Усю злість та все завзяття зігнав він на комусь, а через те наче звільнився від тягару, який його гнітив та дратував. Його вдача вимагала час від часу такого вибуху, після якого приходило завжди заспокоєння. Ласкавість, надання, дарунки, дотепи, а особливо їжа та напитки 'заставляли тоді всю двірню забути про загонистість та непослідовність володаря. Усі, що його знали, користались з того й веселилися разом із ним, аж гуділо. Гуртові співи, соромітські жарти скоморохів, регіт, оклики та музика приглушували в учасників пиру всі невеселі гадки та почуття й вводили товариство в нестяму. Хміль, гамір і духота, переповнення шлунків,— усе те присипляло їх і робило вразливим та податливим тільки на найгрубші враження й вчинки. Андрійка, який не звик до цього, тривожив і разив цей гамір. Молодець п'янів від того, а гамір і вересклива музика не дозволяли йому розуміти дотепи або заводити розмову.
Він вийшов, а за ним нишком висунувся Грицько, який після відходу посла з престольної зали мусив великому князеві здати докладний звіт з усього, що знав про боярина. Великому князеві подобалася вельми тямучість мужика, і оскільки у нього не було ніколи стриму, ні розваги, той тепер звелів Грицька перевести на боярську службу з Рудників. Значило це, що Грицько міг з часом прогнати малолітнього сина боярина Миколи з посілля й оволодіти ним зразу як великокняжий опікун, а там і змінитися у постійного державця маєтку. Грицько, який спершу незвичайно збентежився, діставши надання, по хвилині кинувся до стіп великого князя дякувати та впевняти, що послужить йому вірою та правдою, і великий князь відпустив його у ласці, радіючи, що може вже тепер покликати Грицька на суд у справі замулення свого підданого польським каштеляном. З цього можна було розвести переговори на якого півроку, а саме такої проволоки треба було Свидригайлові для зібрання війська.
Андрійко дихав свіжим повітрям та проходжувався по майдані сюди й туди, обминаючи порозставлювані вози та в'юки. Людей, ні собак не було, бо й вони вечеряли, а з кухні доходив на майдан не менший гамір, ніж з палати. Довкола було пусто, тільки у місячному сяйві виднілись силуети вартових на стінах замку.
Звільна зникав тиск із голови молодця, гадки зразу ліниво, потім усе швидше почали пробігати крізь стомлений мозок і викликувати почуття у серці. Невеселі вони були. Правдивою любов'ю ще не порушена душа глибоко переймалася боротьбою та нею тільки наповнювала уяву. Спомини крутилися довкола батька та боярина Миколи, а Мартуся, це була тільки квітка на пустирі. Всміхалася душа Андрійка до неї, та глухий пустир наводив на неї сум. І серед бур'янів, прогорілих трав та лисячих ям губилася і квітка...
— Боярине! — почувся раптом біля нього голос.— Боярине!
— Хто?
— Це я, Грицько.
Андрійко спалахнув, а жовч залила йому серце.
— Ах, це ти... ти, достойний боярине! — ущипливо сказав він.— Ось послужив ти вірою та правдою народові й взяв належну нагороду. Щоправда, від князя, який про народ нічого й чути не хоче, але це байдуже! Правда? Мужицька душа... хамство!
— Кривдиш мене, боярине! — відповів Грицько спокійно.— Згадай, що моє надання випросив би був собі хтось інший, і тоді діти боярина пішли б з торбами. А так по-старому сидітимуть у дворищі, а господарством та службою займуся я. Невже ж ти гадаєш, що я вважаю кметя чимсь гіршим боярина? Але бачиш, Свидригайло — це наша одинока надія, ти сам несеш службу за небіжчика батька, а маленький Денис із Рудників їздить ще на патику...
Андрійко засоромився.
— Прости, Грицьку, бачиш, у душі накипіло стільки злоби і жовчі, що не раз мимохіть і на сонце брехнеш.
— Нічого! Знаю я, що таке злість та жовч, Андрійку, та тільки вона у тебе не пережерла ще душі. Ти її випльовуєш, а не ковтаєш сам. Вона ще не переповнила твого серця, як ось у мене... Але що це?
Від замкових воріт почувся голосний стукіт. Видко, хтось перейшов через рів по ланцюгах зводного мосту та стукав у ворота. Очевидно, був це хтось із своїх, бо вартовий не давав знати про прихід чужинця та спокійно приглядався з висоти стін, як порубки двірника йшли відсувати засув. У критій галереї понад воротами блиснуло світло, а там із брязком та гуркотом відхилилася важка брама. З-під темного її склепіння вийшов швидким молодечим кроком високий, стрункий чоловік у довгому плащі з каптуром.
— Горностай! — гукнув Андрійко.— Ти де пропадав?
— У город ходив подивитися на польських ратників.
— Бреши здоров! — засміявся Андрійко, який добре знав, чого його товариш ходить у місто.— Хіба ти сам бавився в комонника та й то не польського, а німецького.
— Гм! Може, воно і правда! — усміхнувся Горностай.— Добрий вершник на всякому коневі їздитиме.
— Чи добре їздиш, не знаю, але чомусь-то вельми коротко пропадав ти у табуні.
— Ба, не моя вина. Проклятущий шваб прийняв у хату якогось там бирича чи помічника каштеляна, якого й називає старостою. Старший уже чоловік, із ковтуном на голові, аж гидко дивитись. Замість сидіти спокійно в корчмі, обидва старі припленталися додому, стягнули Грету з ліжка й звеліли подавати вечерю. Я зразу сховався у алькові, а коли старі, підпивши собі, розговорилися добре, я дав драла.
— Ага, значить, спіймав облизня?
— Не зовсім! Душу прив'язав, але все-таки не наївся. Ха-ха! Що ж, каштелян стравив уже ляпас, чи ні?
— Каштелян? Де ж він? Чи ж ти не бачив, як він устав, вийшов з зали та поїхав у город?
— Що встав і поїхав, то знаю, але знаю й те, що його у городі нема, ось що! Він ще тут, у замку!
— Ну, тут його нема! — заперечив Андрійко.
— їй-богу, він тут! Староста говорив це до Грети, як я сидів під ліжком.
"Заремба не в городі, значить, він може бути і тут! — занепокоєно подумав Андрійко.— А якщо він тут, то, певно, задумує щось погане..."
Оглянувся. Крики у кухні дужчали з кожною хвилиною, з часами чути було й пискливий регіт жіночої служби, яку тягла до танцю молодша челядь. З палати раз у раз виходили, заточуючись, молодші учасники великокняжого пиру та йшли у челядну, бо там була забава куди голосніша та веселіша, ніж у палаті. Свидригайло любив пиятику та грубі жарти, але не любив при цьому жінок, бо, мовляв, тоді усе нюхтить за дівками замість розвеселяти князя.
— Слухай, Горностаю! Ти йди до двірника при головній брамі і накажи ім'ям воєводи, щоб перешукали ввесь замок від льохів до піддашшя.
— За Зарембою?
— Еге ж!
— А ти?
— А я пошукаю його у палаті.
— Невже ж ти гадаєш, що він тут? Його знають адже всі.
— Якби він не вмів змінити лиця, то, певно, не лишився б у замку. Прошу тебе, брате, не відмов мені. Може бути, що і я стану тобі коли-небудь у пригоді.
Горностай здвигнув плечима і глянув здивовано на товариша.
— Га! — сказав.— Коли так дуже хочеш, то про мене!
І він повільною ходою віддалився, а Андрійко попрямував до палати. Та ось, коли вступив у освітлені ворота, прийшла йому думка: чого, власне, шукав він? Заремби, який міг уже з десять разів покинути замок протягом дня? Та проте щось, чи то обережність, чи то передчуття здавлювало серце Андрійка та заставляло його битися сильніше, і молодець заспокоював себе даремно.
У залі, де відбувався пир, застав Андрійко велику зміну. Молодші бояри та старша княжа прислуга покинули уже стіл. Одні пішли у челяду, інші — у квартири спати, а зате князі та достойники забавлялися разом з великим князем чарками тим вільніше. Біля дверей прибрали цілий верхній кінець столу, і те місце вжили зараз же скоморохи як сцену, на якій відіграли коротку дію з торгового життя.
Купець продає на римській вазі сіль та обдурює покупців. Покупці йдуть до ароматарія-грека, а цей переважує сіль. При цьому виявляється, що купець ошукував. Ратники ведуть його на суд княжого тивуна. Купець має, однак, доньку, яка вбігає на засідання суду й викликає тивуна на хвилину. По якомусь часі вертається тивун червоний, засапаний, у розхристаній одежі і велить принести вагу ароматарія. Приносять, і виявляється, що ця вага неправильно важить. Купця виправдовують, ароматарій дістає нагаєм, а прийшовши додому, жаліється жінці. Тоді жінка просвічує його, що то його власний помічник, любовник саме тієї дочки купця, зрадив його торгову тайну. А робить це вона тому, що помічник, який допомагав ароматарієві не тільки у продажі ліків та коріння, але й у дечому другому, покинув її якраз для нової любки. Лайкою, бійкою, прокльонами закінчилась уся дія. Регіт та дощ дрібної срібної монети нагородив скоморохів, а князь звелів подавати останню чарку для всіх, після чого задумав іти на спочинок.
Заграла музика на хорах. Заворушилися скоморохи і тонною пішли до дверей, тимчасом як один із них виголошував у честь щедрого та могутнього князя довжелезну похвальну віршу. За ними пішов дворецький та підчаший великого князя: один готувати постіль для високого гостя, а другий принести великому князеві до подушки чару вина, заправленого корінням та медом. За підчашим ступало двоє збройних ратників, бо збройні мужі берегли всіх страв та напитків, яких доторкалися уста володаря. Увагу Андрійка прикувала небачена ним досі дія скоморохів. Він разом з іншими реготався до несхочу з грубих дотепів та лайки й дивувався, якимто світом б'ють себе скоморохи по пиках, що аж луна йде, а болю, очевидно, не чують ніякого. З жалем дивився за відходячими і мимохіть спинився його звір на обох ратниках. Один із них був молодий та головусий, другий старший, з темним лицем та буйним чорним вусом. Але ось... у першій хвилині здавалося, що Андрійко вискочить із-між товпи служби та кинеться на ратників...
На лиці старшого помітив під ухом малу загоїну після стріли... Це він!..
Насилу стримав себе молодець і відразу забув про скоморохів, співи, дотепи. Розвага і сумніви мокрим рядном накрили його.
— Ба, ану ж усе-таки не він? Така загоїна можлива і в інших, чорний вус і темне лице... ні, такого не було у Заремби!
По хвилині боротьби рішився, нарешті, йти за підчашим у надії, що розв'яже питання по дорозі. Підчаший заждав у кухні нагріте вино, опісля звелів випити кухареві одну чарку на доказ, що вино не отруєне, налив князеві другу й поніс її на срібному підносі у великокняжу ложницю. Андрійко завагався.
"Іти мені туди, чи ні?" — питав сам себе й не знаходив відповіді.