Слідом за таким поглядом пішло й те, появилось досить званих і незваних майстрів, котрі, користуючись обставиною, що пісні ті суть літературною res nullis (річ, що нікому не належить – лат.) і нікому за ними прилюдно упірнутися, взялись поправляти їх…".
Іван Франко наводить конкретні приклади таких правок, у результаті яких втрачається первісний смисл колядки.
Праця Івана Франка "Наші коляди" дозволяє по-новому глянути на, здавалось би, звичні речі. Можливо, тут гору взяв більше науковець, ніж літератор, але це виправданий підхід, інакше не можна було би зрозуміти глибинну суть колядки, своєрідного коду української нації.
Насамкінець укотре закликаю читачів штудіювати Івана Франка, що називається, в оригіналі й пірнати в глибину його роздумів.
ЛАКОНІЧНІСТЬ І ТОЧНІСТЬ
Іван Франко умів завжди коротко, але влучно охарактеризувати письменника чи його літературний твір. Розглянемо це на прикладі декількох статей, уміщених у 28-ому томі 50-томного Зібрання його творів.
Ось як він пише про Гліба Успенського у статті "Сочинения Глеба Успенского":
"Ось золота книга, якій нема пари (мова про двотомник письменника – А.В.), мабуть, у жоднім письменстві цілого світу. Гліб Іванович Успенський, писатель російський, не належить властиво до ніякої школи. Одинокою його школою є життя, одиноким учителем – народ, простий, робучий, звичайно бідний і нещасливий. Життю того народу він придивлюється, вглиблюється в нього ціле життя і, мов з невичерпної криниці, видобуває з нього щораз нові появи, щораз нові погляди. Та й дивний спосіб писання у того чоловіка. Він не пише повістей ані довгих оповідань, не видумує нічого, ані людей, ані пригод, не силується зацікавити читателя. Він, звичайно, розповідає тільки те, що чув, бачив, і для того все зачинає від себе, а розказуючи про пригоди і діла других людей, раз у раз заглядає в глиб власної душі і показує нам, що в ній при тім діється".
Іван Франко зазначає, що "все-таки він великим оповідачем, або, як кажуть учені, епіком, таким, як Лев Толстой, Тургенєв, Достоєвський або наші Нечуй і Мирний, не зробився. Йому о що інше ходить: не змалювати життя людей як на образі, правдиво та холодно, але зглибити його серцем, відчути в собі всяке людське горе і в читателях збудити таке саме співчуття – ось його головне завдання. Задля того він не шукає незвичайних людей ані пригод, але бере те, що бачить довкола себе, найпростіші, найзвичайніші події, і правдиво віщим духом вникає в найдрібніші причини і наслідки тих подій, заглядає в душу людей, що в них запутані, і в усьому тому показує таку глибінь правди, не раз важкої і страшної, що чоловіка переляк бере, немов хто перед вашими ногами раптом відкрив безодню, де вам здавалося, що стоїте на рівній твердій землі. Мучить і бентежить Успенський до глибини душі навіть там, де розказує про речі радісні, ясні. Але та мука виходить читачеві на пожиток: вона чистить душу, як літня буря чистить повітря. Прочитавши його нехитрі, але дуже глибокі оповідання, чоловік стає ліпшим, починає любити людей, коли не за що друге, так за ту величезну многоту терпіння і непотрібної муки, яку вони виносять, починає живо відчувати ту муку, починає бридитися брехнею і неправдою".
Насамкінець Іван Франко радить прочитати ту книгу інтелігенції й пояснює чому це слід зробити:
"Особливо радили б ми нашим інтелігентним людям усяких партій пильно читати сю книгу і вчитись з неї, як треба любити "найменшого брата" (тут маємо інше значення вислову, ніж зараз, — А.В.), що й як для нього працювати і як дивитися на його життя, щоб, розвиваючи та просвічаючи його, не забувати, що і в його простому житті є багато такого, що не тільки гріх би було ламати й нівечити, але, противно, чого інтелігентним людям від простого робучого чоловіка, а особливо від селянина-хлібороба, треба навчатися і набиратися".
В іншій статті – "Der Kunstwart" — Іван Франко робить аналіз статей, надрукованих у цьому журналі. І знову – лаконічність і точність:
"… вступна стаття в № 5 присвячена питанню, що стоїть тепер в Німеччині на порядку дня, — питанню реформи театру на зразок шекспірівської сцени. Саме у Веймарі збудовано на приватні кошти "народний театр", обладнаний зовсім інакше, ніж теперішні театри. З питанням обладнання сцени в тісному зв'язку стоїть питання створення добірних артистичних труп, і тут "Кунстварт" теж висловлює надзвичайно слушну думку про те, аби кілька сусідніх міст, з яких кожне окремо взяте не може утримувати трупу, складену з першорядних сил, робили це спільними зусиллями".
Іван Франко не просто читає, а вибирає для читача основне, погоджується або не погоджується з авторами статті:
"Так само цікава і продиктована здоровим глуздом вступна стаття в № 6 "Про танець", яка гостро виступає проти безглуздих танців і ще безглуздіших балетів, розповсюджених тепер у нас. Автор підкреслює ту просту думку, що танець, як і всяке інше мистецтво, не повинен бути набором якихось, нехай і гарних майстерних, проте бездумних рухів, а виразом певних почуттів. Такі танці ще збереглися в народі – це італійська тарантела, польська мазурка, українська коломийка, але до них зовсім не можна зарахувати бездумного кружляння, вальсування і т.п.". Звісно, можна погоджуватися чи ні з автором статті та Іваном Франком щодо балету, а особливо щодо вальсу, але маємо унікальні свідчення, що подібні думки побутували в той час.
Іван Франко може сперечатися з автором статті, якщо не погоджується з його думкою:
"В останньому номері цього видання на чільному місці опубліковано статтю про поезію та малярство, в якій автор, виходячи з тієї обставини, що нині митці щораз менше шукають натхнення в шедеврах поезії, а все більше в самій природі, зазначає, що це якраз нормальне явище, оскільки всяка художня творчість має бути відображенням природи у творах мистецтва, тоді як перевтілення зразків одного мистецтва у твори іншого є запозичуванням з других рук, нерідко холодно-розсудливим коментуванням. Автор, не без певної слушності, ототожнює таке мистецтво з других рук з романтизмом, хоча, на нашу думку, не зовсім виразно зазначає, що говорить тільки про німецький романтизм; французький романтизм, а тим більше польський, зовсім не належить до цієї рубрики".
Іван Франко чітко й виразно формулює суть того, що хотів сказати автор у статті:
"Останній номер цього двотижневика вміщує на чільному місці статтю Шпіттелера "Поет і фарисей", в якій автор різко виступає проти застою в поезії, зазначаючи, що великі й геніальні поети завжди були новаторами і що "консерватизм" в літературі є фарисейством і брехнею або ж свідченням злиденності таланту автора".
Письменник привертає увагу читачів до матеріалів, які й нині не втратили своєї актуальності:
"Особливо цікавими є дві статті, що одна другу доповнюють: "Жіноча лектура" і "Німецька методика викладання в жіночих школах". У першій з них, написаній з приводу появи книжки "Улюбленці німецького жіночого світу", де якийсь спритний видавець зібрав купу листів німецьких жінок для відповіді на питання, "яких авторів вони найбільше читають і які їм найбільше подобаються", — редакція "Кунстварту" ламає голову над тою непроглядною поверховістю і браком літературного смаку, які продемонстровані в тій книжці німецькими жінками. Досить сказати, що одна з найвидатніших серед них, якась Наталія фон Ешструт, сама авторка, прямо пише, що про Шекспіра не може нічого сказати, оскільки знає про нього лише з театральних рецензій, що класичні драми не сприймаються молодшими дівчатами, для яких найвідповіднішими є сучасні "елегантні" салонні штучки і т.п.".
І далі:
"… редакція звертає увагу на шкільне виховання німецьких дівчат, особливо на викладання рідної літератури в старших класах і вбачає тут справжню школу поверховості й пустої риторичності. Оті письмові вправи, коли учениці завше мусять городити ті самі описи сходу і заходу сонця або міркувати над заяложеними приповідками і "моральними сентенціями", оті "шкільні уривки", що являють собою лише шматочки "найкращих творів найкращих письменників", але викликають відразу від читання бодай одного з них в цілому – все це, на думку автора, вади, які треба усувати".
Іван Франко не просто розповідає про надруковані в журналі статті, а й виступає своєрідним популяризатором цього видання:
"У двох останніх (10 і 11) номерах цього видання знаходимо такі цікаві статті, як "Зміна драматичного смаку в Німеччині" Альб. Дрезднера, написана з приводу вистави драми Зудермана "Die Ehre", що мала великий успіх у Берліні, Франкфурті і Мюнхені; далі йде переказ змісту гарної французької книжки Соріана "Естетика руху", нотатки Ернеста Лянгшайда про суб'єктивізм і об'єктивізм в поезії, виклад доповіді пастора Вісмана "Чим має бути театр для християнського народу", стаття В. Коопмана про Рембрандта на основі недавно виданої про нього нової монографії і багато дрібніших нотаток, заміток, викладів та бібліографічних зведень. Нагадуємо, що це видання виходить двічі на місяць і коштує дві з половиною марки за квартал, що редакція на прохання висилає безплатно будь-який номер для ознайомлення".
Іван Франко продовжує знайомити читачів з новинками журналу у №№ 14-16, роблячи відповідні акценти на значимих і не дуже статтях:
"№ 14 відкривається статтею про боротьбу в середовищі німецької спілки драматичних акторів, яка проливає нове світло на німецьку "театральну бідність", але для нас ця стаття, може, менш важлива. В добре написаному посмертному спомині про покійного ученого Віктора Гана Ксантіппус намагається накреслити характерний образ небіжчика як ученого й людини, однієї з найоригінальніших постатей в сучасному німецькому науковому світі. Оскар Шуберт (№ 14 і 15) характеризує поетичну діяльність одного з порівняно молодих німецьких письменників Кароля Шпіттелера, який 10 років тому з'явився на літературній арені під псевдонімом Фелікса Тандема… У № 15 норвезький новеліст і критик Ола Ганссон виступає проти натуралізму, а надто проти такого аскетичного та нівелюючого будь-яку індивідуальність, яким він був двадцять років тому у Скандинавії. Пан Ганссон вважає, що цей натуралізм наробив багато шкоди та зіпсував чимало талантів і застерігає німців, щоб вони не наслідували його.