А Петро все на соняшники показує рукою і щось говорить тим кореспондентам.
Запитують потім у Петра, що ж там такого було. А він подобрішав, сміється й каже:
— Та нічого особливого!
Спробуй у такого добитися правди.
А це через пару днів дивимося телевізор і бачимо Петра в новинах. Та він, з'ясовується, герой!
Думали, що Петро на заробітки поїхав, а він — на війну. Не знати, скільки там воював, але потрапив у полон. Це все кореспондентка розповідає, бо Петро майже нічого так і не сказав. Його показують, а вона замість нього все пояснює.
І дізнаємося ми, що Петро втік із того клятого полону. Отак у шльопанцях на босу ногу втікав, стріляли в нього, але він забіг у соняшники і так врятувався. Десь два тижні по сєпарській території валандався, аж поки до своїх не прибився.
Потім з військкомату приїхали до Петра. Кажуть, якусь медаль вручили. Не за полон, звісно, бо хто ж за це нагороджує, а за бойові подвиги на війні. Та хіба в нього допитаєшся? Вже з районної газети вичитали, що то не медаль була, а орден за бойові заслуги. Кликали його до районного центру, щоб в урочистій обстановці вручити, але побачили в шльопанцях на босу ногу, то й передумали.
Оце якщо хочете Петра знайти, то дивіться, у кого соняшники на городі ростуть. До хати навіть не заходьте, він там лише ночує. У соняшниках його й знайдете.
Ось такий дивний у нас Петро.
22 вересня 2016 року
ВБИВСТВО ЛОВЕЛАСА
Колишній капітан міліції на прізвисько Нишпорка, який займався приватною детективною діяльністю, не дозволеною поки що законом, прокинувся о шостій годині тринадцять хвилин ранку від пістолетного пострілу. Він скочив на ноги і побачив, що бічною вуличкою в напрямку до залізничного вокзалу, кульгаючи на ліву ногу, неквапно йшов високий чоловік у синій куртці до колін і чорному картузі. У світлі ліхтаря Нишпорка побачив його обличчя. Він знав цього чоловіка.
Дружина, яка вчора повернулась із Італії й через тиждень мала їхати знову на заробітки, ліниво запитала:
– Що там?
– Людину вбили, – у тон їй відповів Нишпорка.
Білосніжна Киця з різнокольоровими очима турецької породи ван, яку йому подарували на сорокаріччя, позіхаючи, ліниво потягнулася лапками до Нишпорки. Він погладив її по голівці й почав одягатися.
– Без тебе там не обійдуться? – запитала дружина.
– Повинен же хтось розкрити злочин, – скромно відповів він.
Коли Нишпорка вийшов надвір, то побачив, що у сусідніх будинках люди, розбуджені пістолетним пострілом, почали вмикати світло.
Ще здалеку він побачив чоловіка у спортивному костюмі, який лежав на доріжці, що вела до стадіону. Той не подавав жодних ознак життя.
Підійшовши до нього, Нишпорка упізнав Михайла Сеньківа на прізвисько Ловелас, який розбив не одне жіноче серце. Переконавшись, що пульс у покійника відсутній, Нишпорка подумав, що це була остання вранішня пробіжка Ловеласа.
Вбивство було розкрите. Залишилося лише дочекатися поліції та прокуратури.
На диво, начальник Дрогославського відділу поліції прибув через сім хвилин, а міський прокурор – відразу за ним. Увесь цей час Нишпорка охороняв покійного, аби сусіди не торкалися його тіла.
– Без Нишпорки нам злочину не розкрити, – єхидно сказав підполковник.
– Нишпорка навіть знає, хто вбив Ловеласа, – підіграв йому прокурор.
– Знаю, – скромно відповів Нишпорка. – Ресторан ставите?
– Я пас, – сказав підполковник.
– Чому? – здивувався прокурор.
– Знаєш, скільки разів я вже йому програвав? – задав риторичне запитання підполковник.
– Гаразд, – самовпевнено погодився прокурор. – Я виставляю.
Вони подивилися на Нишпорку.
– Це Василь Соколов, відомий кримінальний авторитет на прізвисько Сокіл. – Нишпорка дивився кудись удаль. – Він уже сидів за вбивство. Нещодавно вийшов. Зараз знаходиться у другому вагоні від початку електрички, що через шість хвилин відбуває до обласного центру. На ньому синя куртка до колін і чорний картуз. Він кульгає на ліву ногу.
Підполковник і прокурор переглянулись, але нічого не сказали.
Через тридцять секунд четверо поліцейських уже бігли в напрямку до залізничного вокзалу.
Нишпорка спокійно пішов додому.
Дружина запитала у нього:
– Ну що, розкрив злочин?
– Звичайно, – скромно відповів він, роздягнувся і ліг додивлятися сни.
Киця зручно вмостилася йому в ногах.
Наступного дня Нишпорка, прокурор і підполковник сиділи у ресторані "Калина", що на околиці Дрогослава.
– Як ти вирахував Соколова? – запитав прокурор.
– Побачив із вікна своєї квартири.
– А чому зрозумів, що саме він убив Ловеласа? – запитав підполковник.
– Поки той сидів, Ловелас звабив його дружину, та ще й вихвалявся цим собі на біду.
– Звідки ти знав, що Сокіл поїде до обласного центру? – запитав прокурор.
– Бо там живе його сестра. Треба було десь пересидіти. Та й вона забезпечила би йому алібі.
Вони пили правдивий закарпатський коньяк. Нишпорка замовляв різні страви. Прокурор уже жалкував, що згодився виставляти ресторан.
– А звідки ти знав, що Сокіл сидітиме в другому вагоні з початку електрички? – запитав підполковник.
– Сам люблю їхати саме в цьому вагоні, – відповів Нишпорка і усміхнувся.
Підполковник і прокурор переглянулись, але нічого не сказали.
24 вересня 2016 року
КРАВЧУК І КУЧМА
1
Взагалі-то Кравчук мав бути Кравчучкою, бо то була кицька, а не кіт.
П'яний Стефко приніс її додому і назвав Кравчуком. Вона зовсім не була подібна на першого українського президента часів незалежності. Але що візьмеш із п'яного? Йому здалося, що кіт – викапаний Леонід Макарович. Протверезівши, Стефко не став перейменовувати своє знайдене надбання на щось прозаїчніше. Кравчук залишився Кравчуком.
Уже десь через тиждень всюдисущий Стефків синок Михайлик зробив геніальне відкриття:
– Тату, то котиця, а не кіт.
Стефко, який того дня був тверезим, узяв свого кота на світло, поклав його на спину і скрупульозно вивчив анатомічні можливості. Сумнівів бути не могло: це справді була кицька.
Про Стефкове розуміння на котах ще довго сміялася вся вулиця, і навіть у місті взнали про це. Але перейменовувати Кравчука на Кравчучку чи ще на якесь жіночо-котяче ім'я ніхто не став.
2
Кучма був старшим від Кравчука років на сім. Рудий кудлатий пес усе своє життя провів на прив'язі біля буди, зрідка гавкав, коли хтось чужий ішов до хати, і, здається, був задоволений своїм існуванням.
Кучма був сином вуличної сучки Джейни. Її приплідок був мало не в кожному дворі, але всі цуценята, а тепер дорослі пси були подібні на матір. Кучма був винятком, і ніхто не знав, де Джейна знайшла такого рудого і волохатого коханця, від якого народився Кучма.
Кучму Кучмою назвав той же Стефко. То було якраз напередодні президентських виборів, і у Стефка здох нестарий ще Бандит. Видно, хтось його отруїв, бо Бандит справді відповідав своєму назвиськові. Він часто відшпилювався від ланцюга, гасав нічними вулицями міста, лякаючи поодиноких перехожих, порпався на чужих городах, задирався з іншими псами, припнутими до буд. Тоді пів міста, збуджене несамовитим собачим гавканням, не могло заснути до самого ранку, проклинало Стефка та його Бандита. А пес, змучившись, біг додому і вже зранку лежав біля буди, чекаючи на господаря, який для профілактики і зміцнення дисципліни декілька разів бив його, а потім припинав.
Кучма справді чимось був схожий на другого президента незалежної України, і до Стефка спочатку бігали дивитися на пса. Заходив дільничний міліціонер і настійно рекомендував змінити псові ім'я, погрожував неприємностями, але Стефко не звертав на це уваги і продовжував кликати свого рудого улюбленця Кучмою.
3
Кравчук і Кучма подружилися навдивовижу швидко. Кучма нікого не підпускав до своїх володінь і, наскільки дозволяв ланцюг, відганяв курей, качок, індиків і козу Феську. Кравчук не знала цих жорстких правил і в перший же день свого перебування на обійсті Стефка зайшла на територію Кучми.
Старий рудий пес не очікував такого нахабства від юної симпатичної леді. Несподіваний візит Кравчука виявився для Кучми фатальним. З нього деякий час сміялись і кури, й індики, і качки, а особливо коза Феська. Але факт залишився фактом: Кучма не вигнав нахабну кицьку, лише обнюхав її і, присоромлений своєю слабкістю, півдня пролежав у буді.
Хоча Стефкове подвір'я було великим, але Кравчукові чомусь найбільше подобалося те місце, яке здавна вважалося вотчиною Кучми. Ні, Кравчук лазила всюди, навіть одного разу якимось дивом опинилася вночі на даху, не могла звідти злізти і десь з півгодини нявчала, аж поки сонний і злий Стефко не врятував її. Але біля Кучмової буди було затишніше, спокійніше, надійніше.
Усе домашнє птаство і особливо коза Феська з великим сумом і чорною заздрістю дивились як Кравчук спокійно прогулюється біля Кучми, а той ледь махає хвостом. Кравчук могла щось видлубувати з Кучмової миски (рожева мрія Феськи!), і рудий не зачіпав її. Дійшло навіть до того, що Кравчук годинами вилежувалась у Кучмовій буді, а пес спокійно собі лежав поруч і пильнував, аби хтось не порушив спокою його юної вихованки.
4
Пацюк Юрко все життя провів у стайні, не бачив сонячного світла і не знав порядків, заведених на Стефковому подвір'ї. Коли господар надумав наростити дошку, бо до пацюка могли скочити індичата, які підростали, Юрка вивели надвір. Він очманів від волі, одразу зрозумівши, що є найбільшою тварюкою серед усього живого, поки бачило око.
Стефко нарощував дошку, а Юрко почав встановлювати власні порядки. Він поганявся за курми, індиками, качками, й ті, вголос висловлюючи своє невдоволення, збилися в одному куті подвір'я, не сміючи навіть розраховувати на більший простір.
Юрка дана ситуація задовольнила, і він, важко сопучи, пішов далі. Малий Михайлик, Стефків синок, допомагаючи батькові, біг за цвяхами і обценьками і не закрив хвіртку. Юрко скористався цим, вийшов за територію курей, індиків і качок і наблизився до Кучмової буди, всередині якої дрімала Кравчук. Нічим добрим це не могло скінчитися, бо Юрко, харчуючись виключно помиями, був нахабною свинюкою, а Кучма захищав спокій дами. Коли Юрко попер до буди, то радше відчув, ніж побачив там незнайому тваринку. Кучма спочатку грізно загарчав, а потім накинувся на Юрка, доки дозволяв ланцюг. Той від несподіванки сахнувся, але швидко переборов свій страх, розуміючи, що за цим поєдинком спостерігають кури, індики й качки, над якими морально він нещодавно здобув перемогу.