Йдете сюди, хощете нас на свій бік перелицювати, мовите, що благо нам якесь несете, а вдома у вас он що коїться. Ліпше би в своєму Замор'ї лад навели.
Відтоді ставлення волхва до нього дещо змінилося на краще. А можливо, то все ж таки сам Авдій непомітно змінився – хіба побачиш себе зі сторони? Та ні, звісно, за той час, що молодий християнський пресвітер прожив уже серед язичників, він став дивитись на їхній світ трохи іншими очима. Поволі, не одразу, зник страх перед уявною кровожерністю варварів, натомість виник справжній жаль через їхню відірваність від світу, до неймовірності убогий побут і житло, більше схоже на звірині нори, ніж на людську домівку, важкий їх труд в лісовому житті, через що саме собою виникало несподіване бажання це чуже буття хоч якось полегшити. І він вже не дивився так зверхньо на тих язичників і на їхню пущу, не вважав більше, що вона відверто ворожа людям, що звір, птах чи дерево не потребують людського милосердя: очі нещасного оленя не один раз опісля тих ловів ніби в душу йому зазирали, в самісіньке серце.
"...Немає в мене іншого виходу, Господи, як наблизитись до цих людей, що не пізнали ще Твого благословення і живуть в страшнім гріху. Бо як інакше взнаю я їхні всі омани? Тож молю тебе, Христе, Боже наш перед часом Твого народження, аби укріпив мене у вірі, вберіг від спокуси впасти з ними в гріх і дав мені розуму та сили переконання обернути цих язичників на вірних Твоїх. Амінь."
Авдій скінчив свою молитву просто неба. Останніми днями, щоразу, як мав потребу в тривалому спілкуванні з Господом, духовній з ним розмові, спускався протоптаною в снігу стежкою по схилу яру сюди – до товстезного дупластого осокора, що чорним розщепом свого дупла дивився на схід, протискався всередину і щиро там молився. Старе дерево служило йому за храм Божий, в котрому ніхто не заважав бути наодинці з Господом. Він надибав його зовсім недавно, здивувався, що не бачив раніше, точніше бачив, просто не звертав уваги, що воно ніби зумисно підготовлене для нього самим Провидінням для усамітнення і молитви.
Осокор стояв серед густих чагарів, що обступали його з трьох боків – тільки зі сходу була прогалина. Аби дістатись дупла, треба було спуститись по схилу, прямо на схід, потім, зійшовши зі стежки вбік, обійти гущавину чагаря і лише тоді, повернувши назад, на захід, можна піднятись схилом до осокора. Згори, від поселення язичників побачити щось за гущавиною було неможливо, як і підійти непоміченим до осокора навіть по Авдієвих слідах. Хоча на схилі снігу було вище коліна, та все ж він за ці дні протоптав до свого "храму" справжню стежку. Руками розчистив, наскільки зміг, дуплове нутро від трухлявої деревини, причепив зсередини над лазом хреста з двох перев'язаних шворкою патичків і вийшла коли не капличка, то щось схоже на тісненьку келію, де міг він помолитись щиро й безоглядно. Хоча й не по канону був до неї вхід – зі сходу, а не заходу, зате, втішав себе Авдій, ніщо не заважало йому мати перед очима небесний чертог[350], де возсідає у славі Господь.
Десь там, в ойкумені, цієї ночі, коли не помилився він з підрахунком днів, мав народитися Спаситель світу; вірні Його будуть святкувати Χριστούγεννα[351] і лише один він, один, здається, на весь відомий людям світ, не матиме змоги ані свічку запалити, ані переломити з родиною Χριστούψωμо[352], бо й родини його давно вже немає... Неможливо собі уявити більшої самоти, думав Авдій, аніж оця: навіть одинаку, запротореному долею на якийсь безлюдний острів Пропонтиди, певно, не було би так самотньо там зимою, як йому в цій безмірній засніженій холодній пущі серед диких варварів, що сьомий[353] день підряд в страшних гріхах святкують народження свого божества, йменованого цими невігласами Божичем-Молоде сонце, творячи богопротивні свої ідольські треби, без міри жеручи, п'ючи якусь свою гидоту та співаючи мерзенних пісень, що звуться кощунами.
Молитва була тривалою і по її закінченні просвітлілий душею, збадьорений спілкуванням з Господом Авдій рушив назад, до мимовільного свого житла. Благиня знай була в якихось своїх одвічних та нескінченних жіночих клопотах. Вони перекинулись хіба кількома словами, коли ж це нагодився й Кришень – повернувся з чергової треби незвично веселим та жвавим.
– Пощо се ти в яр зачастив, Овдію? – цілком невимушено поцікавився волхв. – Дивлюся, кожного дня туди ходиш. Чи не забавку яку собі знайшов?
Авдій не знав, що й відповісти. Хмурив брови й мовчав.
– Чужий ти в пущі, – не дочекавшись відповіді, продовжив старий, – глухий, незрячий... Бачив я куди ти ходиш. В дуплі тім був. Криж[354] твій навіть пересунув, а ти й не помітив.
– Чи я твій раб? – почуте обурило Авдія і він таки не змовчав. – Маю волю ходити скрізь.
– Не раб, – погодився Кришень, – гість ти мій, аще сам тебе привіз і від смерті врятував. Та ось вже п'ятий місяць народився, відколи ти живеш у нас, а я й донині не втямлю в чому ж сила ваша – тих, що крижа кладуть на себе – коли до життя ви не годні. Повідай мені про грецького бога: який він? – і дивився на Авдія спокійно, по-доброму навіть: уперше за весь час.
– Він всемогутній: усе в Його силі. А наша сила, християн, у вірі в Нього й любові до ближнього.
– Се ж як? – в голосі волхва вже вчувалось Авдієві легке насміхання, та він на те не зважив.
– Боги ваші пожертви собі вимагають і без неї ніхто з вас і не помислить благо від них отримати, так?
– Нехай і так.
– Ви з ними немов на торгу: я тобі оце, а ти мені – оте. А наш Господь рече: мені од вас одна лиш повна віра в те, чого навчаю, потрібна та життя по Заповідях Божих числом усього десять. Хто без жодної застороги вірить Його словам, Закону Божого дотримується, тому нічого не страшно, бо Господь із ним, а Він всеблагий, добрий. Бо хто так вірить, той і гори з місця зрушить, і по воді, наче по сухому, пройде.
Кришень засміявся, та так розгонисто, по-молодому, що навіть Благиня здивувалась.
– Згадав.., – волхв насилу тамував сміх, – згадав... як ти з пущі примчав... од Чугайстра!
Вже й Благиня залилась срібним дзвіночком.
Авдій похнюпився, а втім не здався.
– Віра моя лжі не терпить... Впав я тоді в гріх: сумнів у силі Божій в серце впустив. Уночі, як спали ви, молився.., і укріпив мене Господь – наступного дня пішов туди і все, що згубив, приніс. Бо коли молишся Христові щиро, по вірі своїй отримаєш: відтак не маю вже того страху перед злом пущі. Його добро всяке зло переможе.
– Добра і зла, уноше, в світі порівну, – се я тобі речу.
– Зла не існує. – затявся Авдій. – Зло це лише відсутність добра. А там, де немає добра, там і Бога нема. Для того, хто в Христа вірить, він завжди поряд: не дасть загинути.
– Хех! – Кришень крутнув головою. – Зла немає? Треба мені було не чіпати тебе на тім гостинці – вже й сороки підбирались, аби очі тобі виклювать.
– Зло від людей тільки. Від Бога зла немає.
– Коли це так, пощо ж тоді ваш всемогутній грецький бог руку татя од тебе не одвів, га?
– Аз, смертний, не відаю Промислу Божого. Та знаю, що вчинив Він те з любові до мене.
– З любові? – Кришень навіть не приховував подиву.
– Авжеж. Його на те воля: Він ліпше знає, що саме мені потрібно. А чи не думаєш ти, – осяяло раптом Авдія, – що все те неспроста було і що недарма й ти там опинився? Що стріча наша невипадкова? Що вона з волі Божої і ніяк інакше? Що це Він послав тебе на порятунок мені? А навіщо – сам помисли.
Кришень навіть на вид перемінився: наче невидима чиясь рука стерла з лиця його легковажний усміх і проклала над бровами дві глибокі зморшки. Він пік замисленим поглядом дальній від себе темний куток і мовчав. Потім таки заговорив:
– Ти щось про любов до ближнього мовив...
– Христос вчить нас, вірних своїх, любити ближнього, як самих себе, злом на зло не відповідати.
– Та невже?! – аж стрепенувся Кришень: – Пощо ж тоді гоните всих, котрі не хочуть знати вашого бога? Пощо хрещені вами князі війною один на одного йдуть? Пощо боярин, забравши в смерда все і рабом його зробивши, січе того за найменшу провину? Пощо татьба в нас розвелася? Де вся та любов?! Ну ж бо, повідай мені – послухаю.
Авдій зітхнув: знав би цей волхв, язичник, скільки думано й передумано молодим пресвітером саме про це...
– Повідаю. Та наперед скажи мені ти: чому добра і зла має бути в світі порівну?
– Таким його створив Сокіл-Род. Все у нашім світі має свого супостата[355]. У птаха два крила, людина має дві ноги, дві руки. Є ошую, є одесну. Є верх, є низ. Є добро, а є зло. Вони, як дві ноги – хіба ж на одній далеко пострибаєш? Та з одним крилом і птах не полетить. Комусь, може, шуйця його й не подобається і хотів би він дві десниці мати, тільки ж не бачив світ таких людей.
На те пресвітер чи не радо кивнув головою і в тім його кивку вбачалось Кришневі, та навіть і Благині, котра, принишкнувши, з цікавістю вже слухала обох, німа, здавалось, згода: "Я так і знав!"
– В одному сходимось: наш світ двоїстий. – про себе Авдій уже радів прийдешній перемозі: – Отак, як ти повідав, мислили колись зороастрійці[356] в Персії і маздакити[357], і маніхейці[358]... – хотів додати: "...і вірменські павликіани, і болгарські богомили[359]" , але передумав, лише зазначив: – тільки де ж вони, ці маніхеї, зараз? Нема.