий край
такі відходять душі після скону,
які загрішні, щоб попасти в рай,
але заправеднi і для полону
пекельного. А мають там звичай
довідатись про Великодні дзвони,
коли їм хвилі донесуть річок
шкарлупини свячених писанок.
125
Тож киньте, діти, в великодні хвилі
червону шкаралупину з яєць.
Хто зна, чи не чекають наші милі
в рахманному краю на рішенець
останній, щоби душі їx безкрилі
піднеслися у зоряний вінець…
Щороку їм "Христос Воскрес!" — надія,
що ближчає до них свободи мрія.
126
У цій воскресній весняній порі
по вcix кутках Полісся та Волині
ймуть оживати тихі цвинтарі
на день Томи Невірного. Бо нині
з'явилися сюди малі й старі,
щоб перенести в поминальнім чині
прабатьківських надій живі вогні
через сучасність у прийдешні дні.
127
Струмлять з бруньок топольних аромати,
вишні скидають ніжні пелюстки,
убрались могилки в квітчасті шати,
у рушники, обруси i хустки,
i не забуло Великоднє свято
про крашанки барвисті та паски…
Cьогодні злучаться із святом Жизні
древлянські предки на врочистій тризні
128
О, Смерте! Де тепер твоє жало!
О, Пекло! Де твоя поділась сила!
Довкола сяйво, квіти i тепло…
Христос Воскрес!., Тендітний брязк кадила…
Старих xpecтiв заквітчане чоло…
I жайворонків пісня многокрила,…
Hi, ми не вмерли! Лиш тамуєм дих!
Бо він не мертвих Бог, але живих!
129
Покроплено уже гроби останні,
доспівано останні Tpoпapi,
i руки все приправили старанні
для проводів веселої пори,
щоб душечкам при щирім частуванні
відгикувалось легко yгopi,
споглянувши, як на землі нащадки
без щирої їx не лишають згадки.
130
Пригадуючи давніх днів діла,
веселі i журні життя витівки;
куми довкола горбика-стола
кружлять чарки горілки i наливки,
вже з уст пливе сама лише хвала
на тих, що вічної дійшли домівки…
Аж, врешті, як кінчає сонце путь,
вже за небіжчичків здоров'я п'ють.
131
Ми ж, Марку, підемо в куток зелений
до того он самітнього хреста
серед мережива вишень i кленів.
Нехай твoї обізвуться вуста
до тих, що не лежать в землі свяченій,
привітом переможного Христа,
до предків, що спочили на чужині…
Над цим горбком їx дух ширяє нині.
132
Один із них пройшов чималий шлях
під бунчуками гетьмана-вигнанця,
спочивши десь в Молдавщини степах.
Склав голову один на празьких шанцях,
коли батуринський кривавий жах
Суворов повторив. За Корсиканця
геройської шляхетної доби
Европу всю один пройшов, щоби
133
лишитися на Бородінськім полі,
а брат його недовго пережив,
під Ляйпціґом дійшов такої ж долі…
Про Яна чув ти кілька вже разів,
а тих кількох, що в їxніx душах волі
звучав зазивний необорний зрив, —
вколисують сибірські заметілі,
де плещуть об граніт Байкальські хвилі.
134
Та ще нескоро, Марку мій, кінець!
Ще прийдуть жертви на вівтар свободи,
ще спопелить вогонь їx унівець
а попіл змиють Лети темні води, —
аж той останній упаде Борець,
остання жертва звільненого роду!
I скличе їx воскресних дзвонів тон
у предківської слави Пантеон.
135
Усі прийдуть тоді: чубасті вої
із мудрими князями на чолі,
мужі iз Лаври й Софії Святої,
останні непіддайні королі,
незгноблені берладники-ізгої,
i лицарі свободи i ріллі,
що, меч при боці, у руках чепіги,
ломили степу чорноземні криги,
136
ті , що віддали міць сердець i рук
за невмирущу візію Богдана,
що у добі вигнань, тортур i мук
не прийняли наказів од тирана,
що їм Парижу й Ротердаму брук
ятрив icтoтy, як пекуча рана…
Христос Воскрес! заклич до них ycix,
бо він є Бог не мертвих, а живих.
* * *
СПІВ ДЕВ'ЯТИЙ
137
Вплітають гімн весни Ярило й Лада
у радісний хорал Зелених Свят,
тхне ворожлива чарівна принада
з замаяних в густе клечання хат.
Квітчастих лук безкрає Ельдорадо
здійма в блакить кадильний аромат,
i гонить легіт золотисті хвилі
по житніх піль квітуючім дозвіллі.
138
Хто прийде ввечір там, де дві ріці
обрамили в трикутник сінокоса,
й почує, як нараз у вci кінці
сопілка забринить многоголоса,
й од срібла плес відлуняться гонці
дзвінких пісень понад вечірні роси, —
той не забуде, хоч проживши й вік,
гapмонiю цих лук, гаїв i рік.
139
Чужий, хоч рідний, Iгop нам Стравінський
зібрав дбайливо тих акордів cлiд,
i запліднив древлянський дух волинський
його таланту повновісний плід…
(В чужому шатті геній український
іде непізнаний крізь цілий світ…)
Одначе про музичні ці алюри
найкраще знає все Стемповський Юpiй.
140
Не хочеться лишать духмяних лук,
заслухавшись у чарівні тремолі, —
та з Підзбужу бринить зазивний гук:
чека вечеря… Край красі i волі…
Вколисує у сон млиновий стук,
з дуґласівками шепчуться тополі,
й одгукується тужно поле й гай,
як з комишів обізветься бугай…
141
Столітніх сосен червонасті вежі
замкнули непроступно виднокруг,
та в їxні присмеркні таємні межі
проклався ледь помітний сліду пруг.
Відважся но лише на ixнi стежі,
i доведуть тебе до тихих смуг
галяв забутих в зелені i тиші,
де все поганством предковічним дише,
142
де, мавши душу Лесину живу,
почуєш пісню білої берізки,
побачиш i русалку лісову,
як косу запліта в дрібненькі кіски,
на чарівну натрапиш сон-траву,
до тебе лісовик підійде близько…
Причастен станеш тайни i краси,
що їx таять волинські ще ліси.
143
Натрапивши на запуст між пеньками
скуштуєш i суниць i полуниць
(за першими бо "сунеш" між билками,
за другими — згинаєшся "півниць"),
й, обтяжений мовчанкою й думками,
умостишся край лісу горілиць
та підглядатимеш, як білі хмари
будують в сині казкові примари,
143
як починає половіти жит
ще донедавна прерія зелена,
як…Та послухай краще, Марку, міт,
що прийняла його Волинь хрищена
з отих посивілих прадавніх літ,
коли оці, на почув лиш, імена
були тоді живі i близькі нам,
оцим полям, i лукам, i хатам.
145
За тих часів Христос з учениками
вчащав охоче на свою Волинь,
коли над лісом, нивами й річками
тремтіла переджнивности теплінь,
коли poї дзуміли, а садками
йшов стиглий дух, i в першу золотінь
вбиралася чиясь сквапливо нива,
щоби ось-ось вже розпочати жнива.
146
Toдi, мандруючи через садки,
де, мов краплини в зелені застиглі,
обтяжили гілля важкі грушки,
такі сочисті, запашні i стиглі, —
побачили святі мандрівники:
під грушкою простягсь козак, навідлі
i руки й чуб, та жде, щоб без турбот
йому упала грушка просто в рот.
147
"О, Майстре! I пощо таке ледащо?"
Зачудувались з нехіттю святі.
"На світі, любі діти, кожне нащо
дістало значені свої пyті,
й не схибити йому із них нізащо…"
Сховавсь ласкавий усміх у куті
Христових уст.