Чи то — пригощаю, чи то — прощаю. Ймовірно, кучерявий веселий пов'язаний з одною із церков. Бо переконує, що все в руках Божих, а іншим не під силу. Я уважно слухаю кучерявого, але не розумію, мабуть тому, що він дещо веселий, бо хильнув. При тому, не йому говорити про Бога, нічого не відаючому про чигирин, до якого пнусь. Ще варуюсь ковтати поживно пропонованого напою, але ковтаю, ковтаю зовсім потроху, щоби не проґавити вчасно податись, де той чигирин. Уникаю слів кучерявого веселого, прецінь він не уникає спроб проявити свою готовність: кучерявий уже надміру веселий повідомляє, що пити зі мною пива так хорошо. Перепитую: як, хорошо? Чого ж — хорошо? Хорошо, пояснює кучерявий, бо ніякого зайвого, окрім вихиляння. Через це мене зовсім не дивує, чому він нуждається у відмінному поряд, а також, допивши десь третю, не мнусь одказати, як мені добре сказати: шкода.
◊
З-під мене, мамо, ніякого грітого молока. Чого ж тебе так коробить, не ясно, мамо, до чого підставляєш дзбани. Волочу несподівано міхи. Але там, мамо, ані борошна, ані цукру. Ти вчиш мене бути спритною побіля плити. Мамо, учениця із мене добротна — я смажу картоплю і начиняю м'ясом млинці. Млинці ж, мамо, я навіть пектиму, а не лише начинятиму. Тому молоко закінчилось, що не до тіста — в унітаз. Мамо, саме так у мене наразі з молоком. Досить того, яко ним повнюсь. Ти, мамо, дещо несерйозна до мене: і не помічаєш, що важеніє тіло й довкола нього. Картоплю і млинці я, мамо, лишаю на столі, прикривши рушником. Мамо, я не знаю, чи їстиме хтось оцю спритність — млинці і картоплю. А далі, мамо, молоко кисне в мені.
◊
А знаєш, кажу, коли повертаюсь: якщо більш не питаю, де той чигирин, ти даєш мені на дещицю життя — я лишила у собі тебе.
літо — 11 вересня 2008р.
м. Донецьк