"На утвор"

Сьогодні голова почав збори з вельми таємничою міною. Але його очі блищали інакше, ніж завжди, і кутки уст підносилися від стримуваного усміху. Ми знали вже, що з цього буде якийсь жартівливий парадокс, або ґротескний жарт.

— Отож, панове, довідався я перед кількома днями про епохальний американський винахід: немає більше старости! Всі діди омолодяться швидко, дешево й елеґантно! І молоді пані стануть ще молодші! Не рекляма, а факт!...

— Не тягни, Давиде! Швидше цю таємницю до загального відома! І адресу, і число телефону. Декому з нас такий винахід саме на часі!... Швидше! У чім він полягає? — почали веселі голоси.

— Панове! У чім полягає цей винахід, — я не знаю. Знаю лише, що переведення його в життя надзвичайно просте. Навіть блискуче, як усі геніяльні винаходи. Уявіть собі величезну машину. Щось середнього між молотілкою й доброю українською піччю. Сила всіляких підойм, кранів і стрілок... З-заду двері й спереду двері. З-заду до машини впускають сотню підтоптаних панів, чи підстаркуватих пань. Машину пускають у рух. А за певний час з передніх дверей виходить дев'ятдесять молодих, елеґантних паничів, чи панночок. Хоч зараз на залицання...

Загальний сміх перервав виклад:

— А де ж поділося десять решти?

— Десять решти? У цім то й уся істотність винаходу: сотню старих переробити на дев'ятдесять молодих. А кожен десятий іде в цім процесі, як кажуть, "на утвор"... Як мак, що розтирається по макітрі...

Сміх дужчав. Ні, той Давид! Завжди він щось таке втне!

— Але, як кожен великий винахід, — продовжував Давид, — зустрівся й цей з цілковитим непорозумінням суспільства. Та з таким, що й досі ще не був випробуваний.

— А чому? — сміялися ми далі.

— Та, бачите, кожен з кандидатів омолоджування боїться, що саме він піде "на утвор". Що він буде отим десятим, на рахунок якого омолодиться дев'ять решти. Так досі й стоїть велетенська машина без ужитку...

Коли сміх і жартівливі завваги затихли, Давид продовжував далі:

— Чи не здається вам, панове, що в цім неуспіху жартівливого винаходу захована якась істотня правда? Я з свого боку певен, що якби таку машину справді винайшли, — вона б стояла невживана. Бо ризико знищення було б страшніше навіть ніж певність старечого маразму[10]). Вмирали б, трусилися б від сенільного розкладу, а до машини добровільно не відважилися б. А чому, думаєте? Лише тому, що така машина оперує з масою, товпою. Винайдіть таку машину для одного-двох людей, дайте там не десять відсотків ризика, а всіх дев'ятдесять — і від кандидатів не можна буде відкараськатися. Бо сто осіб уже творить юрбу, яка не має волі індивідуальности, а лише властивості маси: вагання, панічність, страх перед ризиком.

Згадайте, панове, як у війську, коли треба було йти в розвідку, часом найстрашнішу й найнебезпечнішу, все знаходилися добровольці. А хто був старшиною, пригадає, як часом неможливо було, як кажуть, "зняти з місця", себто піднести з землі, до атаки заляглу частину. Навіть тоді, коли гарматна канонада нищила заляглу лінію, і атака була б лише спасінням сотень даремних жертв. Бо в одиничному змаганні з небезпекою має кожна одиниця в глибині своєї свідомости пересвідчення, що переможе небезпеку, обаламутить смерть і вийде побідником. Оте пересвідчення, що живе в людині і при найризикантніших грах з смертю, є властивістю лише індивідуальности. Але де тільки з одиниць згурмиться натовп — це пересвідчення десь безслідно зникає. І на місце його приходять усі статичні якості мас.

Ще яскравіше, ніж на війні, виявилися ці різниці між масою й одиницею за доби визвольної боротьби в нас на Україні. Ви пам'ятаєте лютування надзвичайних комісій. Пам'ятаєте, як часом ув'язнена маса здорових, сильних, молодих мужчин давалася катувати кільком миршавим чекістам. Знаєте, може, як майже ціла сотня в'язнів копала собі спільну яму, а опісля по одному, по два падала до тієї ями трупом. А вистачило б, може, кинутися всім разом, навалитися на сторожу. Ну, загинуло б кілька! Хай половина! А решта втікла б! Але ні! Покірно підставляли свої голови під чекістські нагани... Правда, були й інші ще причини такої пасивности. Але головна з них— почуття масовости, яке відбирає в складової одиниці волю й розгляд. Я сам цьому довго не вірив, аж поки не переконався на власній шкірі.

Було це в одному великому подільському місті.

З підробленими паперами на ім'я одного вигаданого вчителя, був я тоді зв'язковим між кількома повстанчими відділами. Не дивлячись на часті перевірки, облави й "чистки", мій документ ані разу ще не викликав жадних підозрінь. Село, де я ніби мав бути вчителем було глухе й далеко від міста. Мало було правдоподібности, щоб мене хтобудь знав. І так за деякий час я звик до певної безпеки й не сумнівався, що я дійсно вчитель народньої школи, Корній Остапчук.

У повіті в той час лютували надзвичайні комісії. На втіху з занятих повстанцями південних околиць, вони знаходили притулок у нашому місті. І звичайно без діла не сиділи З цілого повіту до міста звозили контрреволюцію. Підвали великих будинків, зайнятих різними чеками, були повні в'язнів. Урядовці цукроварень, і великих економій, священики, купці... Але найбільше селян, звичайних хліборобів, обвинувачених у куркульстві, бандитизмі, контрреволюції. Стогоном стогнав повіт...

Щоб звільнити всіх цих в'язнів ми плянували на місто напад. Але для цього нам треба було добре знати, де знаходяться головні чекістські в'язниці. За пару день я зібрав усі потрібні відомості й звечері вирушив з міста. А вже за кілька годин мене з мало почесною охороною два чекісти вели назад до міста. Бо якійсь випадковій патрулі не сподобалися мої папери, до речі дуже добре підроблені.

Духотливої серпневої ночі мене знов довели аж на край міста. Там у великій будові колишньої повітової скарбниці розташувалася Чека. Двоє провели мене через широкий вестибюль, де куняло кілька озброєних вояків, а потім до довгого коридору. Праворуч і ліворуч самі двері, як це буває в будовах великих урядів. Широкі сходи вели до горішніх поверхів і на них озброєний вартовий чадів махоркою. Високо під стелею блимала електрична лямпочка. Було нестерпно душно й тхнуло найогиднішим смородом світу: випарами брудних людських тіл. Та жадного страху я не відчував. Скорше якесь зацікавлення, сам попавши до тієї грізної Чека, звідкіля мало хто вертався до життя. Так, мабуть, почуває себе дурне теля на різні, поки ще не відчуло паху крови.

Один з чекістів просто відчинив ближчі до сходів двері, штовхнув мене і знов рипнув ключем. А я, спіткнувшись об якесь тіло, простягся через кілька ніг. Під руками теж були самі ноги. А в камері загуло й загурчало, як у шершневому гнізді. Я обережно присів навкорачки і з цього положення оглядав кімнату. Була це велика, висока заля. Жадного освітлення в ній не було, крім сірого сутінку ночі, що струмив через вершки вікон, знизу забитих дошками. Коли мої очі звикли до цієї сірої невиді, я розпізнавав дерев'яні нари довкола цілої залі. На них покотом попростяглися людські тіла. Такі ж тіла лежали тісно одне біля одного на підлозі, і їхні ноги стирчали густо з-під нар. Цих ніг було більше двохсот. Повітря було жахливе... За хвилинну все довкола знову спало, але неспокійним сном. Хтось стогнав, бурмотів, викрикував і несамовито зойкав. Я сидів на землі, обхопивши руками підопхані під бороду коліна, і жадні думки не зроджувались у моїй голові. Пригадую лише, що нестерпно хотілося курити.

Опісля прийшла якась охляла дрімота, я поклав голову на руки... і пробудився від міцного й болючого стусана чоботом у бік. Як куля я вилетів догори, не усвідомлюючи ані місця, ані часу. Опритомнюючи, я бачив, що в розчинених дверях стоїть з ліхтарями кілька шкіряних людей. Один з них, мабуть, і копнув мене ногою. Він стояв тепер на моєму місці і з засмальцованого паперу читав прізвища.

У цій кімнаті, де передтим було стільки звуків сонної маси, тепер було тихо, як у могилі. У цій напруженій тиші викликувані прізвища звучали останнім присудом. А відсуджений вставав, навіть похапливо вставав, його очі запобігливо оберталися в очницях, він смиренно наближався до дверей. А там його хапали за плечі й виштовхували геть.

Бачили ви, панове, як у гірській колибі доять вівці. Навіть не мекаючи, товпляться вони до вузької вулички, де м'язисті руки вівчарів витискують з їхніх вимен молоко. Таким самим гуртово-отарним, покірно-бездушним був цілий процес викликуваних людей. І куди ж? На смерть!... А вони навіть товпилися, як ті вівці перед дійкою!... У розчинені двері було видно, що так само виводили і з інших камер. Лайка, тупіт ніг і брязкіт рушниць наповнювали будову.

Від нас узяли кілька осіб, замкнулись двері, і знов камера була сама. І тоді в ній сталося те, чого я ніколи передтим не бачив і ніколи потім не забув. Так ніби попустило якесь напруження, і ціла ця юрба заголосила. Один лаявся, другий реготав немов збожеволілий, третій плакав, аж заходився, як мала дитина. Хтось стовнав якимось огидним собачим скавулінням...

Панове! Людина гидка, коли пониженням власної гідности хоче вижебрати собі життя. Але немає гидкішого видовиська, як бачити людину, що попустила своєму тілу з радощів визволення од смерти. А коли таке станеться з якою сотнею людей — можете собі уявити, яке це видовисько...

Надійшов день. Я роздивлявся по камері. Нас було більше сотні мужчин всіляких професій, станів і віку. Найстаршим був старий священик, що сидів у кутку й щось без устанку бурмотів. Він збожеволів, але його лишали між нами. Наймолодшими — два брати, майже дітваки, заложники за брата-повстанця.

День був як день у кожній, мабуть, в'язниці. Лише над міру брудний, огидний, смердючий. А того страху перед можливим викликом уночі було менше, ніж би я міг сподіватися. Але приходила духотлива ніч, камера занурювалася в тьм'яний сон, і перед світанком повторювалося попереднє. А на третю ніч і я вже підляг тому ж психозу відсуджених. Коли шкіряна людина під світлом ліхтаря читала одне прізвище за одним, я нікого не бачив, не чув, не розумів. Усі мої нап'яті змисли тремтіли від очікування. А за кожним прізвищем, яке не було моїм, серце ніби зривалося в якусь безодню полегшення.

Уже першого дня я почав думати про втечу.