Знаючи, наскільки коротким є людське життя, про подальші пори роки ми не думали.
Племінника мого знайомого таки зламали. Ми залишили в будинку відеокамери й мали можливість на відстані спостерігати, як через день після нашого відходу будинок оточили автоматники. Звісно, нічого компрометуючого вони там не знайшли, бо все, а, головне, продукти ми забрали.
Я, моя кохана, її брат і четверо хлопців, які теж перейшли на нелегальне становище, вели відлюдькуватий спосіб життя – і це нас гнітило.
56
Одного ранку наша людина в спецслужбах повідомила погану новину: на далекому хуторі, де вони переховувались, взяли родичів одного з наших хлопців. Це означало, що якщо він не з'явиться в місті, їх розстріляють на центральній площі. Таку практику ввели недавно, аби обезголовити чорних чоловіків. Якщо людина з'являлась, її заарештовували, вибивали всі свідчення, а родичів відправляли до концтабору.
Але був варіант, вироблений підпіллям, і про це сказав брат прокурорші. Суть полягала в тому, що наш побратим нібито здається окупантам, розповідає все, що про нас знає. Залишався мінімальний шанс, що його не стратять, а родичів не вишлють до концтабору.
Для нас це означало знятися з облаштованого місця і перейти жити до лісу.
Ми попрощалися з хлопчиною, розуміючи, що, можливо, бачимо його востаннє. В очах коханої стояли сльози.
57
Наступного дня, коли ми вже були в лісі, дізналися, що наш план спрацював лише частково.
Спецслужбівці прибули на дачі, які ми напередодні покинули, але нас, звичайно, не застали. Вони не були такі дурні, як ми думали, і не повірили нашому бойовому побратимові, який буцімто нас здав.
Ми почули новину про оголошення його публічної страти на центральній площі міста. Всі були цим шоковані, бо фактично ми самі віддали ворогам нашого бойового побратима.
Особливо боляче було дивитися мені на кохану. Ще тоді вона не погоджувалася з братом, що треба вчинити саме так, як він запропонував. Тепер з її вуст не лунали слова докору, але вона твердо й мужньо сказала:
— Мусимо відбити його від ворогів. Це справа нашої честі. Навіть якщо загинемо.
58
Мабуть, усі розуміли, наскільки смертельно небезпечним було таке рішення.
Я сказав:
— Якщо ми загинемо, в місті більше не буде чорних чоловіків.
Презирливий погляд коханої я запам'ятав на все життя.
— Він лише сказав те, що сказав. – Ці слова брата прокурорші мали пом'якшити ситуацію, але я зрозумів, що мені вже ніколи не повернути того, що народилося між мною і моєю коханою в останні дні.
Ми ретельно готувалися до бою. Звісно, сили були нерівними. Навіть якщо спецслужбівці не сподіватимуться на наш виступ, все ж було дуже мало шансів залишитися живими. Мова йшла лише про те, скільки ворогів ми зуміємо забрати з собою в могилу.
— Ти з нами не йдеш, — сказав брат прокурорші.
Я благально глянув на нього і зустрівся з твердим поглядом коханої.
— Ти знайдеш нових чорних чоловіків, які воюватимуть з ворогом у нашому місті, — пояснив він.
59
Вони зібралися йти. Я розумів, що бачу їх востаннє.
Кохана вагалась, але все-таки підійшла до мене. Вона поклала мені руки на плечі, як тоді, і сказала:
— Вибач мені за все. І молися за мене.
Я знову втонув у глибині її голубих очей.
Те, що я задумав, мені вдалося. Завдяки коханій я вже володів певним досвідом підпільної боротьби. Непомічений, ішов за своїми бойовими побратимами, аби взяти участь в нашому останньому бою.
Моя логіка була простою: якщо люди не хочуть захищатись, то жодні чорні чоловіки їм не допоможуть. Звичайно, захист повинен носити професійний характер, але без загального спротиву людей він не матиме жодного сенсу і перспектив на успіх.
Я був хитрий, але вони ще хитріші. Перед самим містом мене викрили.
— Йди вже сюди, сусіде, не ховайся, — сказав брат прокурорші.
60
Моя кохана світилась, ніби ми були приречені не на смерть, а принаймні мали відправитись у кругосвітню весільну подорож.
Згадуючи той день, я щиро можу сказати, що страху не було. Були зібраність і змобілізованість, аби найкраще зробити свою справу.
Ми були налаштовані на те, щоби відбити нашого бойового побратима, поклавши якомога більше ворогів. План був простий і геніальний. Крім того, мав спрацювати ефект несподіванки. Кожний мав своє завдання. У нас не було сумнівів, що все задумане вдасться.
А мене гріло те, що поруч зі мною кохана. Найпростіше було сказати, що я готовий віддати життя за неї. Але тепер я знав, що маю боронити її до останньої краплі крові, жити з нею довго й щасливо, виростити дітей і внуків і померти, як у казці, в один день.
— Дуже хочу побачити сина, — сказала вона.
— Так і буде, — запевнив я.
2014
МУРЧИК І ЮРЧИК
Гонзі
1. ХТО КОГО ЗНАЙШОВ?
Юрчик повертався зі школи, коли біля самого будинку почув жалібне нявкання. Він не відразу побачив кошеня, яке сиділо під деревом і скаржилося всьому світу, як несправедливо до нього поставилися.
Коли Юрчик навис над кошеням, воно перестало нявкати. Хлопчик узяв його на руки, і їхні погляди вперше зустрілися. Було зрозуміло без слів, що Юрчик знайшов Мурчика, а Мурчик – Юрчика.
— Чого ти плачеш, Мурчику? – запитав Юрчик. Хлопчик уже знав, що назве це чорне кошеня з білою цяточкою на лобі і з зеленими очима Мурчиком, а те й не заперечувало. Мурчикові хотілося розповісти, як з ним несправедливо поступили, відібрали від мами, завезли машиною не знати куди й кинули тут напризволяще, але він змовчав, бо боявся, що Юрчик не захоче мати справу з приблудою.
Звичайно, він даремно переживав, бо Юрчик уже ніс його до своєї квартири. Тепер переживати треба було самому Юрчикові, бо він не знав, що скажуть Тато й Мама, коли побачать Мурчика вдома.
А поки він налив у тарілочку молока кошеняті, і Мурчик взявся до роботи, бо добряче зголоднів цього дня.
Юрчик перевдягнувся, помив руки, щоби пообідати, і … загубив Мурчика. Того ніде не було в квартирі! Хлопчик, здавалось, обнишпорив усі закутки, а Мурчик ніби крізь землю щез. І коли Юрчик у відчаї сів на диван, не розуміючи, куди ділося кошеня, то його рука відчула теплий клубочок. Хлопчик обережно заглянув під покривало. Мурчик, схвильований і змучений подіями цього дня, мирно спав. Залишалося лише дивуватись, як така малеча могла залізти на диван.
Коли Тато й Мама прийшли з роботи, Юрчик робив уроки, а Мурчик сидів біля нього на столі й спостерігав, як його новий господар ретельно виводить ручкою літери у зошиті.
Першим Мурчика помітив Тато. Він погладив його, взяв на руки і сумно подивився на Юрчика. Батько й син розуміли, що доля Мурчика залежатиме від Мами.
У Мами відразу впав настрій, коли вона побачила кошеня.
— Це що таке? – тільки й спромоглася запитати вона. Бідне серце Мурчика впало десь у кінчики лап, кошеня безпорадно озиралося то на Юрчика, то на його Тата, але ті самі не знали, що мають робити.
Тато й Мама довго щось говорили між собою у сусідній кімнаті, а Юрчик, взявши Мурчика на руки, гладив його, слухаючи чарівну музику муркотіння. Коли Юрчик почув останні Мамині слова: "Щоб завтра у нас його вдома не було!", — йому на очі навернулися сльози. Мурчик сумно дивився на хлопчика, хотів його заспокоїти, але не знав як…
2. МАМА ЗМІНЮЄ СВОЄ РІШЕННЯ
Тато демонстративно не розмовляв з Мамою, не відповідав на її запитання, а потім узагалі кудись пішов. Юрчик читав книгу, але якби у нього запитали, про що вона, він би не зміг відповісти. Мурчик дрімав у нього на колінах, муркотячи свою чергову пісеньку. Мама втупилась у телевізор, думаючи про щось своє.
Коли Тато повернувся, в руках у нього був якийсь пакунок. Усі зацікавлено подивились, що б це могло бути. Мурчик зіскочив з дивану, пролопотів лапками по кімнаті, підбіг до пакунка й обнюхав його.
— А, відчуваєш, що це я для тебе приніс, — задоволено промовив Тато. Він дістав із полиці невеличку коробочку, всипав із пакунка піску, всадовив туди кошеня.
— Ну ось, Мурчику, маєш свій туалет, — сказав Тато і кинув погляд у бік Мами. Та вдала, що її ніщо не обходить.
Мурчик по-діловому став облаштовувати своє пристанище. Спочатку він його обнюхав, потім зробив свою справу і лапками загріб пісок. Тато й Юрчик засміялись. Мама усміхнулась.
Коли Мурчик виліз із коробки, Тато почухав собі потилицю. Вимірявши поглядом квартиру, відніс коробку з піском у коридор і поставив її в кут, за дзеркалом, так що нічого не було видно. Мурчик весело спостерігав за цим дійством, а потім знову видряпався на диван і зручно вмостився на колінах у Юрчика.
Тепер треба було чекати. Тато ходив по кімнаті, але було видно, що він хвилюється. Юрчик теж принишк, і жодна книжка не йшла йому до голови. Натомість Мама аж світилася: мовляв, побачимо, що вийде з вашого експерименту.
Чекати довелося не довго. Мурчик зіскочив з дивану, почвалав у свій куток до коробочки з піском, зробив свою справу, загріб пісок лапками і діловито їх обтрусив.
Тато і Юрчик, мов справжні джентльмени, потиснули один одному руки, боячись луснути від задоволення, і глянули, не змовляючись, на Маму. Мама вже не могла стримати себе і сміялась.
Найкраще ситуацію оцінив Мурчик. Після деяких роздумів він попрямував до Мами і заліз їй на коліна. Від несподіванки вона розчулилась, погладила кошеня і сказала:
— Добре, добре, хитрунчику! Переконав. Я змінюю своє рішення. Ти залишаєшся, Мурчику!
Тато й Юрчик на радощах виконали танець індіанців.
3. МУРЧИК НУДЬГУЄ
Зранку Тато й Мама йшли на роботу, а Юрчик – до школи. До обіду Мурчик залишався сам удома. Здебільшого він спав, бо був ще маленьким, а коли прокидався – нудьгував.
Він обходив як господар усю квартиру, але це заняття займало небагато часу. Потім по шторі видряпувався на підвіконник і дивився на те, що діється на білому світі. Але подій було небагато: ось машина проїхала, ось якийсь чоловік прошмигнув…
Одного разу Мурчик неабияк зацікавився, побачивши кота. Він навіть подумав, що це його батько, бо був схожим на нього. Але потім прийшла до голови думка, звідки тут батькові взятися, якщо Мурчик навіть не знав, хто би міг бути його батьком. Кіт на вулиці не бачив його і спокійно швендяв туди-сюди. Мурчик подумав, що було би теж добре так вільно гуляти, але згадав, як він безпомічно плакав, коли його залишили напризволяще.
Іншого разу Мурчик уперше в своєму житті побачив з вікна собаку.