Дні були теплими, сонячними... І саме в цей час багаті травами луки вабили, як ніколи.
Юрко лежав у високій траві і спостерігав за хмаринками, що повільно пропливали над деревами, над хатами, городами… над луками і над коровами, що там паслися. Навкруг воля… краса... Неподалік бринить річка… шелестять верби… Вдалині, десь під лісом кує зозуля… і чутно, як жваво чередник підганяє корів… А вгорі – небо… – голубе-голубе і хмаристе.
Він тихенько лежав, дивився на небо… Слухав, як вітер чеше траву… як сюрчать коники… гудуть мухи… і зовсім не помітив, як до нього прийшов сірий кіт.
– Мур-р-р… мур-р-р…
– Який кумедний, ласкавий кіт! – промовив Юрчик. – Бачу, що я тобі сподобався!
– Так… Давно сподобався… Дуже! – відповів кіт. Юрко аж присів від несподіванки.
– Не лякайся! Тільки не лякайся! Прошу…– вмовляв його кіт. – Ну куди ж ти?.. Я ж не хотів тебе налякати. Му-у-р, му-у-р.
Юрко підхопився і помчав. А потім почув, як кіт його умовляє, зупинився. "І чому я біжу? Якщо не зважати на те, що цей кіт розмовляє, то він звичайнісінький сірий кіт. Що його боятися?!" – подумав і пішов назад.
– Спасибі… Спасибі, що повернувся. Мене зовуть Мур!
– А я Юрчик!
– От і познайомились! – сказав балакучий кіт і додав: – Я просто обожнюю цю річку, верби, луки! Іще я знаю дещо цікаве… І покажу… Звичайно ж, покажу. Якщо хочеш... – потішно промовив він і, примружившись, підвів очі.
– Хочу… – погодився Юрчик.
– Тоді поспішай за мною! – весело гукнув кіт і побіг.
Юрко побіг слідом. Біля розкидистої старої вільхи, що росла біля річки, вони зупинилися. Хлопчик дивився довкола і не помічав, як тут тихо, хоча й вітер перебирав на дереві листя, чесав траву.
– І що тут цікавого? – не розумів він.
– Е, ні… – сказав кіт. – Поглянь і прислухайся. І Юрчик помітив...
– Тут надто тихо… А над річкою, деревами… і над нами навис якийсь дивний рожевий серпанок.
– Еге ж! От, завдяки цьому серпанку ти зможеш потім впізнати це місце.
А тепер заплющ очі... Так треба! – попросив Мур.
Юрко закрив очі...
– Один… два… три... Відкривай!
– О... Місток з'явився! – здивувався Юрко.
– Цей місток існує тут з давніх-давен! – сказав кіт і додав: – Те, що ти бачиш його, вказує на те, що в тебе – щире серце і ти полюбляєш мріяти.
– Так, мріяти я люблю! Ще я люблю дивитися на хмаринки, – радісно мовив хлопчик. – Вони легкі, пухнасті… і весь час кудись пливуть… Одні хмарки схожі на величезних метеликів, інші – на крилатих коней… А є й такі, що нагадують крокодилів. Хмари ніби грають зі мною, коли я на них починаю дивитися.
– Як цікаво… Я теж так спробую! Але не зараз, – сказав Мур і зіскочив на місток. – Гайда, Юрчику, на той берег… Він зветься Берегом Щастя.
Ось так, по незвичайному місточку, що виник з серпанку, хлопчик потрапив на таємничій берег. Там було все інакшим і дуже дивним.
На верхівках дерев, заплутавшись у гіллі, спало небо. Волохаті хмарки пливли, куди їм заманеться: одні – в один бік, інші – у другий… Промені розімлілого сонця лоскотали небо, що і не думало прокидатися... На гіллі густої верби, як на арфі, сумну мелодію грала веселка. Засмучені квіти і трава стривожено казали про те, що в них кінчаються сили триматися далі.
– Небо спить… А сонячне проміння ллється, не знаючи втоми. Як же нам хочеться напитись роси! Але через те, що не приходить ніч, роса не може торкнутися наших пелюстків і листочків, – промовляли квіти.
– Роса? Після такої спеки гарно було б напитись рясного дощу… А його нема і нема… – озивались дерева.
– Невже настав кінець світу?! – промовив старий мудрий олень, коли побачив, що на березі поволі зникає серпанок.
Увесь час цей дивний, ледь рожевий серпанок дарував мешканцям цього потаємного берега тепло казок, оберігав від метушні… А тепер…
– Що буде?.. Що буде?.. – журився олень.
– Ой! І справді… Серпанок скоро геть зникне, – заскрипіла тополя, на якій вже який день куняла сова.
– Як же ми будем без нього! – журився лелека, бродячи річкою.
– Як же ми будемо? – журилися квіти, трава, верболози...
– Нічого не розумію! – прислухаючись до всіх цих розмов, сказав Юрчик. – Чому всі так переймаються із-за якогось серпанку?
– О, хлопчику… – зітхнув кіт Мур. – Ми й справді не зможемо жити без нього. А вірніше, без його затишних теплих казок, які він зберігає і розповідає нам... Серпанок дає нам життя!
Юрко дивився на млявий рожевий серпанок і, не помітивши перед собою двох черепах, перечепився, і впав.
– Уважнішим треба бути! – озвались ображені черепахи.
– Вибачте! Я ж не хотів… – перепрошував хлопець. А потім почув горобців, що сміялися неподалік річки. – Здається, вони з мене сміються.
– Ні! Що ти…Це вони розказують одне одному всілякі небилиці, щоб не думати про спрагу.
Кіт Мур вів хлопчика берегом. У заростях верб тихо співав знесилений соловейко. Кувала зозуля, збиваючи його з ритму своїм охриплим від спраги "Ку-ку". Хрущі, джмелі, бджоли бентежно гуділи над в'янучими вітами, над травою, у якій журно сюрчали цикади…Над квітами кружляли метелики, щоб хоч якось остудити їх крильцями і розрадити.
Ріка таємничо жебоніла… горнула хвилі до берега, даруючи вологу серпанку… Якби не вона, через таку спеку він давно б уже зник. Звірі та птахи теж ішли сюди напитись.
Ця тиха річка розділяла два береги – Берег Метушні, де у всі віки жили люди і Берег Щастя, що існує відтоді, коли з'явилась на світ перша казка.
Кіт Мур не казав хлопчику, куди вони прямують, аж поки перед ними не з'явилась гора.
Її схили були сизими від пахощів м'яти та чебрецю, а на верхівці синіло невеличке озерце. Ще недавно тут був струмок, що чарував сріблястим дзвоном, збігаючи вниз. Через спеку озерце обміліло, і він пересох, залишивши вологу смужку.
Під горою виднілась хатинка… Без вікон, дах увесь поріс мохом… Лише двері вказували на те, що це не просто зелений горбочок.
– Землянка! – радо вигукнув Юрчик. Чи живе тут хто?
– Живе, – сказав котик. – Може ти, друже, і не повіриш, але тут живе Ніч. Ось притулись до дверей вухом – і почуєш, як вона ходить, брязкає місяцем і зірками. Цілий тиждень минув, а вона не виходить. Зачинилась, мовчить… Хоч би сказала, що сталось?
– Тепер я починаю розуміти, чому міцно спить небо... – здогадався Юрчик. – Воно втомилося від нескінченного дня!
– Так і є! Якщо так буде й далі – все на Березі Щастя засохне, а чарівний серпанок зникне назавжди. Разом з серпанком зникнуть усі казки… і тоді серця дітей стануть такими ж, як у дорослих… Адже без теплої тихої казки не буває дитячого серця.
– Можливо, я зможу вмовити Ніч вийти?!
– Саме на тебе, Юрчику, я і надіявсь! Ти – привітний, веселий, я частенько бачив тебе на тім березі… Тож і привів…
Раніше хлопчик не міг і подумати, що таке буває на світі: що казки живуть не лише у книжках… Можливо, усе почуте, побачене він розумів по-своєму, по-дитячому… Та він дуже хотів, щоб Берег Щастя існував завжди.
– Нічко! Ніченько! – гупав він у двері. – Вийди, будь-ласка! Тяжко без тебе на Березі Щастя.
Ніч не виходила, мовчала, зачаїлась у своїй затишній землянці і вдавала, що не чує, допоки Мур з Юрком добряче їй не набридли.
– Ну, хто там такий настирний? – озвалась нарешті, відсунула засов і визирнула у шпарку дверей. – Хлопчик? Хто привів тебе сюди? – невдоволено запитала і, щоб краще його роздивитись, відчинила двері.
– Це Юрчик! – сказав кіт Мур, опустивши ниць очі. – Це я показав йому чарівний місточок і привів сюди.
– Нічко! Послухай, будь ласка! – благав Юрко. – Якщо ти не вийдеш, то рожевий серпанок зникне назавжди, і Берег Щастя загине.
– Ну, добре! Вийду… – сказала Ніч. – Думаю, тепер мешканці Берега Щастя будуть мене цінувати так само, як і рожевий серпанок, – сказала вона і нахилилась до хлопця: – Хочу тебе дещо попросити… Пообіцяй, що розповіси всім своїм друзям про те, яка я важлива.
– Обіцяю! Неодмінно розповім!
І ось, нарешті, на Березі Щастя настала ніч! Стало прохолодно, і всі заснули. Котик з Юрчиком теж позасинали під зоряним небом.
Вранці їх розбудив рясний теплий дощ. Він полоскав дерева, квіти, траву... І коли вщух – на вербовому гіллі, як на арфі, чарівну мелодію зіграла веселка.
Горобці весело купалися в теплих калюжах, радо кувала зозуля, і співав соловейко… А ясне, сповнене сили і таємниць небо вплітало у вологі вербові коси промені сонця.
На верхівці гори водою наповнилося озерце, і зашумів, забринів срібним дзвоном струмок. Над берегом засяяв теплий, ніжно-рожевий серпанок, що повідав усім нову казку:
– Десь у далині, далеко за обрієм Берега Щастя, двоє зайців ніяк не могли дійти згоди: хто з них швидше бігає. Вітер, що пролітав повз них, почув, як вони сперечаються, і сказав:
– За лісами, за полями, там, де надвечір ховається сонце, є дивовижний берег. Хто із вас прибіжить туди першим – той і спритніший.
І зайці, зачувши таке, побігли. Поки вони бігли, їм довелося двічі змінити свою шубку... І все ж вони дісталися Берега Щастя.
– А де вони? – запитали всі.
– А он… сплять під кущем шипшини, – показав серпанок і засміявся. – Виявилося, що той, що меншенький, – спритніший.
Берег Щастя розкошував. Юрко теж радів, хоча й добряче намок під дощем.
– Не хвилюйся, Юрчику. Не встигнемо дійти до містка, як ти висохнеш! – сказав Мур.
Так і сталося. Поки дійшли до місточка, його одяг був вже сухим. Хлопчик попрощався з Берегом Щастя, зійшов на місток і за мить опинився на березі, де знаходиться його рідний дім.
І тут його охопила тривога: що ж скажуть вдома?
– Не хвилюйся, Юрчику! – заспокоїв його котик і, поглянувши на рожевий серпанок, що навис угорі, сказав: – Твоїх батьків (коли вони тебе тут вчора шукали) доторкнувся ось цей казковий серпанок, і вони про тебе забули. І хоч, може, вони і згадають дещо – не турбуйся.
Юрко заспокоївся, погладив кота…
– Бувай, котику! Дякую тобі, що показав мені Берег Щастя.
– Бувай, Юрчику! Приходь сюди, коли захочеш! Провідаєш Берег Щастя і зустрінеш мене… А про цей місточок не розказуй нікому! Нехай він буде твоєю таємницею. Ще я тобі скажу ось що: тримай Берег Щастя у своєму серці, навіть тоді, коли не буде можливості сюди прийти.
Сказавши це, котик весело побіг і зник разом із чарівним місточком.
Хлопчик повернувся додому. Батьки його не сварили і ні про що не питали… Хоча й посміхалися дивно.