Само... – неохоче відповіла нарешті русява Чадогостя. – Ліпше би я того й не вміла... Не була б отут.
Збила вона своєю піснею насмішкуватий настрій дівчат. Ніхто вже й не допитувався її ні про що. Волхитку ж, як не дивно, пісня немов до тями привела. Усі тут не по власній волі опинилися – усі, окрім неї. Сміються? Нехай! Вона родима відьма і відає те, чого іншим ніколи не взнати. Приїде її суджений і тоді всі оці побачать хто вона, Волхитка, насправді! У неї полегшало на серці, відлягло. Минав переляк і згодом вона ладна вже була й сміятися, коли б не злість на себе:"Чого злякалася?! Відьма ти чи ні? Віщий сон тобі був: був і збувся! Як дивувався Короп, коли Додолицею нікого не обрала на Перунів день! Сміялися й колодку чіпляли! А вийшло по сну – бо впевнена була, бо була однією: як матер навчала. Бачила б отсе мати! Сказала би, скрушно головою хитаючи: "Волхитко, Волхитко! Хіба ж відьма може боятися? Та ще така обавниця[242], як ти?! Завжди будь вірною собі, завжди!" Звісно – упевненою в чарах своїх, в долі ласкавій, в материнському оберезі..."
Волхитка мимохіть торкнулася схованого під сорочкою наузу* – замовленого Орогостею оберега на любов та вірність – чи на місці? Авжеж, на місці – все буде добре, Волхитко!
... Чимось вони приглянулися одна одній – Чадогостя й Волхитка. Спали поряд, в одній горниці. Траплялося, по півночі шептались, наговоритись не могли.
– От речеш ти, що суджена княжа, а чи відаєш, що має він чотири жони?
"Що б то за князь був, якби лише одну мав?! Я б на такого й не глянула!" – Волхитку почуте аж ніяк не збентежило:
– Ну то й що? Зате я одна така!
– Одна?! Та в нього наложниць, я сама чула, під три сотні!
"Три сотні?! Отсе брешуть! Де їм жити, трьом сотням?" – таке Волхитку навіть розсмішило:
– У нашому Коропі стільки унотьок немає! То вже курник якийсь! – сміялася вона стиха: – Лжа усе!
– Чи ти дурна?! – вже сердилась Чадогостя. – Люде не брешуть. У Білгороді півтори і в Вишгороді ледь не стільки ж! Се тут двір маленький, княгинька ледь не отроковиця, то може від того й нас обмаль.
– А мені все одно! Я суджена!
Чадогостя була вражена. З одного боку її злила така дурість нової подруги, а з іншого Волхитчина упевненість викликала в неї захват: "Хтозна, може й правда... Отсе дівка – не те, що ми!"
Ні, недарма юна Волхитка була обавницею. Лише тиждень минув і ніхто вже з неї не глузував – усім прийшлася до вподоби: спокійною впевненістю своєю, виваженістю в розмовах і ще чимось, чому й назви немає: кожна хотіла за подругу її мати. Вже й дивно було дівкам згадувати про те, як зустріли сіверянку в постолах. Навіть стара Береза, та, котра приглядала за наложницями і першого ж ранку відібрала у Волхитки її ножа, тепер лагідно кликала новеньку дитиною – одну-єдину зо всіх. Боліли в баби зуби й Волхитка прямо посеред двору викопала корінь подорожника й навчила Березу, що з ним робити, аби біль пройшов. Через два дні Береза не знала, як і дякувати сіверянці. Та що там Береза? Сама княгиня Адель, на заздрість іншим наложницям, двічі розпитувала про щось Волхитку, уважно її слухала, прикусивши нижню губку – нечуване в Берестовому діло!
Обавниці до когось у довіру втертися – то все одно, що вмілій жоні на добрих кроснах два лікті полотна наткати. А вже потім на щиру відвертість розговорити – то і взагалі дрібниця. Строга з іншими, Береза у своїй комірчині наодинці багато повідала Волхитці про княжих наложниць – ніхто й за язик стару не тягнув. Начебто...
– Я тобі, дитино, таке скажу: судьба дівоча легкою ніколи не буває, не те, що в молодика чи мужа якогось. Суд до дівок строгий. А інакше й не можна – дай нам волю... Тут надовго не затримуються. Усі, що нині є, вони й князя нашого ще не бачили, окрім Люборади. Що б він з ними усіма робив, Святославич наш? Князеві дівка на одну лише ніч потрібна – доки дівка. А як стане жоною, то на її місце нову приведуть. А ти, дитино, – невже до князя мужа пізнала? І все одно приглянулася?
Волхитка лише двічі мовчки кивнула головою, і хоча були в тому не тільки гідність, а й погорда, зверхність деяка, проте Березу це зовсім не зачепило, сприйняла чомусь, як належне.
– Володимир Святославич наш любить дівок! Скільки їх уже перевернулося за три зими! Ось зачують тільки купці та бояре, що князь вертається – навезуть йому! Мало яка вдруге чи втретє на ложе його втрапляла, та коли вже сподобається котрась – сріблом чи й золотом одарить. А що князеві весь час свіжого хочеться, – хихикнула Береза, – то дівки тут довго не засиджуються: все нових та нових князеві шлють! Дівка опісля князя – все одно, що освячена: кожному за честь таку мати, хоч і самому бояринові. Вже ж за холопом якимось їй не бути. Коли ж котрась зі сріблом звідси піде, то все одно, вважай, що з посагом – таку хто хоч візьме. Тобі теж давав?
– Ні, – знизала плечима Волхитка, їй самій таке і в голову не приходило, – я ж, суджена, бабусю!
Якби й були в Берези стосовно того якісь сумніви, постійна Волхитчина впевненість все одно робила своє діло: баба, як і дівки, дивилася на неї мало не із захватом.
– Князь хотів, аби відрадою була йому в Києві. – все ж довірилась бабі Волхитка: – Так мені казав.
– Ти бачиш... Чотири жони в нього. Наша княгиня, Аделя, княжича цим літом йому принесла. Мстиславом[243] нарекли. Чула, отцеві його дуже ім'я се подобається... – довірливо шепотіла Береза: – Якраз перед тим навесні син іншої княгині, Гореслави-полочанки, помер, теж Мстиславом звався. Так ото Володимир Святославич іншого княжича, вже від нашої Аделі, навзамін померлого так назвав.
– А коли з цих... ну, з наложниць, хто дитя рождає? – не втрималася Волхитка: – Тоді як? З ним що?
– Не відаю того. – зітхнула Береза. – Та коли якась після злюбу десь народить від нього – то вже таке... Може й сіється по Русі княже сім'я. Так ліпшого й не знайти на білому світі – самого Володимира Святославича!
Довго ще по тому розповідала баба про свого князя – видно було по всьому, що любила його, мов рідного сина.
– Князь наш понад усе веселощі любить. Отсе як приїде сюди – що вже діється тут! – заходилася хитати головою Береза: – І гуслярі, й скоморохи, мед-пиво рікою, у дівок від солодощів чужоземних і роти злипаються! І лазню любить: бувало натоплю її сама, віників напарю, квасу різного наварю, а він тоді бере з собою двох або й трьох новеньких і вже ж там розкошує! Люблять його всі: і гридні, й дівки – от не зійти мені з сього місця! Уміє Володимир Святославич на світі жити, що й ректи! – в голосі баби було щире захоплення, навіть заздрість якась, можливо, через те, що не мужем вродилася і не смакувати їй за все життя навіть десятини того, чим любий князь чи не щодня ласує.
Волхитка слухала розповідь Берези й розуміла, що зовсім по-іншому уявлялося їй життя із князем. І знову, як першої ночі, здіймався в душі розпач, але вона вміло вже гнала його геть. Колись, іще отроковицею, чула Волхитка від баби своєї Улади, відомої наузниці, що слово, коли ти щиро віриш в його силу, творить твою долю: у що віриш, те й накличеш, чого усім єством прагнеш, те й збудеться.
"Мамо, – засинаючи, часом подумки зверталася Волхитка до Орогості, – як мені тебе не вистачає! Почуй мене, мамо, порадь хоч у ві сні своїй доньці як їй бути?!"
****
Замислена Орогостя поволі склала руни в мішечок, сховала до маленького горщика пасемко Волхитчиного волосся, зрізане в останню ніч доньчиного перебування в рідному житлі, її молочний зуб, що давно зберігався матір'ю-відьмою і лишилася сидіти за невеличким, зранку вискобленим до свіжого дерева, столом. Яку вже ніч підряд снилася їй Волхитка: щось промовляла здалеку та вітром слова її відносило убік – не добереш, що саме хотіла сказати матері. Нічого певного не сказали Орогості й руни. Завмерло все: дії немає, нічого немає, немов замість очікуваної річки бачиш перед собою вкрите тванню болото. Мовчали руни про небезпеку для Волхитки і хтозна, чи було те добрим знаком, якщо вони просто мовчали? Знала Орогостя, що з кожним днем потроху втрачатиме невидимий оку, нечутний вуху міцний ще зв'язок поміж матір'ю й донькою – відьмами – і хоч була та втрата неминучою, але хотілося чарівниці, як і кожній матері, знати, як там живеться її кровиночці, котра обрала для себе таку непросту долю.
Знадвору щось шкрябнуло по дверях, потім вони таки прочинилися й до житла ввалився лічець Хотен.
– Гой єси, Орогосте!
– І тобі нехай Боги помагають, Хотене. Сідай, речи, чого прийшов.
– Боюся, що несила мені підняти на ноги Рикуша... Накінечник, легеню пробивши, у нього в лопатці, певно, застряг. Спереду не дістану – серце поряд і зі спини не виріжу – лопатка... Хисту мого замало. А жаль коваля, такий хитрець! Поміч твоя потрібна.
Орогостя мовчала. Вони з Хотеном були одного поля ягода: обидвоє зналися на травах і замовляннях. Орогостя ще й відала недоступне іншим, хоча ніколи й не хвалилася своїм віданням напоказ: варто хоч один раз таке вчинити і почнеш губити свою силу бачити невидиме, знати втаємничене: відання не для всіх, лише для обраних, ним не хизуються, його бережуть, як дар Богів. І її мати, наузниця Улада, й вона з донькою завжди жили осібно, на відстані від роду. Це лише недавно посад, що розповзався, стиснутий городською стіною та Ятрицею, підібрався зовсім близько до старого житла Орогості, але селитися впритул з відьмою так ніхто й не наважився: її всі поважали, навіть побоювалися: когось вона витягла мало не з Нави, іншому, розсердившись на того за щось, мовила услід таке слово, що горека півдня не міг знайти власного двору, розгублено тиняючись Коропом, ще одного пришлеця, що мав необережність сказати їй на торговищі нечемне слово, зупинила поглядом і той довго не міг зрушити з місця, немов йому ноги віднялися – словом зажила собі неабиякої слави.
– Я не всесильна, – знизала нарешті плечима Орогостя, – та відмовити, коли просять, перед Велесом[244] права не маю. Ходімо.
– Не думав я, що отак безславно помирати буду...
– Не мели дурного! – Сивер удавав із себе сердитого, хоча йому жаль було навіть дивитися на худого, блідого Рикуша, в якому важко було впізнати колишнього коваля-здорованя: – Тобі показати мою рану? Хіба на якийсь вершок вище від твоєї.