Підступно пограбовано доньку мільйонера і вкрадено її коштовності. Викрадача знаходять мертвим. А потім на грецькому острові, де перебувають киянин Богдан Лисиця і лондонець Марк Тейлор, відбувається серія вбивств. Філолог і поет стають доблесними самозваними детективами і, звісно, знаходять убивцю.
Сюжет динамічний, і любителям детективів сподобається. Якби події відбувалися в Україні, книгу можна було би успішно екранізувати, вона до цього надається. Втім, за нинішніх кінематографічних див Грецію можна перенести десь на Борщагівку чи Оболонь.
"FakiR" – це гримуча суміш із Конан Дойля, Агати Крісті та Жоржа Сіменона. Це вже занадто! Не можна так знущатися з читача. Спочатку я подумав, що це пародія на класику, а потім зрозумів – що лише бліда копія. Враховуючи, що В'ячеслав Васильченко вже написав п'ять романів про детектива Богдана Лисицю, пора б уже створювати щось своє, бо так навічно можна залишитися в учнях, не ставши майстром.
"Тейлор дістав із-за пазухи довгу барвисту пір'їну. І теж поклав. Але окремо.
– Колекція… – сказав багатозначно й затягнувся. – Маестро Холмс зараз би оглянув її, до фантастичного точно й повчально виправив Ватсона і, не встаючи з крісла, назвав би ім'я вбивці. Й на тому можна було б ставити крапку. Але…
– Було б непогано, – погодився Богдан. – І ми б собі мирно відпочивали. – Мрійливо підпустив очі. – Однак… – Мрійливість як вітром здуло. – Те проклятуще "але"… – Від неї не лишилося й сліду. – І воно не дасть нам спокою. Тому… – Зате з'явилась усмішка. – Як заповідав великий Мюнхаузен, – підняв угору вказівний палець, – треба витягувати себе за волосся. Час від часу. Із будь-якого болота… Маємо ж не менше кіла з гаком мозку (принаймні на двох). Спільними зусиллями… Та й помічник об'явився. Такий собі "А.Н.Онім" (алюзія на найвідоміший роман Агати Крісті "Десять негренят" – примітка В'ячеслава Васильченка). Це ж добре! Навіть якщо його інформація й не дасть нічого.
— Чи й, може, виявиться відвертою фальшивкою. Щоб збити нас із пантелику" (стор. 94-95).
Авторові не вдається до кінця дотримати усіх канонів детективу. Наприклад, складається враження, що він дочасно хоче розповісти читачам, хто ж справжній убивця, і ледве стримує себе. Разом з ним і головні герої ніби вступили у змову з В'ячеславом Васильченком і дають декілька підказок читачеві саме на ту особу, яку підозрюють. Принаймні мені вже із середини книги стало зрозуміло, хто є ху. Мабуть, детективів начитався…
Хоча В'ячеслав Васильченко писав книгу майже двадцять років, але відчувається, що не все у ній детально продумав. Воно й не дивно, адже минуло стільки часу від первісного задуму до завершального акорду, так що деякі деталі справді можна забути. Не буду аналізувати всі факти "забудькуватості", бо тоді б довелось у значній мірі переказати сюжет книги, але уважний читач, мабуть, помітить, що про псевдо-поліцейських Лисицю і Тейлора знало обмежене коло осіб, а коли вони про це кажуть Єлені, та навіть не дивується, ніби знала про це (стор. 143).
2
Головний герой Богдан Лисиця – насправді небезпечний тип. Можна говорити про це з іронією, але краще послатися на самого В'ячеслава Васильченка. Майбутній професор (в наступних романах із цієї ж серії) постійно хоче когось убити. "Невже те розчарування в людях, яке час від часу виникає (чи все-таки викликає? – А.В.) бажання погасити пістолетом, тепер на все життя? Ось як ще буває… Навіщо все це? За що?" (стор. 51). "Я б зараз когось убив… – заскреготів зубами він. Ляпнув це, бо інших слів не знаходив. Які б могли вмістити його біль. Чи, швидше, безсилля – це той самий біль, тільки стократ болючіший" (стор. 270).
Богдан Лисиця ніби їде відпочити на грецький острів, а насправді хоче покінчити життя самогубством. Від цього його рятує В'ячеслав Васильченко, підкинувши серію убивств. Проте червоною ниткою через усю книгу проходить тема нещасливого кохання. Регіна, наречена Богдана Лисиці, зрадила йому ще до весілля. Вони так і не одружились. Мабуть, це одне з найсильніших місць у книзі, коли В'ячеслав Васильченко показує не просто робота-детектива, який механічно розслідує вбивства, а живу людину з усіма її проблемами й неминущим болем від нерозділеного кохання. "Після шлюбного фіаско життя перестало приносити насолоду. Та і як жити без НЕЇ?.. Думки про самогубство надокучливим птаством постійно кружляли довкола… Як не відганяв, що не робив, а вони відлітати не поспішали. Навпаки – почали навіть вити гнізда…" (стор. 131).
З'являються нотки українськості головного героя, що свідчить і про еволюційний шлях письменника, який колись писав російською. За великим рахунком, для суто детективного жанру це не має великого значення, та й на подальші події ніяк не вплинуло. Тому українськість Богдана Лисиці в даному контексті можна вважати штучною, тим більше, що у спілкуванні він послуговується англійським відповідником свого прізвища – Фокс, але можна лише прихильно поставитися до намагання автора показати українську душу свого героя: "Богдан Лисиця мешкав у Києві. Він наївно вважав, що Київ – найкраще місто на землі. Хоча, може, це й правда. Бо ж ніхто ще не довів протилежного. Одногрупники вже приміряли (хто свитки, а хто – й камзоли) нового життя в закордонах. Знаючи англійську та французьку, це значно легше, ніж решті. Можливо, ці люди й зробили правильно. Можливо, на них і чекає успіх… Та ні, усе ж не "можливо". Точно. Але Богдан твердо вирішив, що успіху він досягне й на Батьківщині. Хоч тут зараз і діється таке…" (стор. 31).
Однак оце вкраплення про українськість Богдана Лисиці не те що виглядає штучним і мало би свідчити про патріотизм самого автора, але насмперед грає злий жарт з В'ячеславом Васильченком. Як можна поєднувати досягнення успіхів на Батьківщині з постійними думками про самогубство? Якщо людина думає про самогубство, навряд чи вона має намір досягти успіх у будь-чому. Це вам скаже будь-який психолог.
Чим би Лисиця не займався, колишня кохана з явно не українським іменем Регіна (кохання патріотизму не передбачає) постійно виникає перед ним: "Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння… те отруєне зрадою марево… Регіна… Фата на її чарівній голівці… Модний костюм на ньому… Вони піднімаються сходами… Сигнал автомобіля… Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???" (стор. 37).
Інколи, правда, наступає одужання від Регіни, від її матеріальної й нематеріальної присутності в його житті: "Що ж, – подумав Лисиця, – роги – одвічна прикраса чоловіків красивих жінок. І тяжка ноша". І вже вкотре згадав свою шлюбну катастрофу. Яка ж вродлива Регіна. Фантастично! Правда, вона примудрилася почепити Богданові щось схоже на роги, навіть не ставши дружиною. Зупинившись за крок. І раптом… Лисиця прозрів. І – страшенно зрадів. Зрадів уперше за весь той час, що пройшов після "майже одруження". Зрадів, як це раніше він умів робити у тому, докатастрофному житті, де все здавалося інакшим – світлим і чистим. Чи, може, тільки здавалося?.. Зрадів від того, що подружнє життя з Регіною розладналося не почавшись. Що він лишився вільним, а роги оминули його голову. І заспокоєння приємним теплом розлилося всім тілом. А отой маленький пістолет, що все ще продовжував лежати на дні валізи, здався непотрібом і великою дурницею, так само, втім, як і сам невдалий шлюб" (стор. 68).
Вже згодом з'ясовується, що Регіна – "відома шахрайка, мала кілька паспортів. А такий трюк з Богданом зробила, бо програла в карти ("картковий борг – святий борг!". Бідолашний мало не з'їхав з глузду" (стор.100).
І чим більше Богдан Лисиця втягується у розслідування загадкових убивств, тим далі відходять думки про самогубство і Регіну. Здавалося би, що це закономірно і логічно. Але яке смислове навантаження у детективі несуть думки головного героя, власне, про Регіну й самогубство? Відповідь залишаю на розсуд читачів.
Ще одна характеристика, до якої вдається В'ячеслав Васильченко, — це цифра 13 у житті Богдана Лисиці: "– Знаєте, – задумливо почав Богдан, – не хочу здатись не оригінальним, але це моє найщасливіше число. Дивіться: народився тринадцятого. Шкода, що місяців у році лише дванадцять, а то б тринадцятий обов'язково став би моїм. А так – він лише дванадцятий. Номер мого будинку – тринадцятий, автобусом добираюсь до метро – тринадцятим. Номер школи, де я навчався, – теж тринадцятий. Університетська група на першому курсі – відповідно… Треба ще й одружуватися було тринадцятого. Власне, я так і планував, але Регіна: "чортова дюжина"… "нещасливе число"…" (стор. 40-41). Лисиця й морозиво замовляє у кількості тринадцяти порцій, але, як і у випадку із самогубством і Регіною, цифра 13 – холостий постріл Васильченка, навіть якби його герой жив у тринадцятій квартирі чи до Регіни мав тринадцять коханок.
У детективі важливу роль відіграє кожна деталь. А тут фактично не має суттєвого значення, чи Лисиця бере все від життя, чи думає про самогубство, чи одружений, чи його фатально кинула наречена-шахрайка, чи цифра 13, чи 16. Нема смислового навантаження – і край.
Ще одна спроба у цьому контексті – вірші. Звучать вони у виконанні Тейлора, але це творіння, звичайно, самого Васильченка. Вони ніби органічно вписуються у розповідь, якби не явний прокол: " – Справді, – світився захопленням аташе, – шикарно. Востаннє я слухав ось таке живе виконання 1991 року. Коли неперевершена Тавара Маті презентувала свою вже четверту поетичну книгу "У вітру на долоні". Яка це була феєрія. І хоч ви зараз виконували вірші свого родича, вам удалося в нього перевтілитися. Браво. Це справжня поезія. І віртуозне читання. Щиро вдячний" (стор. 322).
Мушу розчарувати В'ячеслава Васильченка. Це не поезія, а лише римовані вірші. Але яке самозахоплення собою, яка самозакоханість! Ну, через одного з персонажів, інфікованого мовою автора.
Мабуть, у цьому ланцюжку лише назва роману виглядає вмотивованою. У школі й університеті Богдан Лисиця був фокусником. Він мусив згадати свої навички й на грецькому острові, де трапилися жахливі злочини, аби спровокувати вбивцю і змусити здійснити необачні кроки.