Грець йому, якого біса.
Сідаю поряд із лялею: і якщо ненароджений син із великими очима, то очі — від неї, не твої, твоє — щось інше, але не очі. Хоч і не конче щось інше — твоє, когось іншого — не твоє.
Ляля має рацію: це не діло. Чвалаю за виноградним спиртом — слід випити трохи сеї муті. Колочу розчин і пам'ятаю, що до Сейфул-ліни не було телефонних дзвінків. Незважаючи на це, Сейфулліна стоїть під вхідними дверима і зараз тиснутиме на кнопку. Встигаю відперти, щоб не сполохати затишку лялі.
Сейфулліна всміхається і каже, що це вона.
Знаю, заходь.
У руках Сейфулліна тримає пляшку з вином. Сьогодні ми будемо пити хороші напої, досить із нас помиїв. Доволі невпевнено: скільки ж. досить із нас.
Розведений спирт щезає до мушлі. Не знаю, чи погоджуюсь із Сейфулліною, але най уже так.
Міркую, чи виправдовуватись через лялю.
Сейфулліна: бачила лялю з Ларисою Рейснер і вона була нетвереза. І зрештою, Сейфулліна мнучись, я не до лялі. Де келихи? Не по-свинському ж.
От келихи — подаю. А що я, чому не до лялі?
Сейфулліна знімає підбори, за сим наповнює келихи. Випиває перша, залпом. Другий випиває так само. Вона голодна на хміль. (Якісь такі всі голодні.) Не до лялі, бо тій потрібні червоні маки на стелі й у середині, а мені, пояснює Сейфулліна, не потрібні — вона до мене.
Звідки Сейфулліна знає про червоні маки — не вивідую. Навряд чи про це говорила із нею ляля.
Ні, про червоні маки говорила не ляля — підтверджує мої думки Сейфулліна, просто по лялі видно, що вони потрібні, а ще рай, але ніяк не все те, що наразі. І навіть її ненароджений син із великими очима — їй не потрібний. Рай і червоні маки. Сейфулліна переконана. Це ж ляля.
Ну то й що? — задіває мене Сейфулліна своєю впевненістю. Випиває чергову порцію. Я ж ані краплі й досі. Сейфулліна стояла. Сідає. Хіба я не знаю, що вона — ляля? З кімнати тхне розчином із оцту та води. Хіба — не знаю?
Погоджуюсь: знаю. Але спочатку дуже довго мовчу. Мало б хто тримався, але це не про Сейфулліну, тому що вона тримається.
Пропонує пити й мені. Не лише їй. А з лялею не має бути ніяких сумнівів. Скоро Сейфулліна зупиняється, а ляля — ніколи, аякже, по-іншому червоні маки і рай недоступні. Туди ведуть ті, хто їбуть, а ще — Соня Нейтман, Ельза Тріоле, Сейфулліна, Лариса Рейснер, ще хтось. Утім я, зізнається Сейфулліна, чи не востаннє.
Згадую його. Не наважуюся спитати.
Сейфулліна: питай.
І я питаю: чи він так само?
Він? (Сейфулліна) Він так само, але не через те, що хоче він, через те, що цього вимагає ляля.
Запах розчину із оцту та води геть чисто незносний.
Вина десь на денці. Сейфулліна виливає решту. Можу не перейматись, ночувати вона не залишиться. Сейфулліна ще на роботі: чи не востаннє... Махом приймає ту решту і взуває свої підбори.
Піду.
Сейфулліна наближається впритул, щоб щільно стиснути мені сідниці й лишити цілунок прямісінько в рот. Лишає прямісінько в рот.
Вона йде, я ж думаю, звідки цей чортів повів розчину із оцту та води?
■
Непокоїть, чи повідомляти лялю — і казати про прихід Сейфул-ліни, яка лишила запах свого тіла, але не лишила ані краплі вина. Непокоїть, проте незабаром минає і моє рішення: не скажу. Ляля здогадається й так і самотужки зробить все, як слід, аби не з'явилось засмучених. Приміром, зустрічатиметься з кожною окремо і щебетатиме про відсторонену прутню, не згадуючи того, як хтось приходив поза нею та йшов.
Надбудовую всю цю абстракцію, а от шлунок вимагає поживних страв. І справді, кілька днів ніяких поживних (навіть непоживних) страв. Ляля має рацію, навіть яєць катма.
Згадую про пакет, з яким заявилась ляля, вона говорила про вечерю, якщо забути причину святкувань.
Надибую пакет у коридорі. У ньому повно поживних страв.
Я наїдаюсь, але напитися не вдається: пляшка з-під вина, вино видудлила Сейфулліна, анулювавши мій розбавлений виноградний спирт. Уявляю той необхідний спирт, але так даремне та нащо. Слід повернутися до лялі: змінити пов'язку і влаштуватися де-небудь поруч. Ця безвідповідальність мені не пасує. Але хто сказав, що вона мала б мені пасувати? На цьому й порішаю, витираючи губи.
Ляля мала би спати, але, здається, вже досить довго ляля не спить. Очі вперті у стелю. Чи маки? Гола, бліда, під сухим крижмом.
Стою в проході — не можу наважитися підійти.
Мовчить. Очі так само. Без рухів.
Я так само — без рухів.
Так довго.
Ні, ледь чути, ляля, не маки. Добре, кажу, коли ні — не маки. А що тоді?
Оминаючи позором налиті груди лялі: так, що?
Нічого. Змочи ліпше крижмо і влаштовуйся де-небудь поруч, бо ж говоритиму про Ларису Рейснер, хоча це не настільки суттєво, але. А от про Сейфулліну, що була нещодавно в тебе, не говоритиму, зустрінусь якось окремо й наговорю прутні. Ляля виправдовується: мала розказати ввечері, однак увечері було не до Лариси Рейснер, а от нині про щось інше вона не спроможна.
Гаразд, потопаю крижмо в мисочці з розчином із оцту та води, про Ларису Рейснер, якщо ляля вважає за гоже.
Вважає.
Накладаю змочене крижмо. Тулюся поближче.
Впирає натомість стелі очі в мене. Свої очі в мої очі.
Ляля: вона теж шльондра, яка віднедавна спокушає тебе на любов. Каже та вмовкає.
Поза та сама. Я не дивуюсь і не переймаюсь: хто такий наразі ти, щоби я почала перейматись? До того ж, коли говорили, що трохи тра-хаєш.
А втім здивована ляля чи рада: невже я не дивуюсь і не переймаюсь?
Не дивуюсь, не переймаюсь. Щось іще про Ларису Рейснер? Ляля вертить головою: оце і все.
Погляди розходяться, і мене накриває: хто такий наразі ти, що мене отак накриває, тобто я переймаюсь, чого не помічає і досі гаряча ляля? Про маки я більше не можу. А ляля ніби ще може.
Хоча, додає, коли без Лариси Рейснер, то червоні маки і рай недоступні. А тепер спатиму.
Накрита змоченим крижмом ляля відвертається так далеко, що її сливе не існує. Відвертаюся і я — мене не існує і поготів.
■
Ця недоладна звичка сподіватися на раптову смерть укотре атакує на ранок. Пора б повернутися до лялі та провести бодай незначну перевірку: чи ліпше, наскільки загоїлись її розпанахані стигми.
За відчуттями: порожньо, але на повертатися не ворушиться жоден м'яз.
Спливає думка: коли б що, ляля розворушила. Ляля не ворушила. Тож-бо — все гаразд, можна продовжувати свою недоладну звичку. Я продовжую.
Хоча відчуття порожнечі не дає уповні зосередитись на можливому продовженні. Тому слід повернутися до лялі, аби позбавитися відчуття порожнечі та не бити завчасно в набат.
М'язи трохи не лупають, аж так примушую себе повернутись.
Лялю? — ковзаю руками по місцю, де б вона мала бути. Утім на місці ніякої її, лялі. Крижмо, що висохло.
Ковзаю руками активніше, чи не сховалась вона між простирадл. Але ні, не сховалась. Лялі ніде в межах ліжка. Підозрюю, і в межах нашого простору лялі ніде.
Підгинаю під себе ноги. Міркую, чи перейматись. Куди ж поділася незагоєна ляля?
Переймаюсь. Й ані одної зайвої дії.
Часу не шкода, тому що й ані часу.
Хто з нас утнув нехороше — чи я, чи ляля. Наразі міркування зайві, через це так само без них. Окрім того, що сплива мимоволі. Мимоволі ж спливає тільки та, що лишилась. А лишилась хіба що Лариса Рейснер. Інших довготривало нема: ані Соні Нейтман, ані Ельзи Тріоле; ще Сейфулліни — теж нема.
Я готова змінити позу, коли з порога тріскотня. На додаток не міняю, бо простирадло піді мною розповзається фіолетовими та зеленими плямами. На моїх ступнях могли лопнути фіолетові та зелені вени. Вени здувались повсякчас і колись мали лопнути. І от, це тоді, як щезла ляля, і в домі загомонів загрозливий жіночий альт (я розбираю, після тріскотні). Ясно, що це не ляля. Будь-хто, але не вона. Напевно, це навіть не Соня Нейтман, Ельза Тріоле чи Сейфулліна. Сюди вони вже не ходки.
Ця жінка, звісно, Лариса Рейснер. Я здогадуюсь, оскільки так просто. Лариса Рейснер наближається і каже, хто вона: Лариса Рейснер.
Мені соромно через плями, які роблю спробу прикрити (сховати), однак виходить кепсько, а Лариса Рейснер помічає невдалі намагання.
Просить, щоби без зайвих зусиль, її про все попередила ляля, і сенсу займатися подібними речами немає.
Добре, мовлю, коли немає; і більше не стараюся виглядати людиною. Чекаю, що ж далі.
А далі Лариса Рейснер гомонить, що врешті їй на мене наплювати і тут вона не для цього. Ляля просила передати ось, і протягує книжку; де чемодан чи валіза? Лариса Рейснер приїхала за рештками життя від лялі, тому якнайшвидше слід зібрати, а зі мною тут пань-катися їй нема коли. Та й хто їй я, аби ще зі мною тут панькатися?
Мовчу, понеже у домі ніяких чемоданів та валіз. І Лариса Рейснер усе розуміє, протягуючи ту книжку.
Протягує, але про кастроване існування зась.
Невже мені необхідна ця книжка?
Ця, — Лариса Рейснер. Від лялі ж.
Підсовуючи намовлену Ларисою Рейснер книжку під себе, які чемодани або валізи при однім ліжку на двох?
Лариса Рейснер, зобачивши на підлозі лантухи від лялі, згрібає до рук.
Піду так, каже Лариса Рейснер.
Можна подумати, я не бачу, що піде так.
Гребти не настільки багато, аби Ларисі Рейснер перебувати в кімнаті надовго. Із лялею ми мали скромно. Лариса Рейснер бариться. Чого ж баритись?
Простирадла навіть не фіолетові і зелені, а почорніли. У руках Лариси Рейснер білизна лялі.
Не знаю, нащо вона, Лариса Рейснер, і досі тут, адже кастрованому існуванню віднині не бути — є та книжка. Не витримую: чого ще? Лялі!?
Лариса Рейснер всміхається, дякує, ні, ляля в неї є, і в лялі будуть червоні маки та рай, тому хвилюватися за неї не варт і пропонувати неіснуючу нині тут лялю однаково не варт.
Вона так усміхається, що хіба ж простирадлам не чорніти.
Простирадла чорніють іще.
Так, віддаляючись, Лариса Рейснер, лялю забирає з собою, прецінь мені зостається її ненароджений син із великими очима і ця, тиче під моє спіднє, книжка, а ще, гарячіє Лариса Рейснер здаля, тут зостаєшся ти, який може і трахаєш, але не спокушаєшся на чужу любов.
■
Лариса Рейснер іде остаточно; думаю: чи не червоні маки лялі починають квітнути під пальцями моїх ніг? Тому що мені червоно.
березень — 11 травня 2008р.
м. Донецьк