Ніби, ти маєш їх безліч. Читаємо вголос листи від ворогів і нам навіть смішно. Виявляється, вони нічого про тебе не знають, але роблять вигляд, що знають усе. Це не так, зауважуємо. Вороги оперують застарілими даними, що нас трохи дратує. Вирішуємо, досить фальшивого коментування твого життя і стосунків з іншими (не тими) людьми. Ховаєш листи до бюрка і йдеш на кухню робити каву. Повертаєшся без чашок і я не можу зрозуміти, чи ти щось заварював, чи ти взагалі зняв чайник з пічки. Під час кохання мовчимо, відчуваючи, як затишно, хороше. Виповзати з ліжка лінь, але пора. Одягаю чорну святкову сукню. Чекаю, коли скажеш, щоби йшла. Не говориш; засинаю до вечора. Будиш — дорослі вдень не сплять, пробуєш переконати. Отже, не доросла — такий в мене висновок. Доросла — наполягаєш (знімаєш сукню, білизну, безжально береш).
Висилюють нічні забави, пнучись тілесною насолодою, вивертаючи теплої рідини на вражену шкіру. В заглибинах — спалахи чужих смертей. Допоки таке недоступне нашому терпінню. Повалений манірною облудою, знеможений. Колихати місячну паморозь. Що тобі ще? Шукаю по ліжку на світанку, але не знаходжу. Ти вже не тут, десь. Я звикаю і більше не дивуюсь, аби не дізнались ті, що живуть біля річки, внизу. Якщо знатимуть, муситимемо шукати виправдань (муситиму). Не міркували. На білизні помічаю плями. Це одна з причин, чому тебе не знаходжу. Три або чотири дні не бачитиму, не прийдеш. Лишаюся наодинці. Коли б не обіцянки, пустила(сь). Але обіцяла: не гнівити. Не гнівитиму. Печу пироги і роздаю голодним дітям. Те, звідки з'являються голодні діти, не відомо. Мене ніхто не просить, але роблю. Либонь, відчуваючи потребу. Безмаль, гріхи. Ти не говориш, а я не питаю. Діти їдять, хоча не певна, що вони з'явились і голодні. Виношу простирадла у плямах на двір, пратиму. Не по собі: ті, що живуть біля річки, внизу, уже дізнались — підказує. Скоро прийдуть, виправдовуватимусь. Сідає сонце, але не приходять. Я в розпачі: нічого не сталося, просто все (як завжди) — ніяк. Простирадла мокрі — не встигли висохнути за день, але інших не маємо. Витримую біль, та не самотність. Кличу, хоча намарне (три або чотири дні не бачитиму, не прийдеш). Піднімаюсь зарано, не хиблю: пироги з сиром і ягодами. Але приходять не діти — пироги їстимуть ті, що живуть біля річки, внизу. Мені не жаль, будь ласка, най лише будуть мирними. Ті, що живуть біля річки, внизу, закінчують із поїданням, якось вороже настроєні (я помічаю, готова). Кидають: бачили тебе. Обвинувачують у скритності, їх не влаштовує так. Як, так? — ізлегка. Сиплять попелом, вогнем: ти затягаєшси до води і залишаєшся живим — вони бачили, тепер вони знають, і не треба перечити. Не перечу: так, залишаєшся; але ті, що живуть біля річки, внизу, не усвідомлять, тому мовчу, не пояснюю. Поясни, вимагають. Мовчу, переймаючись, як можна таке пояснити. Хапають, зв'язують. Думають, це допоможе. Не засмучую: мовчу і не кажу, що ніщо не допоможе. Обрізають сорочку і хочуть сікти. З першим ударом помічають, що течу. Зупиняються, відходять. Ми аніскілечки не подобаємося тим, що живуть біля річки, внизу, тому наказують шукати іншого місця, рушати звідси. Попереджають, що голодні діти більше не ходитимуть їсти пироги — я можу не пекти. Та й насправді, ніякі вони не голодні, лишень малі. Погрожують. Якщо не майнемо, мститимуть. Ті, що живуть біля річки, внизу, спускаються. Знаходиш мене отак: зв'язану, залиту. Розв'язуєш, омиваєш. Знають, засмучую. Знають, радієш, — загартований, готовий.
▼
Приходять покійники. Із ними сідаю за святкові столи, за наїдки. Ми наповнюємо чарки, перехиляєм. Покійники хмільні й без цього, але я змушена. Не певна, що доцільно (утім, не відмовляюсь). У мене безліч торб, якісь поліетиленові пакети (і це вже переслідує; вкотре). Не знаю, щось тягаю з собою. Копирсаюсь: кілька півторалітрових пляшок із граючим вином. Нарешті покійники зізнаються, що все неспроста: я знатиму правду про тебе до того, як слід приймати остаточні рішення. Які остаточні рішення, не доходить. Відкручую кришки на пляшках із граючим вином, опустошити. Це не наяву, намагаюсь себе заспокоїти, уже довірившись покійникам, ідучи за ними до коловороту. Показують, у який спосіб ти готуєшся до чергової фієсти: стискаєш сідниці неповнолітньої пантери, пускаєш в її глотку вологого язика. Мабуть, покійники розраховували на мій подив, тому були трохи розчаровані, коли не звернула уваги. У чорних лосинах і капелюсі з пером тебе не впізнаю, не сприймаю. До чого ця макабрична фієста?! Перестріваю за рогом, питаю: до чого ця макабрична фієста? Із безліччю торб, поліетиленовими пакетами мене не впізнаєш, не сприймаєш. Ідеш повз, умовивши неповнолітню пантеру прямувати з тобою. За годину ти вже ніякий (розбитий) і кличеш. Покійники бачили, переконані, що не погоджусь. Погоджуюсь; ти приготуєш поїсти, ти купиш випити, сміливо робитимеш. Їду, покійники ж, засмутившись, щезають — жодних там (доречних) пересторог. Вирішую підтримати твою макабрична фієсту — одягаю чорні лосини і капелюх з пером (упізнаватимемо). Відтепер ми схожі. В автобусі дивую люд, витріщаються. Скоро приїдаюсь — люду набридло розглядати таку нетрадиційну одіж, до того ж — наразі чи не кожний робить із себе клоуна (носить нетрадиційну одіж). Тож, такий собі клоун у чорних лосинах і капелюсі з пером. Автобус робить до біса зупинок, ти дорікаєш: поїздка довга як смерть. Яка є, я не винна. Вилаятися б, та стримуюсь. Допікає, що нетерплячий. Коли з'являюся на порозі, мовчки ведеш у танок, не забувши зав'язати руки і засунути кляпа в рот. Коли розв'язуєш, не готова до кульмінації свята. Доводиться запихатись курячими стегенцями, пити настойку на степових травах. Попередив, якщо не робитиму, будеш сварити (карати). Те, як свариш (караєш), мені до вподоби, утім не можу тобі відмовити, не хочу тебе ображати — запихаюсь курячими стегенцями, випиваю настойку на степових травах. Палимо самокрутки з очерету і вогняного тютюну. З екрану візії сходять деформовані мужчини, аби грати не менш деформованих баб. Їхні рухи грубі, тобі лишається сховати мою наївність. Там, де ховаєш, заодно знімаючи майку з трусами, повільно вибиваючи з-під мене ґрунт, повно небезпечних істот. Колись розповідав, як небезпечні істоти злягаються — гризуть горлянки, пускають кишки. Ти смокчеш розпуклих грудей, а я розплющую очі й помічаю зграї небезпечних істот. Злі, суворі. Істоти заздрять тобі, мені, готові кинутись — злягатися разом з нами (гризти горлянки, пускати кишки). Десь береш мотузок. Відчуваю, як стискає шию, зап'ястя. Говориш, так краще, ніхто не помітить. Звісно не помітить, лишаючи на твоїй спині оксамитовий рубець зі слини. Зачиняємо вікна, двері, діри; зашторюємо фіранки. Небезпечні істоти позбавлені солодкого почування — ми не пускаємо їх на свято безповоротного небуття. Засинаєш першим, лишаюся зв'язаною, із піною на вустах. На ранок послабляєш вузли (фієста добігла фіналі) — змушений відпустити: на мене чекають дитячі зойки і веселий гірський народ.
▼
Вкладаєш до рук пожовклі сторінки, не говориш. Що маю зчитати, не відаю. У натовпі, під обстрілом. Коли цураєшся, так натякаєш. Обходиш стороною нашу хату. Як звати, забуваєш. Ти не хворий, якось інакше. Аби попередити, стачить кількох ненароджених слів. Ув очах — не синь. Облудний, безпомічний. Навертаєш, наближуєшся. Голодний третю добу. Сивіє пір'я на крилах. Докоряють усі, я пещу. Нарешті не витримуєш, прохаєш: у долині чекають на спасіння. Маю насмажити риби і спекти кілька хлібин. До будинку розпусти (те місце у долині, де чекають на спасіння) помандруємо разом. Селяни турбують не на жарт — уночі селяни з'явились зі смолоскипами, селянам кортіло спалити. Замішую тісто — борошно, вода, сіль. Такими будуть хлібини. Формую і ставлю у піч. Чищу озерну рибу, смажитиму на олії. Те, що читаєш молитву, буцім не чую. У долині грішні сльози продажних жінок. Пускати тебе небезпечно. Знаю, що убиває. І грішні сльози продажних жінок... Лишається прикладатись до сивої голови й підкорюватися, не відмовляти. Підбори, панталони, панчохи — гучний репертуар збанкрутілої трупи (все, що мають продажні жінки). Знеславлені обвислі перса, гірка благодать роздовбаної ваґіни. Звідки ці безпідставні бажання рятувати постарілих ляльок? Дім розпусти оточений тими ж незадоволеними селянами. Мовиш до них піснями, натомість чують глухі нерозбірливі звуки, якісь поодинокі скрипи. Розпинаєшся, вивертаєш із себе. Подібні уривки з життя убивають мене. Нарешті селяни пускають до середини і ти йдеш, несучи смаженої риби і кілька духмяних хлібин. Лунає регіт, за цим — плач. Селян лякає, вони повертаються до власних осель. Я так само повертаюсь, хоча не налякана. Радше — наразі твоя праведна зупинка (кілька тижнів, можливо, місяців): у долині чекають на спасіння. Піднімаюся до нашої хати. Саджаю городину, онаную.
▼
Поза твоїм простором декілька годин і ти вже готовий іти на пошуки будь-якого товару. Переконуєш, не можеш бути один, хтось обов'язково має бути поруч. Переконую, можеш, когось мати поруч не обов'язково, не вигадуй. Зачитуєш порнографічні замальовки з нашого буття альбо чужих збоченських сексуальних фантазій. Не ладна слухати, швидко збуджуючись на іншому кінці дроту; припини. Іздригаю в солодких конвульсіях, а потім ми говоримо про поезію. Чекаєш шосту добу, але не кличеш. Напрошуюсь самостійно. Не відмовляєш, куди дітися. Учора ми посварились, сьогодні зализуємо одне одному сирі рани. На порозі роздягаєш, я ж прошу холодної води. Наливаєш із чайника окріп, подаєш. Не ображаюсь, але і не п'ю. Для чого мені окріп, коли прошу просто холодної води (не треба мене жаліти). Трахаєш зв'язану на канапі, йдеш купувати не наше вино. Випиваємо навіть не наше, аби не було ніяких претензій у ліжку. Голою засинаю на тобі, сподіваючись, що хоча би в такий спосіб лишишся. Не знаю, чи лишаєшся. Якщо цілуватиму сідниці і пеститиму анус язиком, це має про щось говорити. Роблю все, але ти не лишаєшся, доводиться повертатись додому, добряче посидівши у холодній воді, якої так і не дав. Не встигаю заплющити очей, як благаєш приїхати. Просиш не відмовляти, викликаєш таксі.