А ти ж прийшов, мабуть, о першій ночі, тож пожаліли тебе, не стали будити, бо ще заснеш там у гатці та в Десну впадеш. Поїж, не їдь голодний! – це вже навздогін.
"Пожаліли!" Але й ображатись немає на кого – хіба що на самого себе: вчора ввечері Сашко Помпа виніс гітару, тож наша хлоп'яча компанія засиділась аж запівніч.
З'ївши нашвидкоруч пару котлет та запивши молоком, вдягаю на плечі рюкзак, бо тепер вже не з кошиком їжджу на Десну, а як справжній рибалка – із рюкзаком, вилітаю з хати, хапаю велосипед з прив'язаними до нього ще звечора вудками і – за хвіртку. Ліва нога на педаль, поштовх правою – доки велосипед котиться, перекидаю ногу через раму, сам в сідло і гайда!
Гарна штука – велосипед. Розганяючи залишки сну, щосили тисну на педалі – будинки тільки миготять перед очима: ось я вже й на Михайлівці і по обочині бруківки жму наліво, до автопарку; звернувши за ним направо, з гори, тримаючись стежки, аби не загрузнути в глибокому, розтовченому колесами колгоспних машин, піску, вилітаю на луг, весь щільно вкритий молочно-білим туманом.
Початок серпня. Прохолодними стали ночі, тумани зранку криють луг: маківка літа за плечима, для рибалок золота пора настає – риба починає нагулювати жир на зиму, клює частіше та сміливіше.
Туман густезний. Потрібно добре пильнувати, аби вчасно звернути куди слід – луг весь помережаний рибальськими стежками, на Козацькому не звернеш вчасно лівіше – потрапиш до Коноплянки, не приймеш біля Коропа вправо – замість Журавльового опинишся у риботинській кручі.
Ось ліворуч загелготіли з туману гуси – значить уже Харчиха, гарне озеро: хіба ж такі окуні на п'явку беруть! Ось уже й Козацьке, колись, розповідав батько, козаків наділяли тут сіножатями. Виїжджені автомобілями колії розходяться направо й наліво, а вперед веде лише вузенька, вкатана до стану асфальту, стежка. З неї вже не зіб'єшся, вона виведе до Коропа, а там вже й Станки, а за ними – Журавльове.
Двадцять хвилин на шосту, у Коропі сонце давно піднялося над горизонтом, бадьорить і сповнює оптимізмом кожного, хто о цій порі вже на ногах, а тут, на лузі – туман... Добре змащений велосипед не скрипне, лише шини тихенько шурхотять по вкатаній луговій стежці. Якась сіра купка намалювалась попереду і лише за два-три метри стає зрозуміло, що це заєць. Усівшись на стежці перепочити, бо мабуть, і йому дошкулила густа роса, він помічає мене в останню мить і кидається з місця кількаметровим стрибком не в росяну отаву, а далі по стежці: " Хай тобі морока! Такий туман... Де він взявся на мою голову, ледь не переїхав" – певно, в зайця саме такими були перші думки. Почкурів вухатий і сліду не залишилось, а мені – втіха та розвага.
Аж ось нарешті стає помітно, як почав слабшати туман: на сході він видається вже рожевуватим. Стежка забирає лівіше, тягнеться понад високим берегом Коропа і крізь послаблий туман вже можна побачити, як сильно заростає озеро різаком. Тут луг вже не такий рівний, стежка то спускається у вибалок, то піднімається нагору, потім знову опускається. Я скочуюсь в останній, найбільший вибалок, із розгону вилітаю на його протилежний схил і раптом, – оце так диво! – немов чарівник махнув своєю магічною паличкою: туман миттєво впав на траву. Неначе невагомі лаштунки м'яко опустилися з неба на землю і одразу відкрилась чиста серпнева блакить над головою, яскраве сонечко десь там, над сосновим лісом, осяяний ним луг із розкиданими по зеленій скатертині скирдами та стогами – знайома кожному рибалці вранішня картина погожого серпневого дня...
Перебравшись через вузенький рівчак Станків, за якихось три хвилини я вже веду велосипеда понад деснянською кручею, шукаючи поглядом батька. В Журавльовому у нас немає своєї гатки, тож кожного разу доводиться шукати вільне місце.
Тиша... Жодна гілочка, жоден листочок не ворухнеться; залишки туману срібляться сльозинками на кінчиках зеленого ще листя, стовбури верболозу набули темнішого, ніж звичайно, відтінку, попід кручею на воді лежить густа ще вранішня тінь, лише плес на протилежному березі золотиться під сонячним промінням та кінець кручі перед поворотом, нижче по течії, весь осяяний сонцем. Поверхня ріки немов скляна: як у велетенському дзеркалі відбивається в ній небо, навислі над водою кущі червоного верболозу і навіть земснаряд, що став на якорі нижче по течії, не псує цієї ідилії – завмер, жодного поруху на ньому, жодного звуку. Як придивитися з висоти кручі, – лише течія мережить гладь води одвічним, але неповторним, щомиттєво різним візерунком та легенькі випари піднімаються над водою, як наслідок прохолодної серпневої ночі, що минула.
Аби не злякати Тишу, не порушити цю красу чужим, нетутешнім звуком, боячись гупнути черевиком, чи брязнути педалями велосипеда, я веду його, притримуючи за сідло, аби він не підстрибував на корінні, що випинається з піщаного грунту впоперек стежки.
Рибалки, що сидять по гатках, зосереджено дивляться на поплавці, тримаючи праву руку над вудками, аби вчасно підсікти, і видно, що для них зараз не існує нічого, окрім своїх поплавців.
Ранок на Десні. Найчарівніша пора, коли одного разу вистачає, аби зрозуміти, що в цю ріку неможливо не закохатися з першого ж погляду, завмерти, розкривши назустріч їй свою душу, і дивитись, дивитись, дивитись...
Батько сидить по сусідству з Михайлом Жуковим, – це його ми колись, як я вперше їхав на Десну, зустріли на Михайлівці. Він сам із Росії, та по війні, одружившись, знайшов свою долю в Коропі. Прилаштувавши обабіч стежки велосипед, я обережно підходжу до краю кручі і лише визираючи з-за куща червоної лози, стиха запитую батька:
– Ну що, клює?
Моє запитання не застало його зненацька; очевидно, він помітив мене, ще коли я йшов стежкою понад кручею. Тож мовчки ствердно кивнувши головою, та не відриваючи очей від поплавців, він показує рукою вниз по течії:
– Он там за кущем сідай, тримаю тобі місце.
– Щось впіймав? – не вгамовуюсь я.
Та батько не встигає відповісти. Згори, з висоти кручі, мені видно, як поплавець на батьковій вудці рвучко зникає з поверхні і я бачу його хід у товщі води , батько вчасно підсікає і вудка одразу згинається та починає пружинити в такт ривкам риби. Хто з рибалок не знає того азарту, що охоплює твоє єство при спостереженні за такою картиною?
Рибина відчайдушно бореться за свою свободу, з розгону намагаючись звільнитись від рибальського гачка, але кожного разу пружна сила вудки зводить нанівець її зусилля, змушує поступатись, потроху підтягуючи до поверхні. Ось уже половина довжини волосіні знаходиться над водою, ось згори видно, як у товщі води зблиснуло сріблясте тіло чималої здобичі і за якусь хвилину червоноперий в'язь вже ріже поверхню своїм спинним плавцем в останній надії пірнути на рятівну глибину. Він вже майже досягає воя, коли вправним, непомітним рухом руки батько ледь-ледь піднімає вудку і рибина, витративши на цю боротьбу останні сили, перекидається через себе назад і, ковтнувши повітря, враз завмирає нерухомо і вже безсило та покірно тягнеться з піднятою над водою головою до берега, щоб за кілька секунд втрапити у заздалегідь підставлену підсаку.
Опинившись у піднятій над водою сітці, він знову починає борсатись. Запізно. Гарний півкілограмовий красень із сріблястими боками, темно-сірою спиною та яскраво-червоними плавцями скоро опиняється в батьковому кошику.
Чому ж оце я стою, роззявивши рота? Час іде!
Мене мов вітром здуло. Кинувшись до велосипеда, гарячково відв'язую від рами свої вудки і пригинаючись, немов солдат на передовій під обстрілом, переставлячи ноги при самій землі, аби не гупати черевиками, наближаюсь до свого місця. Воно починає подобатися мені з першого погляду. Круча тут напівпіщана-напівглиниста, весняна вода легко підмила берег і він осунувся вниз разом із кущем верболозу, котрий при цьому переселився до самої води і, купаючи у ній своє гілля, утворив таку собі природну гатку, враз уповільнивши течію, змусивши її закрутити добрячого воя та вибрати в піщаному дні нижче куща глибоченьку ямку. Деснянські рибалки такі місця зазвичай прозивають "обмутками". Великі ями, такі, як на Козі чи биринському Шпилі – то обмути, а на маленькі, такі, як оцей, кажуть лагідно: обмуток.
Видно, що тут частенько посиджують: біля води втоптаний пісок, вище – видовбаний у березі "припічок" із невеличким оберемком сіна. Це місце для сидіння. Де-не-де трапляються на очі висохла на сонці до синюватого відтінку луска та зерна пареної пшениці, що розгубилися з рибальської торбинки: словом, всі прикмети гарного насидженого місця.
Як не хочеться мені поспішити, але я поволі, без різких рухів, аби не налякати рибу, зсуваюсь по кручі вниз, а всівшись, починаю готуватися. Першим ділом – жменю гороху в те місце, де з-за куща виривається течія. Потім зліва від себе, майже при самій воді, кладу на берег підсаку і лише після цього доходить справа до вудок. Три мої стрункі, рівненькі березові вудки в кількох місцях по довжині зв'язані докупи смужками цупкої чорної тканини, що правлять мені за вервечки. Якомога швидше вивільнивши від цих пут вудки, котрим, мабуть, вже не менше ніж мені кортить швидше приступити до справи, я починаю насаджувати на гачки горох та закидати свої снасті у воду: спочатку, під куща, – найкоротшу; на півметра нижче по течії – середню і ще нижче – найдовшу. Це вже таке перевірене всіма деснянське правило – коротша вудка має лежати вище по течії, ніж довша, інакше вода обов'язково заплутає їхні волосіні. Хоча в моєму рюкзаку окрім вареного гороху є ще й черв'яки і парена в термосі пшениця, але зранку – тільки на горох, в постійній надії спіймати велику рибину.
Красиво лежать на воді мої поплавці – вирізьблені з корка шевським ножем кульки. Нижче куща під берегом течії практично немає. Лише десь там, на дні і трохи далі від берега, якраз де лежать мої грузила та гачки з горохом, починається течія, яка несе вниз поживу для риб'ячої братії. Вона натягує волосінь саме так, як треба – поплавець не притоплений, а вільно лежить на поверхні і мені буде видно щонайменший його порух, коли там хтось спробує на смак м'яку горошину.
Весь в очікуванні першого кльову, я одразу ж клякну над вудками в напрузі, аби не прогавити, вчасно зробити підсічку.