Чуючи це, князі Чарторийські стали стиха щось нашіптувати патрові Анзельмові. Патер підтакнув і побіг швиденько до князя Жигимонта, до якого звернувся з своїми зауваженнями. Той, однак, не відповів на них ні словом, тільки заговорив з князем Гольшанським, і патер відійшов, збентежений. Найбільше дивувався, однак, Олександр Ніс, який у виразі лиця воєводи не вичитав ні гніву, ні погорди до себе. Навпаки, і воєвода, і Андрійко усміхалися приязно до нього, хоч він із ними і не розійшовся, був у мирі.
Годі було, однак, вдатися з ними в розмову, доки великий князь не пішов на спочинок після довгої подорожі Аж тоді молодий князь підійшов до воєводи.
— Вибачте мені, достойний воєводо, мені нерозумному, моє відступництво. Ось і повертаюсь, повний скорботи та жалю, з постановою виправитись на майбутнє. За те і при сповіді дають розгрішення, невже ж ви відмовите мені його тут?
— Коли ти, милостивий князю,— усміхнувся Юрша,— сам називаєш свої вчинки по імені, то ти зрозумів як слід свою вину, а хто зрозумів гріх, то вже поправився. Не я кину на тебе каменем, бо хто з нас без гріха? Навпаки, радію, що ти не уступив намові, ні насиллі, а саме життя навчило тебе про безвартність твого скарбу... Не для себе, ні для кого іншого скорбив я втратою твоєї допомоги у великому ділі, а для самого ж діла. Ти зрозумів мене, правда?
— Авжеж! Тому й прийміть ще раз запевнення, що іншим разом не відтягне мене від справи ніхто, крім смерті...
Усміхнене лице воєводи споважніло.
— Гей, не дивуйся, ваша милість, що з моїх уст падають не раз гіркі слова. Чи не гірко людині, коли бачить, що діло всього життя є для інших тільки іграшкою, або що найбільші її святощі кидають інші в болото і звуть боротьбу за справу народу зрадою, а смерть у ній — карою за злочин, та кажуть, що вона жертвувала собою даремно. Гей!
Князь остовпів.
— Що ви таке, достойний воєводо, говорите? — спитав він.— Дещо з того я розумію, та не все. Здається мені, що ви зневірилися, і це мені дивно.
— Не я зневірився, не я! Я знаю, що ні одна крапля крові, пролита за рідний край і народ, не пропаде даром. Але інші? Інші не знають про це і не повірять у те, чого не побачать. А де нема віри, там зневіра близько.
— Хто ж не вірить в успіх нашої справи?
— Хто? Той, хто шукає допомоги звідусіль, замість узяти її з неперебраної, вічної, невичерпної скарбниці, яку відчинити бажаємо ми, тобто Несвизький, Рогатинський, ти, я...
— Ах! Таке? — догадався князь Олександр.
Розмова ввірвалася, бо саме вернулись Горностай і князь Танас із города і прийшли привітатися. До них приєднався Андрійко. Він похилив голову перед князем у належному поклоні і промовив слова привітання.
— А, це наш витязь! — сказав весело князь Олександр,— вітай, брате, і не ховай у серці до мене обиди!
Сказавши це, обійняв і поцілував молодця за звичаєм, як рівний рівного.
— Ми побраталися шаблями, то братами і залишимось,— пояснив здивованим свідкам.
Тим часом на майдані не втихали гамір та метушня. З возів здіймали пахолки килими, припаси поживи, зброю, одяг та носили одно у кухню, друге у квартири гостей. Псарі годували псів та прив'язували кожного окремо, щоб не гризлися між собою, конюхи промивали коней, витирали їх соломою та насипали вівса у торби. Ратники встигли вже видобути бочку пива з юршівських пивниць та підспівували весело біля начальної вежі, а ціле товариство скоморохів робило свої справи та штуки. Одні кидали у повітря багато кульок та вважали, щоб ні одна з них не впала на землю. Наче живі птиці, літали кулі довкола голови штукаря; інші гралися ножами або списами. Деякі строїли гуслі та скрипки, пробували сопілки та трубки. Один з скоморохів ходив по досить товстій линві, а інший спинався по драбині, яка стояла на плечах товариша. Біля скоморохів стояла старша княжа служба, мечники, дворецькі підчаші, скарбники і гуторили між собою, сміючись з штук мандрівних фаринників.
Серед усього того помітив Андрійко патра Анзельма, який сів на коня і поїхав у город. У цю мить здогадався, що він відшукує, певно, у Луцьку Зарембу. Звернув, отже, на це увагу князя Олександра, а той побіг до Юрші.
Пізно вночі застукав хтось до дверей Андрійка. Це був Грицько, якого закликав воєвода на свідка проти можливого обвинувачення Заремби.
Вздовж обвішаних багряним оксамитом стін великої зали замку стояло у двох рядах литовсько-руське боярство або його відпоручники з Литви, Підляшшя, Полісся, Волині, Поділля, а навіть Київщини та Сіверщини. У глибині під велетенською іконою богоматері пишався величавий, багром та золотом блискучий престол, що стояв на вистеленому килимами підвищенні.
На цьому престолі засідав ще недавно римський цісар Жигимонт. По правій руці сідав тоді Ягайло, по лівій — Вітовт. Тепер праворуч престолу сидів Жигимонт Кейстутович, ліворуч — князь Семен Гольшанський, шурин небіжчика Вітовта та стрийко Ягайлової жінки Сонки, на престолі розсівся Свидригайло. За ним — невідступний патер, а біля нього — Юрша й Олександр Ніс. Від престолу аж до дверей середня частина зали була вільна. По боках стояло боярство та княжі дружини, а за ними — княжа та боярська служба. Біля дверей та престолу держали варту рослі ратники з довгими, золотом січеними списами, у півпанцирах поверх зелених, золотом шитих каптанів.
Увесь збір аж за очі хапав грайливими барвами одягу та зброї. Дивна це була мішанина. Князі та служба чванилися західними зброями, струсиними перами, довгими та короткими таппертами з комірами. Ногавки на них смугасті або в шахівницю, в плями, квіти, узори мали щонайменше три-чотири фарби. Дивно пошиті яки мали звичайно по кілька кольорів на рукавах та чимало обшитих позументом розпорів, зубців, стяжок.
Яскраво відрізнялись від цих західних, строкатих одягів довгі шуби бояр та панів. Правда, волинські й галицькі вельможі радо одягалися по-західному, але все-таки важкий оксамит або тафта, золотоглав та парча переважали всюди. Замість шоломів, виднілись шапки з чаплиними перами, а замість довгоносих або безносих сап'янців — високі, з тонкої шкіри чоботи.
Найпростіше одягнувся у цей день сам великий князь, найвеличніше польський посол Заремба, який саме стояв перед ним. Посеред гробової тишини передавав посол свою польську грамоту, а великий князь дав її прочитати патрові.
— Ми, з ласки божої король Польщі, великий князь литовський...— читав патер голосно, а дійшовши до цих слів, спинився, доторкнув пальцем плеча великого князя і повторив: —...великий князь литовський, дідичний пан на Волині...
— Стій! — гукнув Свидригайло, який у цю мить зрозумів, про що ходило патрові.
У зборі зашуміло, патер замовк.
— Як це? — спитав великий князь.— Відколи у Литві є два великі князі? Чи той там соб... тобто наш достойний брат забув уже свій перстень?
— Не моя це річ осуджувати й пояснювати слова та вчинки нашого наймилостивішого пана,— відповів посол,— хіба що він сам мені це доручить.
— А чи цим разом польський король нічого такого тобі не довірив?
— Ні!
— То візьми собі свою грамоту назад! — гукнув великий князь, червоніючи від досади.— Вона не від Ягайла і не до мене. Ні він не є великим князем литовським, ні я королем польським. Такої людини нема на світі. Її писав якийсь божевільний або брехун.
Свидригайло підносив голос чимраз більше, потім, вхопивши грамоту, кинув її під ноги посла.
— Геть із ним, геть звідсіля! — гукали бояри.
Великий князь сопів від обурення, князі посміхалися злобно, а Андрійко пильно приглядався до посла, бажаючи запам'ятати собі кожну найменшу рису його лиця. Тільки Заремба один зберігав спокій, однак поблід увесь, як віск. Тільки біля правого уха на вилиці з'явилася червона плямка. Андрійко приглянувся і помітив, що це була згоїна після стріли.
Коли стих гамір, підняв Заремба гордо голову і, дивлячись просто в очі великому князеві, заявив:
— Усіх тут присутніх беру за свідків, що відколи прибув я сюди як посол, зустрічають мого володаря у моїй особі на кожному кроці обиди й нехтування. Обвинувачую, отже, у першій мірі воєводу цього замку, який не почтив у мені володаря цієї землі і не впустив у замок, а звелів пробувати у городі між купчиками й ремісниками, далі обвинувачую його милість князя Литви й Русі, який у нечувании спосіб обиджує маєстат короля і топче ногами ним підписану, а біскупом канцлером писану грамоту, називаючи стгорудника брехуном чи божевільним. Мій...
Тут спинився посол, бо наперед виступив Юрша і з поклоном попрохав Свидригайла:
— Позволь, милостивий великий князю, сказати слово!
— Навіщо? Невже ж ти оправдувати бажаєш свої дії, на які я сам даю згоду, а навіть похвалу.
— Ні, милостивий князю, я тільки про дещо запитаюся.
— Як так, то питай! — зацікавився великий князь.
— Достойний каштеляне! — почав Юрша.— Чи ти приходиш як посол, чи тільки як посланець?
Князь Гольшанський нахилився до великого князя, а той серед мовчанки, яка настала після питання воєводи, зареготався раптом на все горло.
Лице посла здригнулось, наче вжалила його оса. Лайки, обиди, прокльони спливали на ньому, мов вода по скалі, зате глуму не міг стерпіти і тому відповів, намагаючись опанувати гнів:
— Посланцем може бути хто-небудь, навіть мужик. Ваша достойність, видко, не були ніколи послом і не знаєте, чим така персона різниться від посланця. Посланець несе лист, а часом забирає відповідь,— посол заступає володаря і є його устами перед лицем того, до кого висилається.
— Ага, значить, ваша достойність є послом...
— Авжеж!
— Ну, яка різниця між послом і посланцем, я знаю і тільки переконатися бажав, чи ви, достойний каштеляне, її розумієте. Якщо так є, то знаєте також, що володар до підданих послів не посилає, а якщо їх посилає, то це не піддані, а рівна висилаючому сторона. Може посилати посла польський король до великого князя литовського, як до сусіда, але ніколи як до підданого. У такому разі грамота бреше і свідомо зобиджує його великокняжу милість, або писав її крайній дурень, який не розуміє ні минулого, ні теперішнього.
Посол почервонів, як вогонь. Висновки воєводи були ясні, як день, і каштелян проклинав на дно пекла безглузду зарозумілість біскупа та сенату, іцо зобиджали князя, якого бажали заманити.