Я не відразу в це повірив, але глянув на телефон. На ньому висвітлило: Провідник.
Телефонував Іван Василишин, Провідник Всеукраїнської Організації імені Степана Бандери. Першими його словами були:
— Ти ще тверезий, Андрію?!
Я відповів на кшталт того, що постановив собі не вживати алкоголю до кінця цих подій.
— То ти записався в "Пору"? – запитав Василишин.
— А при чім тут "Пора", Іване Петровичу?
— Та це вони проголосили не пити, допоки Ющенко президентом не стане.
— Не чув, не чув...
— А я оце думав хоч з кимось на Андрія випити.
Голос у нього був веселий і бадьорий, але чомусь його оптимізм не переливався у мене.
— Так заходьте до мене у гості, пляшчину знайду, — запропонував я без усілякого пафосу.
— Не зайду, Андрійку, при всій повазі до тебе. Я ж зараз у Києві. Без бандерівців тут аж ніяк не обійдеться. Ти як? Як настрій?
— Та щось не дуже веселий, чесно кажучи.
— А зараз ні у кого нормального настрою нема. Задумали бандити революцію, а тепер пожинають її плоди. Який вже там, к чорту, настрій!
Я так і не второпав, яких бандитів мав на увазі Провідник.
— Добре, буду закруглятися, бо вже хлопці кличуть до столу. Знайшли якийсь сорокаградусний витвір Менделєєва, якого ми ще не пили. Але краще би старий робив собі валізи, а не споював людей.
У слухавці почулися збуджені голоси. Мабуть, колеги Провідника не були згодні з його словами.
— Вітаю тебе, Андрію, і ніколи не падай духом. Як казала моя покійна теща, все так не буде, буде ще гірше...
У слухавці запанувала пауза, а потім:
— ... Але не з тобою. Слава Україні!
— Героям слава, — мляво, автоматично промовив я, і зв'язок урвався.
Промінчик світла проник у мою темну душу (Чернюк усе-таки!) й підняв настрій.
Відтак пролунав дзвінок домашнього телефону. Сусід знизу, Степан, який нещодавно одружився, вітав мене з Андрієм.
— Так заходь у гості, — запросив я, забувши про свою клятву не пити до кінця революційних подій.
Степана не треба було довго вмовляти. Він прийшов з чоловічим одеколоном у подарунок і літровою пластмасовою пляшкою пива.
Я видобув з холодильника пляшку горілки, підсмажив чотири яйця, накраяв хліба, сала, огірків...
Поки прийшла Надійка, ми вже все випили. Вона присіла до нас, поназбирувала ще якоїсь закуски, але виразно дивилася на мене, даючи зрозуміти, що більше випити мені не дасть.
Мабуть, це зрозумів і Степан. Він метнувся до себе додому, приніс ще чвертку. За ним прив'язалась дружина – Софійка, і ми за Андрія випили до дна.
Коли гості пішли, Надія зі мною не розмовляла. Хміль не брав мене.
Коли я почав переживати за Василя, де він так довго гуляє, син прийшов.
Я ліг спати й моментально заснув. Здається, нічого й не снилось.
Прокинувся десь о третій ранку – і вже не зімкнув повік. Киця муркотіла, лащилась, аж поки не опинилась у мене під ковдрою. Довго вовтузилась там. Нарешті заспокоїлась і вмостилась у ногах, а я поринув у свої невеселі думки...
58
Ще від учора Ромко Хробак знав, що сьогодні не піде на мітинг біля ратуші. Щодня ходив туди, як на службу. Ніби не змучився, але приїлося. А це ніби якісь невидимі імпульси дали мозкові інформацію й тіло слухняно виконувало вказівку.
Зранку й справді знайшовся привід не йти до ратуші: в Ромка сильно заболів живіт. Хробак довго й нудно тужився над унітазом, аж поки не видусив із себе великий кавалок з'їденого учора. Живіт ніби заспокоївся, хоча тупий біль залишався.
Поки закипав чайник, Хробак тут же, на кухні, записував рядок за рядком. Вийшло ніби непогано:
Замиготіло щастя у вікні
І блимнуло останнім поцілунком.
Категорично кажеш: "Ні!" –
Й жбурляєш мені в очі подарунком.
Змиритись долі всім смертям назло?
Поплакатись собі самому у жилетку?
І нити все життя: "Не повезло...
Не поталанило в рулетку..."?
Холодна осінь краплями дощу
Тверезить вмить усю любов наземну.
Я сам собі, кохана, не прощу
Таку судьбу свою бездарну і нікчемну.
Кохання – це щодень у боротьбі.
Під сонцем місце – гнаним і голодним.
Не поталанило в житті –
Але в любові я не був бездомним.
Ромко відварив учорашні вареники, густо полив їх сметаною, посолив і зі смаком з'їв. Густа кава додала бадьорості.
Хробак зрозумів, що у нього сьогодні вільний день від цієї революційної метушні, яка, за великим рахунком, йому зовсім не потрібна, але він брав у ній активну участь, бо усвідомлював, що пасивність зможе потім зіграти з ним злий жарт.
Ромкові хотілося писати й писати, як ніколи. Рядки під його скупим почерком лягали один до одного, ніби скошені кулями солдати під час нерівного бою:
Якби життя прожити іще раз –
Пішов би в світ незнаними шляхами?
Невже по-іншому було би все у нас?
Та чи було би щось тоді між нами?
О, неповторна мить життя!
Чернетками не маєш права скористатись.
Мереживо свого шиття
Ти тчеш щоденно – годі розібратись.
І лиш кохання блідо спалахне
В твоїй убогій і нужденній долі –
Мине життя, і вже від нього тхне,
Й жадаєш з юності омріяної волі.
Але оговтайся і не рубай з плеча,
Не нарікай на Бога і на себе.
Любов спіткає й ката-палача –
І забере його на небо...
Здається, його ентузіазму сьогодні не було би меж і він би перевершив власну місячну поетичну норму, якби не той клятий дзвінок.
Хробак неохоче підняв слухавку, ніби його відірвали від важливої справи, і, мабуть, навіть не здивувався, коли почув голос професора Шавали, хоча той ніколи йому не телефонував, та й між собою вони майже не розмовляли, особливо після тієї справи щодо присвоєння бібліотеці імені В'ячеслава Чорновола:
— Що робить наш талановитий поет? Чому ти сьогодні не читаєш біля ратуші свої геніальні вірші?
— Та не пішов, бо живіт болить.
Ромко купився на оце "талановитий" і "геніальні", але швидше на інтуїтивному рівні усвідомив, ніж зрозумів, що ніколи професор Шавала не говорив йому на "ти", а телефонує йому отой бацнутий Дмитро Бац, вічний дрогославський революціонер, голос якого схожий на професорів. Хробак жорстоко помилився і був покараний. У слухавці пролунав бацнутий сміх:
— Ги-ги-ги! Так у мого тестя перед смертю болів живіт, а потім з'ясувалося, що у нього простата. Дивися, Ромку, нам неплідних поетів не треба!
— Сука! – Хробак зі злістю кинув слухавку. Ще двічі йому довго телефонували, але він не реагував. Потім подумав, що це міг бути хтось інший, схопив слухавку, але запізнився: вже лунали короткі гудки.
Творчий екстаз наче корова язиком злизала. Ромко увімкнув телевізор, але, здається, нічого не чув і не бачив. Тепер він думав про слова, сказані Бацом. Ще не такий старий, аби мати простату. Задумався, коли ж він останнього разу займався коханням? Давненько, бо не потребував цього, вічно зайнятий писаниною віршів і клопотами, пов'язаними з їхнім виданням.
Живіт знову нагадав про себе. Тупий біль підсилювався, ніби хтось невидимий регулював наростання больових процесів всередині організму.
До вечора Хробак приречено лежав, думав про свою простату. Нічого не міг робити через болі у животі, не їв і не пив. Помаранчева революція видавалася йому нікчемною насмішкою долі...
59
Максим Нагачівський нічого не міг з собою вдіяти. Дивився на Марту, обіймав її, цілувався з нею, а бачив перед собою, ніби наяву, оте кумедне дівчисько з Дрогослава. Спочатку навіть не знав як її звати, але постійно думав про неї. А коли хтось покликав її: "Юлька!", — прикипів на місці, ніби нічого не розуміючи й не усвідомлюючи.
Коли відпроваджував Юльку з отим її дебільчиком до своєї квартири, вів себе підкреслено нахабно і невимушено. А в душі все вирувало! Йому хотілось обійняти оце ніжне створіння, яке вмить стало йому дорогим, проте він стримував свої емоції, згадуючи трагічні миттєвості свого життя – смерть в автомобільній катастрофі Оленятка, в яку він був закоханий у десятому класі, але так і не освідчився своїй однокласниці, хоча вона, мабуть, про все здогадувалася; смерть батька, що стала для нього великою несподіванкою, адже напередодні уперше за багато років вони вели розмову на рівних, без взаємних претензій і образ.
У подібних випадках, коли Максим думав про трагічне, це спрацьовувало, але не зараз. Юлька не йшла йому з голови.
У нього було багато підстав, аби відірватися від Марти, самому піти на квартиру й побачити Юльку, насолодитися поглядом її очей, у яких вирував безмежний океан кохання. Але Нагачівський не наважувався цього зробити. Все-таки холодний розум брав гору над гарячим серцем. Максим розумів, що може втратити Марту, а ще не знати, чи Юлька відповість йому взаємністю.
Здається, він уже змирився з таким станом речей, а тут і підстава знайшлась, і Марта була готова до нічної мандрівки в його квартиру.
Петро Панасенко, який чатував біля їхньої палатки, несміливо наблизився до Максима й дитячо-наївним голосом сказав:
— Пане Нагачівський, у Дрогославі мені якось не траплялися книжки вашого покійного батька. Чи не могли б ви дати щось почитати, бо у мене все одно безсоння.
Не встиг Максим хоч якось відреагувати на цей порив Панасенкової душі, як його випередила Марта:
— А ми вам зараз принесемо, бо теж не можемо заснути. Правда, Макс?
Оте "Макс" вивело його з заціпеніння й роздратувало. Не саме "Макс", бо вже, здається, звикав до того, що Марта його так називає, а форма звернення. По-літературному мало бути – "Максе". Філологові, майбутньому кандидатові наук, ким Марта готувалася стати, слід знати такі банальні речі – і тут Максим Нагачівський був безжальним.
Йому не хотілося йти нічним Києвом. Ні, він нікого й нічого не боявся, крім одного, — зустрічі з Юлькою, з отим Божим створінням, яке приїхало з Дрогослава йому на погибель. Але Марта вже тягнула його за собою, бо вона була закохана у всесвіт, і його згоди їй не треба було. Дівчина відчувала необхідність бути лише зі своїм Максимом, удвох на планеті Земля. Вона про щось мило щебетала, йдучи з ним попід руку й не дивлячись на нього, ніби Бог не хотів жорстоко обходитися з Мартою, бо у серці й душі Нагачівського вже не було місця для неї.
На сходовій клітці вона міцно притиснулася до Максима, нагнула його до себе й ніжно поцілувала у губи, а тоді зашепотіла:
— Я тут зачекаю. Візьми тихенько книжку, щоби їх не розбудити.
Нагачівський, як робот, виконував усі її команди. Нечутно відімкнув двері, тут же у коридорі взяв з полиці потрібну батькову книжку, коли за скляними дверима до спальні побачив світло від абажура.