Вина старий пив рідко, як приїздили посли семигородський, свейський, волоський, польський… І всі оті золоті кубки, чаші, тарелі, супниці, срібні ножі, виделки, ложечки лежали без діла в коморі, і кидав на них вогненним оком Брюховецький, та знав, що в підскарбія Ковалевського все переписано…
У двері просунувся розпашілий підскарбій і наказав подавати фрукти. Брюховецький пройшов на кухню, де вже чекали на гостей таці з яблуками, сливами, грушами, абрикосами, агрусом. Настав благословенний спас — можна їсти садовину. Хай радується черево людське! Кивнув челядницям, щоб несли до світлиці фрукти й пиво. І знову засів у передпокої, додумуючи свою солодку, сверблячу думу. Іван Брюховецький — маленька людина, як порівняти з Богуном, чи Пушкарем, або Носачем. Поки що… Та все може бути. На раді генеральній козаки оберуть гетьмана, якусь старшину скинуть, його принципал Ковалевський піде вгору (або донизу), місце гетьманського підскарбія може перейти й до нього, джури Богданового, джури вірного, вмілого, уважного, вдатного. Ото б угадати, кому судилося стати господарем цієї гетьманівської резиденції! А там… Час біжить, гетьмани міняються, і дивишся, колишній джура Хмельницького триматиме в руках його булаву, їстиме з його посуду (але не з тих глиняних мисок і дерев'яних кухлів!), і всі, до кого він кланявся сьогодні, вже кланятимуться йому, Іванові Брюховецькому! Ого, тоді він пригадає вам усі зневаги! Посміхнувся: далекі мрії. А чого ж, помріяти кожному не заборонено.
Торохнули сінешні двері, зазирнула голова в очіпку, побачила чоловіка, поспішила до нього з якоюсь своєю бідою:
— Іване, послухай, що мені сусідонька наша…
— Іди геть! Щоб і духу твого поганого не було. Знай своє місце. Бачиш, я думаю? Кому говорено — забирайся. І води нагрій, як прийду спати, щоб помитися.
А жінку треба буде взяти другу, з роду Хмельницьких або з царського чи королівського… там буде видно. То багато важить!
У віконці промайнула струнка жіноча постать, за нею цілий дівочий виводок — вдова Тимоша з челяддю. Треба ту молдаванку трохи прикрутити. Походжає гетьманським двором, як власним. І займає п'ять кімнат. Тепер, коли немає її оборонця (старий гетьман носився з нею як з писаною торбою), досить і двох кімнат: однієї спочивальні, а в другій хай покотом сплять оті чорнявки, що прибирають свою господиню. Але це трохи згодом, як проясниться що й до чого.
Брюховецький поставив перед собою жбан вина. Любив солодке заморське винце, а воно замкнене в льоху, бо зрідка подавалося до столу. Хай у гетьманській світлиці жлуктять оковиту й пиво, а він дозволить собі трохи розкоші…
Цідив з кришталевого келиха криваву терпку рідину, пригадував небіжчика, як нелегко було йому прислужитися, як хутко міняв той милість на гнів і повсякчас треба було тримати носа за вітром, аби догодити, аби потрафити. І старий таки цінував його вміння. Торік послав до Трансільванії з листом до Ракоція. Єдина поїздка в чужі краї, але й це чогось варто для джури, про цю свою подорож він розповідав усім за найменшої нагоди, щоб знали, що Брюховецький не просто дворова людина…
Він збудує собі палац — не те, що ця простора "хата" Хмельницького, такий, як у польських магнатів, замкне його мурами, вежами, обкопає ровом. Всередині вистелить килимами турецькими, заведе столики й ослінчики замість простих столів і лав, їстиме тільки на сріблі й золоті, спатиме на пухових перинах — і надолужить ті ночі, коли він валявся на кожушині біля ліжка хворого гетьмана і схоплювався на перший гетьманів стогін.
Богдан Хмельницький був розумний чоловік, гріх кривити душею, але Іван Брюховецький житиме і держатиме підвладний люд інакше.
Сміх, та й годі, гетьман володів лише хутором Суботовим, невеликими селами Медвідкою і Кам'янкою, а міг збирати гроші до своєї кишені з половини України. Не хотів ображати чернь — селян, міщан і рядових козаків. На домагання деяких старшин роздати їм села, млини, ставки, ліси і закріпити за ними селян, кричав, стукаючи булавою по столі: "Цитьте! Не бути тому. Як чернь не зраджувала православної віри і свого гетьмана, так і я чернь не зраджу. Це права рука наша!" Коли Брюховецький гетьмануватиме, він не боятиметься черні. Випросить собі у царя чи круля кілька міст з навколишніми селами, щоб пасіки закласти можна було, рудні, млини збудувати, гути, поташні, гуральні — гроші з них збиратимуться, як вода в дощ. Роздасть своїм новим полковникам і сотникам по містечку з селами — хай працюють посполиті, жили їм не тріснуть, коли два-три дні віддаватимуть старшинському полю. А щоб не бунтувала чернь, треба… Дарма, він не опиратиметься, як Хмельницький, царському бажанню завести воєвод у Ніжині, Чернігові, Корсуні, Переяславі, Каневі… Хай будуть, а при них стрільці — сторонні люди, що й оком не моргнуть, втихомирять простий люд.
Сміх, та й годі, тепер кожен двір платить по 2-3 злотих на рік до військової скарбниці — оце й увесь податок! За Корони хіба ж так було? Селянин мав дати дідичу частину зерна, птаства, кабанів, риби, платив мито: подимне, чопове, шосове, поборове, гребельне! А він заведе ще й стрілецьке, мостове, дворове, садове, волове, кінне. Це як гетьмануватиме. А доти треба підбити на силі теперішню козацьку старшину — усіх цих Носачів, Богунів, Пушкарів, Лісницьких, Дорошенків, Нечаїв, Тетерь, Виговських, Ковалевських, Золотаренків, Сомків, Зарудних… І самих Хмельницьких. І на це він підмовить ту ж таки чернь —-рядових козаків, селянську голоту, пройдисвітів усяких, п'яниць — потаємно підбурюватиме їх проти старшини та її багатства, нажитого в походах, нехай грабують і вбивають значних козаків, він закрутить таку веремію, що ніхто з отих, хто смакує зараз свяченими яблуками в Богдановій світлиці, не вийде живий.
Брюховецький сп'янів, посунув спорожнілий жбан заморського вина, щиглем підкинув кришталевий келишок, і той із жалібним брязкотом розбився об стіну.
Із світлиці до передпокою вийшов поважний, дебелий старий Пушкар.
— Приготуй мені постіль. Стомився з дороги, хочу спати. Молодші хай посидять. По мені вже.
— Слухаю, пане полковнику, — зірвався Брюховецький і побіг до покоїв.
Вклавши Пушкаря, джура повернувся на своє місце, наповнив жбан, послабив пояс і важко сів на лаву, підперши кулаком велику голову. Похилився на стіл і миттю захропів.
Приснився йому табір козацький десь у чистому полі. Вітер сухий, рвучкий, шарпає траву. Брюховецький сидить з гетьманською булавою під корогвою[2], у дорогих шатах з барвистого голландського фалендшипу, п'є вино, наливає йому сам Хмель, а Брюховецький дивується, адже старий гетьман помер, а може, воскрес, щоб догодити колишньому джурі, віддячити за ревну службу?
В полі шикуються козацькі лави, перед веде молодий козак — високий, чорновусий, вродливий з обличчя — і Брюховецький заздрісно дивиться на нього, махає рукою, щоб прибрали з очей того красеня. Та ні Хмель, ні козаки не зважають на його помах, а він збоку бачить себе — гладкого, як барило, з кривою посмішкою, ніс звисає до м'ясистої губи, і він сам собі бридкий, хоче бути такий, як той молодий козак, намагається крикнути, щоб прибрали ставного молодика, а він займе його місце і буде гарніший, вродливіший за нього. І ось молодий полковник помічає Брюховецького, киває пальцем, кличе до себе. Брюховецький знає, що не треба туди йти, що полковник мусить підійти до нього, бо він з булавою і під хрещатою гетьманською корогвою. Так має бути, але мимоволі підводиться, перекидає ослінчик, не йде, а пливе полем — все ближче до козацьких лав. Полковник бере з рук Брюховецького булаву і показує йому на гармату. Гетьман знає, що це значить, але покірно йде туди, стає спиною до жерла гармати, і гармаші в'яжуть йому руки, припинають до холодного жерла, і мурашки покривають тіло Брюховецького. Навколо збираються якісь люди — бліді тіні, одні голови виразні, і він пізнає серед небіжчиків Богуна, Пушкаря, Виговського, Нечая. Всі вони ніби за командою піднімають правиці, опускають, і Брюховецький добре знає, що це таке. Це його смерть. Він пручається, боляче б'ється об жерло гармати, а молодий полковник каже щось своїм козакам, і ті кидаються на спутаного. Брюховецького. "Не смійте, — хрипить. — Я гетьман, а ви — підла чернь серм'яжна!" Але його б'ють киями, рушницями, штрикають списами. І в останню мить Брюховецький пізнає в молодому полковникові Петра Дорошенка…
Пробуджується. Проводить рукою по спітнілому обличчю, прочищає горло, спльовує в куток, тремтячою рукою тягнеться до жбана. І насниться ж таке! Брехня то все — не бути тому.
У світлиці відсовували лави, дякували Ковалевському за вечерю, хрестилися на образи, виходили до передпокою. Брюховецький мав розвести всіх приїжджих по гетьманських покоях. Кланяючись кожному, втираючи рушником зіпрілу голову, Брюховецький хутко віддавав накази челяді, і скоро в гетьманському будинку запанувала тиша, як павутинням помережена різноголосим козацьким хропінням.
Брюховецький подумав: підпалити б оце зараз резиденцію, щоб усі ви погинули в огні. Усіх ненавидів, а найпаче полковника прилуцького Дорошенка. Від нього має прийняти смерть? Але ще подивимося, хто кого. Було б підписати в його миску трутизни. Шкода, що Петро Дорошенко має власне дворище в Чигирині і пішов ночувати до молодої дружини…
Перевіривши, чи всюди загасили свічки, Брюховецький вийшов у ніч, попід темними тинами побрів додому. Двір зачинено, він загупав чоботом у браму, вилаявся на всю губу: господаря ще вдома немає, а вже зачинилися! Вибігла перелякана жінка, встигла виправдатися: зачинила браму, бо маємо гостей дальніх, просили, аби ніхто не знав про їхні відвідини Брюховецького — йому ж на добро. І коней їхніх завела до стайні.
— Хто такі?
— Крулівський посол пан Беньовський зі слугою… Чомусь не зупинився в Оверка, а до нас…
Хм, до нього вже їдуть посли. Це непоганий знак. Чого їм треба? І добре, що вночі прибув, що ніхто не бачив, бо того Беньовського козаки не люблять: поляк, та ще й пройдисвіт, якого в світі пошукати. Брюховецький чув, як про нього казав Хмельницькому царський посол Кікін: "Волхв і диявольський чаровник.