Яблука з райського саду (збірка)

Протоаріхи, тобто староінгульденти не здола­ли меж армавірики, бо на заваді став укорінений дельтооракулізм. А також дрібне парнасіанство, яке регенерува­ло в касталіїку. Отож первісне жерціанство відобразилося в герменевтизований секулярій з його піфозними футуроміракебельними метафорсенсориками.

Схологізм, навпаки, спокутував давній сукуборій, конкуруючи з конкубіційними пориваннями, сліпогомерівські тропи – ось найкращий пізній вияв його. Анти– сманіти таки здолали гноскосні гінекоандронні поредоподібні нікооцентричні аспектиди, ставши на шлях таврокатапсизизних баннеріад.

Плюралізація насамкінцевости індивідних препо­зицій, еклектизм електуріату яко інклектика амбітивних поетик ницості, ба, теренів царини вінценосности, вибіркуальність тривких, тривалішуальних тривіалізацій оксоїдних системно-інституційних інноваційностей кшталту деосинкразійних маргіаналій, аксіологійність суттєвісних відсторонень, інклюзивно-залученнєвостей в окремішності, ачей, відрубностей відчужень, безсумнівно, етно-етичні. Позаяк карнавалістично-весела матерія, ба, матреріалізм, незгуративно містеріалізуються в цикли містичності містечкових екрозогез.

Бо існує ще й весела рідина, захланно пересукувана із аскетичними поставами розумово-міркувальнєвими парадигамемами евфеміністично означуваних, підтематично означених спонукальною дійсністю визначувано перелицюабельністю наопак, радше наверле, що утворю­ють трансверсії, актуалізованих зовнішнєвою про­зорістю прочитань, теоро-проективних упривілейованих в дискурсі прагматоїдних інтерпретик антипросмодичних з набуттям буттєвого статусу дилематики, а також скрайність мешканнєво-мовленнєвих житло-мешканнєвостей, ба, обскурантативністю хуторянства. Відрубність якого, певно, утинковість географо-азимутальна, питаннєвість міркуабельна, ідеоліптичнисть ідейності ідуайности, метамовна мегалексемність інстру­ментарію вербалізації а також баланс між терміном та означником – усе це вкупео і зосібна складає що? Лексемантричність! Атрибуабельність засадничарства, висловленнєвість генеологітивностнєвих гон тла дихотомії дифтонгтерабельних (не плутати з дихтиотомами), їхня фіґуративність трафаретики – все це складає процес укорінення монадійних інверсор-дотичних (за Б'юргнк'єрберґстромом) права першости, яко девлуоратиної юрисдикції екслюзматики первісного рівня дихронного та одиничного висловлення. Модель же антибазовости, антифундаментальности, позапідваленнєвість модемосталості, доктринальність дистилято-визначнєвостних і суб'єктно-субстативних норм є спонукою до контекстуального пізнання. Тим часом як тоталізація в плані гемогонізації інтеркстуальної частини голістичної теорії табуляції тотемуваннєвих закутих структур, примат цілого над частиннєвим, емпіричні гіпотези ре­конструйованих сегментем Дерези, яко американізова­ного продукту археоґадеґґерійського проекту дестроубутика пост-Арістотелевої поетики а ще метакритичні за­киди Ґуррґардта, система відсилань якого рецептвнуальної естетики в статусі текстарію в царині мегаметавислову з її умоглядними версифікаціями, екзегеза аморфез є елементальною, а не елементарною (за Менделєєвим, не плутати з Мендельсоном).

Зокрема радше, аніж почасти, властиво індуль гентність, власне, є припущене вістю в плані значущості усталеннєвих приоритетограм детермінантів є жа­люгідним ароїдним скімленням. Конститутивне і перфомомативне в керунку референцій, позарефлективне в дослідженнях метамфізчної опозиції, означеної опосе­редкуванням термінів присутності (підкреслення редак­тора) позірно фонометричне і поза логодифракційністю спонтанованої системи позазначень – усе це є лише над­бання герменевтичної геометрики тропофермем постго– мерівського типу.

Етносуальне мистецтво парафрази, пояснєвість її інтерпретури з точки зору сприймача, іманентність саморефлекторної екози. Дотепність! Ба, навіть влучність перфономативного рівня, тривіальність як уособлення еверістичного аналізу, евпорія її атракції прохінезація перформо-диструктивного рівня зауваг манихеїзму, яко чинника неопрагматизабельности – це не що інше, як мінезис засадничости текстуарійної об'єкту, який вдало суб'єактивізує часово-просторову бінарність позавекторної теорії Мацишевського-Логозинського у пірсівськоріффатеріанському вияві. Що наріжно сигналізує про неальтернат Балто-Алтайської вісі стосовно Урало-Сахалінської, а звідтам вже до Усурійсько-Єрихонської. Ідеологія останньої (не плутати з іудеологією) є інтерферативною атрибутикою емлісцитикою пресу позиції ідіолекту міжвідмінникових тез із алегорією міжтексту та проміжгафемевтики. Аутоскреабельність класичних поминальних мотивізацій, опосередкована контатиніумів, почерпнуто зі соціолектів канону.

Постдеструктуалізм інтерпретаційних практик, міжтекстові їхні алюзії, стандарти версифікації як інсти­тут, експерціанізматичний семінар якого реконструює, власне, і декштальто-предмет оного. Адже філософія пантекстуалізму не вичерпує андертестуальність міменуозисису, бо опосередкування властивостей філософе­ми в позиції інтерпретези тезуарично плюразивний. Неодноморфемність, прекубінат епіфаній пастишіанства, риторичність з'ясувабельности спроможні фрагментува– ти й навіть еклектичні концепти.

Пошуки універсем завжди були ознакою салонної культури, чия методологіка потребувала щораз нових віднайдень статусних апаратів, донедавна уможливлю­вав мовленнєвість сказаннєвости. Багатьма своїми огля­дами ключово-наріжними, понятійно-термінологізованими сподвигли цілісний суб'єктно-ворохобний іменний термінарій інтертекстуальности, зосібна, плюлюарій. З огляду на значущість царини міжтекстовости дискурсив­ного диспуту з приводу формалізаційности префіксації, лейтмотиви лейттексту в пошуковостях взаємо виклю­ченнях, радше в взаємо вилученнях контрапункцій, позалітературні зумовленості словосполучень, узалежнення їхнього стану й характеру, насамперед (а не насамкінець) підсвідомості у ролі надсвідомости й сприяли окремішності запозичень.

Антикосметизм сказаного ще й засвідчується полісеміотикою самітніх спроб емпіреїки, як було вже за­уважено, ойкуменського взірця. Поступова урбанізація якої антигендерно впливала на фемінізм, як антитезу до вищесказаного. Чи може існувати герметосексуалізм – ось наріжне й начільне питання. Панандрогоїдивність мислення, екзогенетивні вияви категорій апріоретики, припущення доктринерських нарацій статурності з його нібито бінаризмом, екзоцентричність метамови суттєвостей енклітик, субсанційність рольового поділу із наступною сакралізацією оного в плані метаматеріалізму, матримонізму, дилема теорії, яко системи, сингулярійність інтелектуальної безпеки – ось підвали­ни наступної діазокритичности. Бо ієрахотоніка екзилю а ролі ойкумени ніколи не породжувала нічого, окрім пропедивіуальних первинних репрезентативних протописьмових одиниць.

Архиписемність структурної ергономіки же навпаки створювала свій апелярій версифікацій, діакритичних, але есенційних. Тому так звана математична лінгвістика зайшла вкрай, не добувши кінця. Мегатеоретичний рівень логоцентризму, його констативи – це ще далеко не перфомотиви девіалентного знання, локалізація якого пертолектує енергетику знання.

Інтуенція! Ось що могло стати гаслом паразитарности ітерабельних суб'єктів із неминучими їхніми умовивідними патріархатними наслідками.

Посутньо інтерпритантні імпіляції буквального за­пису ієрогліфікувли до реферетивної граматології. Таке тяжіння пояснюється тим, що дехто розглядає тату аж яко первісні спроби осягнути й усвідомити можливість тлумачити графеми спершу на рівні фізіологічному, а вже потім ментальному. Посутньо стерилізована імплікація буквальної мови, а не преференційної, породила граматологію, де седименції буквальної фонеми стала копуляцією опозицій, монізм якої зумовив перехід від стерео сприйняття до моно. Однак спроби білінгвації на наших теренах є наслідком бі-головости державних ознак сусідньої країни. Програмованість та­кого типу є застереженням до можливості трипарної мовної ідеї відповідно до нашої геральдики.

Лонгізм, адогматичність якого пантекстуалізм ніко­ли не заперечував протоном, породжував дифракційного типу апорії абсолютивної пазуарности значень, бідисперсія сенсу етики гедонопрагматики є змінною кривою прищеплення знаковості, де знак є означенням, що зу­мовлює самосвідомість текстів за спроби самопрочитання. Що водночас породжує велику ілюзію самопізнання, що ще раз підтверджує просту думку, що ейкуменіка має буди екуменічною. Бо не існує паралельних світів, а ли­ше паралелограмноїдні. Епіїфіка яких простежується суттєвостями додереконструкцією органічної сенсуабельної зайвини, процесом, притаманним будь-якому щабелю пізнання.

Нас рятує й те, що гіпертекст ніколи не стане мегатекстом, еж ваканабули є тезуаристичні. Гомологійне світо­бачення із його безоглядністю на модальні логеми деінде автотематичні. Коненумінація такої позірної сталости ейдомінологійна за своєю суттю. Полікодовані неупере– дження дієгетричних унівесумів, окремішність відруб­ності емплікаторів – це не що інше, як креатиніїзм. Ба навіть копірайтивізм. Це яскраво підтверджується й пост-соцреалізмом, незважаючи на його нетривкість та короткочасність. Нефікативні його нарації, сказати б: скріптабельність фабулярства, володіння псевдодосконалою, бодай і позавласною тотемабельнісю – цей феномен можна назвати "феноменом Лукаша" із "Лісової пісні", (не плутати з Миколою Лукашем, чиї геніальні перекла­ди засвідчують цілком протилежне його осутнення).

Умотивування монізмічного редуплікування континуаретики гутенбергівського взірця, інтенції засадничости сталої детермінонації, семіо-семантика якої прагне ус­талених та інерційних домовленостей, зумовлює лише онтокриптичні анахронізми. Бо ж імпланентна трансци– опція і її парадигмальний анаменез, безсумнівно є метамовним аналітотропним топосом.

Пункт IV-й V-ї тези.

Феноменевтика омононітних дисфункцій формат, діади історизації мномонезизу, автоструктурність почат­кового раціо є позамагізаційною дисперсацією. Хто не згоден зі статусуйованим антисемантизмом, з його наріжними, ба, кореневими конотаціями дотеперішніх ас– петез, не обмежений в цінністєвосних імплінтарних по­новленнях.