Удар упав би просто на Костика, якби Ростик в час не притягнув його до себе. Жрець ударив з розмахом — таки прямісінько в чародійний ґудзик!
Та в цю мить став і сам зникати в непроглядній далині. Тільки ще Путята даремно біг наздогін їм на допомогу з добутим мечем. Та хіба ж йому дігнати їх чарівне авто? Воно вже мчалося далі й далі в невідоме...
КУДИ ПРОПАЛА КОРОНА?
— От тепер наші хрещеники подумають собі щось гарненьке про нас, коли ми навіть не діждали до їх хрестин! — сумував гірко Костик.
— А хіба я можу знати, що вони подумають? — відповів нахмарено Ростик, держачи руки уважно на кермі.
— Такі гарні, такі свої хлопці, хоч зараз їх бери в табір, і ми їх так залишили... А якби ми не налякалися були так по-дурному, то були б стали мучениками за Христову віру і мали б що розказати отцеві на годині релігії... — бурмотів. — А то злякалися такого звичайного собі Перуна...
Та враз в'їхали вони у щось таке, що можна було справді повірити, ніби Перун живий і збирається їх карати! Вони й не багато бачили з цього, тільки чули страшенний крик, брязкіт зброї, іржання коней. Авто виїхало з лісової гущавини н;і галявину, промчалося крізь натовп, розганяючи й розкидаючи всіх уліво та направо, аж поки зашилося в густі кущі по тому боці галявини. Хлопці чули тільки як хтось крикнув, хтось ойкав, над їх головами схрещувалися мечі, а вкінці щось дуже важке гупнуло згори в авто, боляче вдаряючи Ростика по рамені. Коли отже авто врешті зупинилося в кущах, хлопці зовсім не знали, чи вони живі, чи мертві з переляку. Чули тільки, як щораз більше віддалювався від них тупіт багатьох копит, неначе якийсь великий загін вершників утікав у великому поспіху.
Після доброї хвилини Ростик зважився поворухнутися та порушити тягар, що спирався ще далі одним рогом на його рамено, а сам уже зісунувся на сидження поміж ними. Була це велика скринька з дерева, окована литими залізними прикрасами та замками. В середині мусіло бути щось дуже важке, тільки не знати було, що. Як хлопці не силкувалися відчинити її — ніщо з того не виходило! Тоді тільки Ростик став наслухувати, що діється за ними на галяві.
— Це не всі втекли! — вирівшив, — чуєш, Костю, який там гармидер? Ось я підповзу та погляну, хто це такий та що вони роблять!
— Тільки уважай, щоб у яку нову біду не попасти! — наказував ще Костик, та Ростик уже давно поповз поміж папоротями та торішнім листям. Розгорнув обережно кущі і побачив...
На галяві справді метушилися люди. Тут були лицарі, тільки одягнені трохи інакше, як ті в Києві. Були теж ченці, одні з довгими бородами, інші голені та в інакше пошитих рясах. Повз них увихалося чимало слуг у барвистих одягах. Найбільше людей стовпилося біля старенького священика у багатій малиновій рясі. Він лежав, здавалося безпомічний, на землі.
— Ви не ранені, ваша еміненціє, отче Опізо? — нахилявся над ним сухий бородатий чернець.
— Ні, отче Григорію, здається, славити Бога, ні! — відповів той, постогнуючи. Тим часом кілька слуг обережно підводило його на ноги. — Це тільки мій кінь сполошився та скинув мене на землю, коли ці драби напали...
— Та враз він затривожився: — Але ж, де корона? Господи, де корона? — закричав у розпуці, ламаючи руки. На галявині стало тихо, хоч маком сій.
— Хто бачив в останній час корону? — звернувся отець Григорій суворим голосом до всіх.
— Господи, і навіщо Ти дозволив Святішому Отцеві Іннокентієві Четвертому вислати мене в цей дикий край? — стогнав у розпуці кардинал.
— Якщо скриньки тут нема, сідайте на коней і в погоню за розбійниками! Якже нам іти до нашого князя Данила впорожні, без корони? — кликнув отець Григорій і кількоро лицарів уже метнулося до своїх коней. Та враз виступив наперед молодий лицар і промовив, притискаючи плащем рану на руці, щоб не кривавила:
— Вони не взяли корони, і дарма пускатися в погоню, отче ігумене! Я бачив, як один з драбів на коні відтяв мечем ремені, що держали скриньку з короною при сідлі кардинала. Я прискочив до нього, він замахнувся на мене мечем, але тільки зранив мене в руку. Я рубнув щосили по його руці, і він випустив скриньку, це я знаю. Але потім над'їхало щось невідоме; його ми всі бачили, а ніхто не знає, що це таке... Від того розбійники й кинулися втікати!
Ростик вже довше не ждав, тільки поповз швиденько до авта:
— Костю, в нашому авті корона короля Данила! її шукають — давай її сюди!
РЯТУЙТЕ — РИСЬ!
Коли Костик з Ростиком вийшли на галявину, двигаючи разом скриньку, всі нараз замовкли і здивовано на них дивилися.
— Ось корона короля Данила Галицького! — промовив Костик так урочисто, що Ростикові аж ніби заздрісно стало, та кланяючись поклав скриньку біля ніг отця Григорія. А Ростик зовсім оторопів з дива: Костик говорив по-латині, а він розумів кожне його слово!
Кардинал Опізо добув з-під ряси великий ключ та відчинив скриньку. Хлопці мусіли аж приплющити очі, так блиснули на короні дорогі сафіри й рубіни.
— Так, це вона! Слава хай буде Господеві! — сказав кардинал, замкнув знову скриньку й поклав на собі знак хреста.
— Та звідкіля ж ви її взяли? — перервав мовчанку отець Григорій.
— Вона впала просто в наше авто, коли оцей лицар
— (Ростик показав пальцем, котрий) — відбив її в розбишаки.
— Куди, куди вона впала? — підхопив зацікавлено один з ченців.
— У наше авто! — промовив Костик виразно, як лише міг. — Це такий наш чародійний віз, що везе нас крізьсторіччя. Ось ми зараз вам його покажемо...
— Я вам зараз його сюди привезу! — жваво метнувся Ростик і зник у гущавині.
Тим часом слуги приторочували знов скриньку з короною до сідла кардинальського білого коня. Ігумен Григорій розпитував Костика:
— Справді, бачу по одязі, що ти якийсь нетутешній, дитино! Але, як ти кажеш? Ти прибув сюди із-за сторіч?
Правда, у Бога все можливе, але такого я таки ніколи не чував...
— А чи знаєш ти, хлопче, яку прислугу ви нам зробили? — приступив до них той лицар, що боронив корони.
— Якби так татарським людям вдалося відняти від нас цю корону, наш князь Данило надаремно ждав би її в Дорогичині. Тоді він не міг би стати королем та не повів би хрестоносного походу проти татар. Славний ти хлопець, ти... як тебе звати?
— Я Костянтин, а мій брат Ростислав! — відповів Костик.
— Мене теж звуть Ростиславом. Я галицький боярин!
— відповів лицар і приязно всміхнувся. Та в ту мить усмішка зникла з його лиця. З-за дерев почувся такий голосний крик переляку, що всі аж жахнулися.
— Ростю, Ростю, що тобі? — крикнув Костик і метнувся у кущі. Але там, де стояло їх авто, засвітили тільки, мов два зелені вогники, очі якогось звіра.
Звір простягнувся, випрямився і враз кинувся на скаменілого з жаху Костика. Костик почув, як гострі кігті рвуть рукави його сорочки та вже добираються і до шкіри. Коли це щось пролетіло зі свистом біля самісінького його вуха. Звір кинувся, задрижав і звільнив свої страшні обійми. Костик запримітив тільки, як звір вився вже на землі, а в його оці стриміла довга стріла.
Хтось за Костиком крикнув:
— Бережись, рись ще не згинув! — і потягнув його силоміць на галяву.
Хтось бідькався:
— Ще хвилина, і звір роздер би дитину!
Знов хтось дивувався:
— Погляньте, Ростислав ціляв у рися раненою рукою і на волосочок не схибив!
Та Костикові було все байдуже. Навіть рись міг бути собі живий або мертвий. Він глянув тепер і вже зовсім упевнився: ні авта, ні Ростика там не було!
ТАКА БАБУСЯ, НЕНАЧЕ РІДНА!
Костик і не пам'ятав, як довго ридав він, немов мала дитина, а не новак. Всі заспокоювали його, Ростислав обіцяв, що зараз поїдуть шукати Ростика, але Костик тільки шморгав носом, забуваючи, що має в кишені хусточку, та повторював:
— Ні, ні, його вже не знайти! Він поїхав далі в майбутнє, а я мушу залишитися тут назавжди... на-завж-диии! — голосив він.
Тоді ігумен Григорій промовив:
— На все воля Божа, дитино! Та ти не плач! Боярин Ростислав візьме тебе зараз з собою до Дорогичина. Мусимо повідомити князя, що наше посольство щасливо повертається з Риму і що корону вдалося нам довезти. В Дорогичині заопікується тобою княгиня Ганна Романова. То й не жаль буде тобі, що остався поміж нами. Та й не між чужими будеш, бо ти, чую, теж руського роду!
Костик прийняв, хлипаючи, благословення ігумена Григорія, а потім ще й кардинала Опізо та вмостився при допомозі княжих слуг на високому коні перед боярином Ростиславом.
З горя навіть не пам'ятав, чи довга, чи коротка була їх дорога, чи їхали лісом чи полями. Він тільки весь час думав, що коли повернеться, треба буде попросити братчика, щоб змінити назву їх роя "Рисі". Так він більше не хотів називатися! Та враз знову приходило на гадку, що він же ніколи не повернеться, ні до роя, ні до батьків, ні до Ростика...
Ледве й помітив, як здалеку замайорів укріплений город, які на вежі засурмили сурми, вартові спустили міст і впустили їх на замковий дітинець. Трохи опритомнів лиш тоді, коли завели його в горницю. Довкруги стін блимали лямпадки перед святими образами у срібних та золотих ризах. Над ним нахилилася старенька черниця:
— Боже мій, і хто пустив таку малу дитину саму блукати по пущі! І сорочечка на тобі подерта, і голодний певно... Євфросиніє, сестро Євфросиніє, ходи сюди!
Молода послушниця принесла на наказ княгині миску води та тканий узористий рушник. Костика роздягнули з сорочки, вмили та приклали зілля до задряпин, що їх таки залишив на ньому рись.
— Отак, тепер сестра Євфросинія позашиває тобі сорочку, а ти тим часом одягнеш каптан мого Данилка. Він любив їздити в ньому на коні, коли ще був малим хлопчиною... — клопоталася княгиня й добула з різьбленої старої скрині пурпоровий каптан.
Костик хотів сказати, що йому ніяк не годиться одягати княжого каптана, але мама завжди йому нагадувала, що бабусі не вільно противитися. Тому дав себе одягнути та ще підперезати золототканим поясом, посадити на лаві на м'якому килимі та годувати білим хлібом з медом і напувати молоком.
Аж тоді княгиня стала розпитувати, а Костик відповідав ковтаючи їжу, бо таки ж не їв нічого за всю дорогу, а дома перед Святою Вечерею теж не годилось їсти забагато. До того ж усе тут смакувало, мов справді дома у мами!
Княгиня сиділа навпроти Костика та слухала уважно розповіді про те, як Костикові батьки втікали під бомбами зі Львова, як довго блукали, поки заплили аж за море, в таку землю, що зветься Америка.
— О так, Львів я знаю! — відповідала княгиня.