Готуйте становище!
Вони залишилися. Смажили та в'ялили на сонці конину, доки не піднявся вітер і не погнав пустелею жовту піщану пилюку, котра аж в'їдалася не лише в ніс та очі, не лише в шкіру, але й конину робила непридатною для їжі. Розбійники їх більше не турбували і якби не відсічена голова япарли, котру забули закопати і вона, лежачи за чагарями під палючим сонцем, роздулася від спеки, могло здаватися, що той напад їм приснився. Був би в них хоч один кінь – послали б увечері до Амуля гінця з проханням про порятунок. А так кожен думав лише про те, що господарі їхні, звісно, поскупилися: і караван зовсім маленький, охорони мало, і, як на зло, жодного коня. Тож, одному Богові відомо, чи побачать вони хоч коли-небудь Мерв, чи лисиці тягатимуть по пустелі їхні кістки.
Та все ж ніч пройшла спокійно і ранком теж ніхто на них не напав. Думка про те, що один день довелося згаяти, що, якби не напад, то завтра надвечір вони вже відпочивали б у караван-сараї, що знаходився в двох днях шляху звідси, що час іде, лише вони стоять, – ця думка невпинно точила зсередини і Парвіза, і Феодора. Що на світі може бути важчим, ніж очікування невідомо чого? І вони не витримали. Ледве сонце піднялося над видноколом і позолотило піски пустелі, як купці, перекинувшись між собою кількома словами, наказали збиратися в дорогу.
Солтан, про всяк випадок, вишикував свій караван не так, як завжди. На відміну від звичного шикування в одну нитку, їхній караван рухався тепер двома нитками, на чолі яких виступав верблюд караван-баші. Поруч із ним їхав Леонідас – головний охоронець Феодора, за ними крокували чотири верблюди з вісьмома охоронцями – по два на кожному арвана. Двадцять арвана, рівно половина каравану, були нав'ючені хімли з товаром і зв'язані між собою ремінним поводом по п'ять голів; вони йшли один за одним слід у слід, головного кожної п'ятірки вів за собою спішений погонич. Шестеро верблюдів з охоронцями та два з купцями рухалися всередині каравану і ще четверо – позаду. Замикав караван Агасар – начальник охорони Парвіза, котрий вів у поводу запасного арвана.
Усі, хто мав, одягли обладунки. Доки сонце не піднялось над пустелею, ще якось можна було терпіти на собі ті важкі обладунки, але коли розпочалася спека, кольчуги та клібаніони[225] почали важити, здавалося, втричі більше, ніж звичайно, а сонце швидко розжарило їх так, що той жар пік тіло навіть через товсті підкольчужні сорочки. Тож, коли у полудень дісталися наступного колодязя, навіть витривалі, загартовані, звичні до спеки охоронці Парвіза і ті ледь не падали з ніг, радо зриваючи з тіла ненависне гаряче залізо. Дивно, але скинувши обладунки, усім тоді здалося, що спека не така вже й велика.
Та все ж утома давалася взнаки і збори після відпочинку проходили надто мляво. Завжди спокійний Солтан дуже нервувався і кричав, що він не зможе вчасно, до заходу сонця, привести караван до наступного колодязя. Ніхто вже не збирався вдягати обладунки; Леонідас та Агасар, розуміючи, що люди не витримають ще одного такого переходу, не наполягали.
Нарешті рушили, дотримуючись того ж порядку, що й зранку. Рвучкий вітер, котрий почався після сходу сонця, в другій половині дня розходився ще більше. Сивер з Фрейваром їхали на одному верблюді. Усе навкруги було немовби в жовтому легкому тумані з піднятого вітром найдрібнішого піску, але навіть крізь цей туман розпечене сонце нещадно палило голову та плечі навіть крізь змочений водою іхрам[226]. Обличчя по самі очі були закриті вільними кінцями шалі, та все одно, доводилося їхати з майже закритими очима – той пісок лежав і на віях.
У Сиверовій голові думки від спеки плуталися між собою, як хотіли. Він далеко не вперше переходив цю пустелю і завжди дивувався, як караван-баші кожного разу вдається знаходити тут дорогу, що веде від одного колодязя до іншого. Він чув, що такі люди вміють знаходити вірний напрямок в пустелі за кольором піску, за тим, наскільки він щільний, та навіть за його смаком, але зрозуміти, осягнути це у нього не виходило, тож, просто довірявся, як і решта супутників, своєму караван-баші. А думалося то про далекий свій рід, то про загиблого в Подунав'ї Воропая, про сестер своїх, Звабу та Забаву, – де вони? доля яка у них? і чи жива ж хоч одна? Про різне думалося, а виходило, що про одне й те ж саме – про своє змарноване життя... "Все, досить, – вирішили вони сьогодні удвох із Фрейваром, коли здерли із себе кольчуги: – з Константинополя одразу ж на Русь! Допекли вже ці пустелі – морозу б, снігу та льоду..."
Сідало сонце, стихав вітер, влягався помалу пісок, а тут ще й караван зайшов до неглибокої, проте широкої улоговини поміж двома рядами барханів – певно, колись тут протікала річка, тож скоро можна буде і чистим повітрям подихати. Схили барханів були всі помережані піщаними хвильками – неначе деснянська вода під легким Стрибожим[227] подихом. Сиверові так сподобалося таке порівняння, що він аж обернувся до Фрейвара – поділитися цим із другом. А той, озираючись навколо, тим часом стурбовано протягнув:
– Місцина така – якраз для засідки...
Неначе Див[228] його почув: одразу ж справа над барханами виросли постаті вершників, а позаду тут же заволав Агасар:
– На-а-па-ад спра-ва-а!!
Хай йому біс! Охоронці стрибали з верблюдів на розпечений пісок, ставали стіною, а вершники були вже майже поряд, а в охоронців на луках тятиви не зав'язані, а тут ще й Леонідасів крик немов по тім'ячку вдарив:
– Напад зліва!
І вже метушня почалася, а коли метушня – яка там оборона?!
Погоничі встигли нав'ючених арвана збити докупи, решта, покинуті напризволяще, товклися за спинами охорони: злякаються, побіжать – зімнуть людей, ніщо не врятує караван від розбою...
Сяк-так стали все ж у коло, а воно геть усе діряве: хіба ж три з половиною десятки пішців можуть суцільною стіною прикрити від кінноти чотири десятки верблюдів?! Навколо них круговерть: мчать вершники, кривими шаблями розмахують, вигукують щось незрозуміле, курява стовпом стоїть... Чому знову не нападають?
Аж раптом круговерть почала затихати; взявши караван у кільце, нападники зупинились, стоячи майже стіною в якихось чотирьох-п'яти сажнях від наїжачених зброєю караванників. Одразу ж за розбійниками на невеличкому бархані височів одинокий вершник у дорогому халаті, з тюрбаном піщаного кольору на голові.
– Чий товар? – не гаючись, приступив він до головного.
– Що тобі треба, шановний? – на перській подав голос Парвіз.
– Пропоную обмін: мені товар, вам – життя.
– То візьми! – з насмішкою в голосі відповів купець.
– Через три дні візьму голими руками, коли ви всі здохнете прямо тут без води, – тепер уже насміхався ватажок розбійників.
– Тебе звуть Язберди, – озвався Солтан. – Я знав твого батька, шанованого всіма Шира. Як міг ти...
– Тим гірше для тебе, – обірвав Язберди старого караван-баші. – Те, що ти знаєш, забереш тепер на той світ.
– Чи можемо ми бути впевненими, що ти дотримаєш слово: тобі товар, а нам воля і життя? – Феодор і собі приєднався до перемовин.
– Слово?! Слово нічого вже не варте! Мій покійний батько зайняв бекові багато золота, але коли прийшов час віддавати борг, той отруїв батька. Я тоді ще не знав про отруєння, вірив бекові і прийшов до нього аби все ж таки отримати належне нашому родові. Бек начебто погодився віддати золото, а мені сказав, що бере у долю і послав до Герата[229] з отарою овець у тисячу голів, аби я продав їх. Я швидко справився з його завданням, та він сказав, що я дуже продешевив і тому вважає, що тим самим його борг перед моїм батьком погашено. Я скипів і хотів його вбити, але сарбази[230] скрутили мене і кинули до зіндану[231]. Там до мене уві сні прийшов Муса[232] і розповів, що батька отруїв бек. Родичі допомогли мені втекти, але бек відібрав у мене все майно і мій гарем – шістьох жінок. Ми з родом відбили його табун, а тепер я маю повернути батькове золото. Так велів мені Муса.
– Це божевільний! – тихо сказав Сиверові Фрейвар. Вони стояли майже навпроти Язберди і Сивер у відповідь ствердно кивнув головою.
– Не вір йому, – обернувся до Парвіза Фрейвар: – він божевільний.
Парвіз не відповів, жваво перешіптувався про щось із Феодором.
– Клята пустеля! – Фрейвар почав злитися. – Бачу я, що в кращому разі будемо гнути горба десь на копальнях...
– Ти знаєш вихід? – поцікавився Сивер.
– Помирати з голоду рабською смертю на копальнях... – немовби й не чув його Фрейвар. – Клята пустеля! Ні, хто як, а я не згоден! Нехай краще звірі тягатимуть мої кістки...
– Вам нас не здолати, а завтра-післязавтра тут будуть гулями бека! – упевненим голосом почав Парвіз.
– Ха! –посміхнувся Язберди. – На Оксі дейгиш, вода розмила окраїни Амуля і бек боїться за свій палац. Ніякої допомоги вам не буде!
– Йтиме великий караван із Мерва, – приєднався до Парвіза Солтан: – він...
– Ще позавчора я відправив до Мерва своїх людей, щоб вони сповістили усіх про паводок на Оксі. Вам ніхто не допоможе! А завтра вранці мої люди підвезуть тисячу стріл: ви не протримаєтесь і дня!
На якийсь час залягла мертва тиша.
– Послухай, батире! – Неочікувано навіть для Сивера, Фрейвар зробив два кроки вперед і зупинився, спираючись на п'ятифутової довжини топорище свого бредокса.