Не люблю, як дитина між старших лізе.
Мимо окликів невдоволення Акма забрала хлопця.
— Богдар, видко, забув, як виховували нас! — засміявся Томир. — У нас не було світу поза обійстям. Ха-ха! Кождий із нас тікав від батьківських кімнат, наче від зарази, а йшов туди лише на нагаї, якщо провинився.
— А чи се добре було? — спитав Богдар. — Надто багато у нашому роді сили, нахабности, завзяття, холоду, злоби, а все тому, бо ми чужі ставали нашим батькам. Я не хочу, щоб мій Ярослав згадував лихом батька та його світлицю.
Томир не відповів, а коли Єлена глянула на нього, то аж злякалася: така безодня гніву, злости, зависти світила у чорних очах гостя.
Подали вино, до якого Єлена була навикла, і тому не бракувало його ніколи у Вижні. Богдар підняв чарку на повітання гостя, і Томир з усміхом та солодким словом прийняв її. Все-таки розмова не клеїлася, і Єлена швидко покинула обох мужів над збанком та чарками.
Як тільки остали самі, вмить вернув на лице Богдара вираз пригноблення та тоски.
— Ти сказав, — начав, запинаючись, — що знаєш для мене раду: говори!
У очах Томира блиснув жовтавий огоньок.
— Звісно, що знаю! Я не зі сих, що хапаються за меч, кричать, скачуть, як звірина на прив'язі, а опісля лижуться, наче вибиті собаки… я додержую сього, що скажу…
— Не кпи! — почервонів Богдар і понуро глипнув на брата. — Я не раз жалую і слів, і діл, та, проте, у мене буває й одно, і друге…
— Грозиш чи просиш?
— Прошу, але не милостині, а поради, бо, на Перуна, попросиш ще ти… пощади!
— Ха-ха! Знову слова?..
Богдар поблід і, скреготячи зубами, переводив дух. Томир глядів на нього, наче тенетник на змагання вовка, який, подихаючи у ямі на палі, береться зубами гризти убивче вістря. Вкінці кинув сухо, коротко, ворожо…
— Продай мені свою половину Вижні!
Вмить забув Богдар обиду і зірвався з місця.
— Так у тебе єсть гріш? Як же ж ти маєш серце відібрати в мене моє останнє? Ти, баришнику! На Дива! Проклятий се, видко, рід Ульфра, коли намість давніх Вовчурів ляжуться у ньому фальшиві срібляники! Де твоя честь, смерде? Ба, й смерд не викидав би брата з посілля, маючи достатки…
Задихався, почервонів, втомився.
Томир непорушно слухав його слів, як проповіди.
— А чи смерд продав би брата, щоби відібрати у нього його половину? Се ти, братчику, торгував, не я, а, опроче, беру свою половину, бо вона моя, а купую твою, бо маю за що. Заплачу добре, а ти не копирсайся, тільки бери, доки даю. А я даю, скільки захочеш, мені Вижні треба…
— Навіщо?
— Не твоє діло!
— Як-то не моє? А Вижня ніби чия?
— Наша.
— Ні, моя! Моя, бо я голова родині, не ти, і я відповідаю за се, в чиї руки піде батьківське добро.
— У мої! Після твоєї смерти головою буду я!
Погляди обох братів стрітилися, як два мечі. Богдар став ходити по кімнаті туди й назад. Червоність сходила звільна з його лиця, але в міру сього вільнів і його крок. Вкінці здержався у проході, а Томир зі здивуванням замітив у чертах брата той сам вираз, що й перед обідом. Важко, як старець, опустився на лаву і закрив очі руками. По хвилі заговорив, а в його голосі дрожали сльози.
— Ні, брате! Не можу продати тобі своєї половини, се ж мій хліб…
— За франкські гроші, які тобі заплачу, купиш собі друге посілля.
— Ох, ні! Гроші вмить розійдуться. У мене різні довги у Перемишлі, Теребовлі, "Луцьку, між околичними боярами тощо. Якщо одержу двійну вартість цілого посілля, то, може, заплачу усе, але сам хіба піду у гридницю якого князя або осяду ловцем на Волині чи Поліссі… Се неможливе!
— Ха-ха! — засміявся Томир. — Узявши гріш, щезни, як печеніг у степовій траві, і поминай як звали! Заки розпитають, де ти дівся, то у тебе вже й розробиться майно. Воно давно було б у тебе, та тут, на пісках, сам кесар з Візантії зійшов би на старці, не то чоловік одної з його підданок…
Богдар здригнувся.
— Можу вбивати, грабити, бо се буває деколи між боярами, — сказав, — але обманювати не гадаю нікого!
— А мене то ти не обманув?
— Ні, я тебе погубити хотів, а се зовсім інше діло. Ти мені брат, між нами зрада, кров, месть, пекло, але для других рід Вовчурів, як рід соколів, буяє по блакиті над смердами, огнищанами, гриднями, ізгоями, рабами.
— Горда з тебе штука! Не глибоко, видко, сидять у тебе науки патера, чи пак попа Кипріяна, — кпив Томир.
— А ти ніби думаєш інакше?
По холодному, насмішливому лиці Томира промайнуло збентеження.
— Що я думаю? — спитав. — Багато дечого, та се не твоє діло.
Замовк, але, видко, крізь голову пробігали йому всілякі гадки, бо брови зморщилися глибоко, а рука ритмічно стукала об стіл. Богдар мовчав також і, вдивляючись у темніюче вже вікно, снував далі свої сумні міркування.
— Продай! Продай! — заговорив вкінці. — Чому? Продати можна, але не за гріш! Заплати моїх вірителів, купи мені друге посілля сам, а я переїду, куди захочеш. А так? Без гроша у калиті, без куска землі, без крівлі над головою, без поліна у холоді зимових вечорів… Томире, брате! Я б не Завагався от тут при твоїх ногах вилляти крапля за краплею усю кров, перетерпіти усі муки візантійських чи ляцьких катівень, але почути з маленьких усток дитинки: "Тату, я змерз! Я голоден!", почути плач, гіркий плач дитини нуждаря… На грецького сатану, на альбів та Ніфлюнгів батька, на змору та чорта, хай Перун спалить тоді весь світ і мене, хай гине все… я… я не можу…
— Чи тільки про дитину йде тобі, Богдаре? — спитав Томир, прикусивши губи, з огнем у очах.
Богдар зам'явся, але по хвилі і сказав шепотом:
— Так! Тільки про неї. Вона моє життя, моє будуче. Тамто… минулося!
Важко перевів дух і знову понурив голову у руки.
— Так продай мені і її… Ти знаєш… Я тоді…
Голос Томира сичав, наче гадюка. Його очі світилися у сумерках, наче вуглики. Дрижача рука розпаленого бажанням мужа дотикала плеча Богдара.
Здавалося, з тіни комина виповзає ось страшна, на лилика схожа потвора і своїми вогкими, ховзькими крилами обіймає усю стать Богдара…
Сутеніло.
— Ні! — відповів по довгій хвилі. — Ми разом завинили, разом і терпітимемо. Ми зв'язані зі собою, не дам її нікому… Навіть тобі!
— Ти не озлобився, значить, не любиш вже її! — намовляв Томир. — Віддаш її мені, клопоту збудешся. Чимало жінок на світі буяє, а ти старший, тобі молодшої треба. При ній і сам відмолоднєш і поведеш її так, як тобі треба. А тут було напротив…
У пітьмі не замітив Томир зміни на лиці брата.
Богдар вмить випрямився, як борець, що, упадаючи під ударами, угледить незакрите місце на тілі свойого переможця і береться упхати туди обломок меча.
— Ти не любиш її, брате! — говорив Томир дальше. — Але у тебе вросла у серце покора перед її красою. Ти мусиш додержувати, що обіцяв їй там, над Сяном, у місячних ночах п'ять літ сьому… Я не обіцював нічого, і я зумію вдержати її в руках… Для тебе вона мукою, для мене буде розрадою…
— Звісно, що така жінка, як Єлена, се справді тільки забавка. Життя з нею нема! — заговорив Богдар, а його голос був спокійний і діловий. — Але в мене дитина — перша, і хотяй із жалем, та все-таки, може, подумаю про твоє бажання інакше, як думав досі.
— Еге ж, подумай тільки! Я постараюсь облегшити і їй заміну. Вона не любить ні тебе, ні дитини.
— Ти… ти як знаєш?
— Я бачив се при обіді. Вона думає тільки про своє.
— Се правда! — Богдар зітхнув важко. — Паволоки, пахощі, застава, пири, строї, дорогоціннощі. Та все-таки вона… краса мойого життя…
— Красу купується золотом!
— Ба, сього, що чуло колись моє серце, не купить ніхто! Одначе лишім се! Ти скажи мені, відкіля у тебе взялися гроші?
— Ось послухай, розкажу!
Допізна вніч сиділи оба брати при огні і пили вино. А опісля спали довго, і аж коло полудня другої днини виїхав Богдар верхом у Перемишль. Томир остав у Вижні з Єленою.
IV. Продана жінка
— За віщо ви вчора сварилися з Богдаром? — запитала Єлена Томира, коли боярин заховався за першими деревами.
Томир не відповідав. Він наче потонув у згадках чи мріях, наче згубився у міркуваннях або у смутку понурого краєвиду, який розвернувся перед його очима.
Від учора потемніла біла пелена снігу, темно-зелені вершки сосон ярко відбивали від червоних пнів, не було ще зелені підложа, не було свіжих, ясних пуп'янків на кінцях гілок, а з посірілого снігу підіймалися такої самої краски опари і зливалися зі захмареним овидом у сіро-тьмаву, понуру, невідрадну суціль.
— За віщо? — повторив по хвилі. — Ти не знаєш? Не чула як не ухом, то серцем?
З-під ока, але уважно глянула грекиня на молодця. Русяве кучеряве волосся обдавало його молоде лице, наче сяєво ангела, в очах миготіли іскорки скриваного жару пристрасти, з цілої появи так і били молодеча міць, розмах, свіжість. Високо підійнялася грудь молодої жінки, легкий рум'янець скрасив матові ягоди; чорні, як крило крука, чудово нарисовані брови піднялися вгору аж під золотисте чільце, а легкий усміх завітав на повні коралові усточка.
— Як-то, то він ще не забув?
— Ні, не забув! Ні він, ні я, а бачу, що й ти не забула.
— Я-то? Звісно, що ні! Я не забуваю ніколи веселих подробиць діточого віку.
— Діточого?
— Ну, так, діточого! Чей же не було тоді, перед п'ятьма літами, чогось більше між тобою, мною та Богдаром!
— Не було, кажеш? А я за віщо карався у неволі сих п'ять літ, як не за сю діточу сварку?
— Якій неволі? Що ти верзеш? — дивувалася Єлена. — Якщо тобі було важко на чужині, то сьому винен ти сам. Треба було заждати, тут… Хто знає, — тут молода жінка відвернулася від товариша і пішла до дверей, — хто знає, може, не було б склалося моє життя так, як ось склалося на ділі?
— Ах, то ти не знаєш! — догадався Томир. — Ти не знаєш, що за твою красу продав брат брата проїжджим купцям на ганьбу й неволю? Ти гадаєш, що я по волі…
Живо відвернулася Єлена до нього, бліда, з лискучими очима.
— Що ти кажеш, Томире, він таке вчинив? — крикнула. — Се неможливе!
— Неможливе? Ха-ха! Ходім у хату, братова, тут вогкість прошибає тіло до кости, а то й люди глядітимуть на нас.
— Ах, сі люди… Не стоїть про них і говорити! Се товар, не люди!
Увійшли у світлицю і сіли біля комина. Ярослав, який грався на долівці куклами та возиком, жваво позбирав усе своє майно і побіг у челядну.
— Як батько дома, дитина нікому проходу не дає, — сказала мати, дивлячись за хлопцем, — як же ж батька немає, то й його наче й нема.